Дід Матвій

Остап Вишня

Може, через те й очі в його тепер слізьми миються, бо:

— Не вбачу вже тепер, трясця його матері, як колись бачив! Ліве слізьми береться й закисає!.. Трояндою казано промивати, промивав — не бере... Якби мені оце крашанку, я б у п’ять секунд вилікувався... З крашанки такий лік знаю, що намастю — й усе... І пройшло...

Може, через те й ноги в діда Матвія трохи колесом, бо:

— Не вбіжу вже тепер, як колись бігав. Гуски іноді, — здохла б вона йому, — не наздожену!.. Таке...

І руки вже в діда Матвія не так косу цуплять, і спина в діда Матвія вже не так швидко і згинається, і випростується...

Тільки дух у діда Матвія, як і колись:

— Та не скорюся, їй-бо, не скорюся... А як побачу неправду, так дивись: для неправди в мене оцього й ціпка застругано... Так і порішу!.. Враз!

— І попоробив же ж я, якби ти знав. Їй же богу, не менш, як оту гору труда витрудив... Як пішов ото з-під ліси на Таврію, до пана вівці пасти... Хвейн — пан прозивався...

— Який, діду Матвію, Хвейн? Фальцфейн, може?

— Ну да, Одівард Іванович... Два їх було: один Одівард Іванович, а другий Ілля Іванович... Ланів у їх, ланів та степів... Та як станеш, то не видать тобі ні краю, ні кінця... Скоту того, скоту, а овець, овець — тьма-тьмуща... Чотири роки по степах по тих виганяв... А потім на Чорномор’я перекинувся... До козаків... За косаря там був...

Дасть було хазяїн склянку горілки:

— Катай, Матвію!

Та візьмеш косу — і як підеш, як підеш уподовж, а хазяїн стоїть та тільки рукою махне, де повертать... Тоді вільні степи були, — скільки хто закосив, те й твоє... Так ніхто, було, за мною не вкосить... Скільки ж ото я трави тої степової виложив?! Оцими все руками... Та й додому повернув... Та тридцять три роки в якономії у пана Корецького витовкся!

— Тридцять три роки?

— Тридцять три роки, як одну копійку... І на одробітку, і в строку... І зимою, й літом... І в дощ, і в сніг, А пан скажений. Вийде оце на поле та матюка, матюка... Ну вже ж і матюкав, сукин син! Матюка було, матюка, а я мовчу. А тоді до його:

— Кончили, барин?

— Кончив!

— Так тепер я почну.

Та до його:

— Та доки ж ти, раз... знущаться будеш?

Та як візьмусь, як візьмусь!.. Він матюка, а я ще дужче. Він матюка, а я ще дужче... Тоді він як загримить:

— У тюрмі ізгною сукиного сина!

— Тюрма, — я йому, — наша! Для нас тюрма! Чого ти лякаєш! Та прийду ж я колись із тюрми, не вік же там вікуватиму. А де ж ти тоді дінешся?! Ізожгу! На попіл ізожгу!

Так він тоді на коня та ходу...

Чотири нас таких було... Один з Федорівни, один із Пісок, один з Броварок, а я з Манилівки... Та нікому ми ані під шапку...

Казав тоді пан:

— З кожної слободи по сукиному синові.

— Та боявсь мене пан! Їй-бо, боявсь!

А малося і в тюрмі сидіти... Прикажчика трохи не вбив!.. Ех і бив же!

— За що?

— За неправду бив... На одробітку снопи возив... Важкий був одробіток. Дасть пан десятину, а ти йому за одну ту десятину три десятини викоси й вив’яжи, і звози, і склади. А баба моя тоді оцією дочкою важка ходила... А снопи — як гирі... А скирди — під хмару... Я на скирді, а баба снопи з гарби кидає... Попокидай снопів, як вона ось-ось розсипеться... А він, прикажчик значить, ходить, гад, і все йому не так, все йому не так... Та зліз на скирду й давай те, що я склав, розкидати... Так я його як пошпурив із скирди, а сам за ним. Та як насів — так бив, поки схотів. Судили мене — викрутився... Найшли, що неправильно прикажчик робив... Не коривсь!.. Ніколи не коривсь!.. Мене ще й тоді звали... Як пак воно... Ліворуціонером мене звали... Я й тоді цього ждав... Я знав, що воно буде... Оце буде, що тепер прийшло... Революція... А вже ж як і прийшло... Ні одного разу у зборні не пропустив... Та все думаю: «Що б оце пан сказав, якби живий був...» Пропав пан іще до революції. Вмер... Та ходю до зборні, слухаю. Нема панів. Нема й подивиться. А я тридцять три літа й тридцять три зими підряд панові сала оцими руками за шкуру закладав. От як було. А тепер наша взяла... Ходю я та радуюсь... Коли це кажуть: «Гетьман»... Коли це: «Німці». І до нас явилися... Б’ють. Невже, думаю, пропало все?.. Прийшли німці, зібрали нас на майдані, а самі круг нас... Що ж воно, думаю, буде? З ними й наші, карателі... Уже декого били... Стоїмо ми... А я до них:

— А дозвольте, — говорю, — спитать вас, як вас атитолувать?

Бо я вже бачив, як один їх спитав:

— Куди ви, товариші, їдете?

Так вони його в чотири нагаї як узяли:

— Товариші, кажеш?!

Клаптями з його м’ясо рвалося...

Так я ото й спитав, як їх атитолувати, — чи господами, чи благородіями.

А один підскочив та нагаєм мене по ногах:

— Аратар! — говорить.

«Бий, — думаю. — І тебе колись ударимо».

Скільки вони тоді люду тут перепороли?! Буржуї виказували...

А потім ізнову наша взяла...

Та було, всього було. А таки наша зверху...

А як Махно був колись на Великдень у село вскочив... Попоплакав я тоді... Савку мого трохи не зарубав, ідол... Вісім чоловік тоді на тріски потесав... Приїхав тоді якраз Савка з Червоної Армії... Взяв дитину й пішов до куми. А махновці й ускочили... А він призодягся, підголився... Звісно, з армії прийшов...

Вони до його:

— Документ?!

А в його тоді документ був, що він на курси призначається...

Забрали вони його з дитиною та в штаб. А ми й не туди... Сидимо в сусіда на обіді: жінка в його саме померла... Коли це біжить баба:

— Савку вашого забрали!

Так я як схопивсь із невісткою та в штаб. А штаб у Верхній Манилівці... Біжимо з невісткою... А невістка, хоч і з дитиною, — так вона молода, а мені куди ж уже бігать! Біжу, а отут під грудьми гірко мені, гірко... Не добіг до штабу, може, так, як отуди до нужника, і впав. Схопився та знову біжу... Прибігли...

— Савку мого, — просю, — оддайте! Один він у мене! І діти малі!

А Махно сидить край столу, а біля його милиці... А ми з невісткою до землі припадаємо, та плачемо, плачемо... Коли це входить якийсь атютант... Отака в його головища, як ото бува собачка кучерява.

— Потесать, — питає, — батьку?!

Коли це:

— Зобирайсь! У похід зобирайсь!

Тікати, значить, треба...

А Махно до Савки:

— Щастя твоє. Іди!

А той, кучерявий, і говорить:

— Може, батьку, хоч нагаїв дати?

— Не треба. Зобирайсь!

Вискочили ми з Савкою.

А вісім чоловіка хороших хлопців на тріски порубав.