|
«Думи мої, думи мої...»
Остап Вишня
|
26 листопада, 50. Не подумайте, що я не визнаю N за мовознавця! Визнаю! Але — щоб мене тут грім убив! — не знає N духу української мови, її аромату, її душевно ніжного-ніжного трембітотону, її колискової душі, чебрецевих її пахощів, її тремтіння, її шелестіння, її бриніння... Отого, що мати над колискою:
Не з написаної вдома з фольклорних матеріалів лекції, що перед студентами басом:
А з материних уст... Коли мати, над колискою схилившись, сумними очима на майбутнього академіка, стомлена, дивиться та:
Отакий академік знатиме аромат рідної мови... 19 січня, 51. Був оце в театрі. Танцювала актриса. А я собі сиджу та думаю: «Ми дивимося, милуємося, ляскаємо, а хто ж із нас подумав, хто подбав про те, чи їла вона сьогодні, чи спала вона сьогодні, чи відпочивала перед тим, як оце перед нами вона танцює, милує нас, веселить нас?! І хто ж із нас прийде, скаже їй спасибі, сердечне, хороше? Ніхто! Тільки якийсь рецензент, заробляючи свій гонорар, кине: — Носок вона не так поставила!» Рецензент... Я сам рецензент... Якось так виходить (із старих часів, традиція!), що рецензент повинен «крить»! Вони, рецензенти, завжди шукали негативне, — це ж легше, — от вилає хтось когось, і вже! Похвалити — трудніше, треба довести плюси... А мінуси — легше! Крий! І все! А я, грішний, завжди хочу бачити в людському труді (гра акторська — це великий труд) тільки хороше! Їду в таксі. Дивлюся на водія... І знову — думка: скільки в нього дітей? Чи обідав він сьогодні? І як? Чи образив його хтось? І як би мені хотілося, щоб він був усім задоволений! Щоб співав, їдучи в таксі! Як би мені хотілося, щоб усі люди, щоб увесь народ співав! Голосно! Щиро! На весь голос!.. 20 січня, 51. Були на перегляді опери «Богдан Хмельницький». Опера! Справжня! Гадаю (боюся!), перша опера справжня — радянська. Трудно мені відразу розібратися, як і що, — це справа серйозна! Але мушу посвідчити, що це явище на нашому, радянському культурному фронті! Як би хто не дивився на самий факт об’єднання України з Росією. Будьте чесні: свідомо чи несвідомо діяв Богдан, але це ж зародок дружби народів. Дружба! І коли в якогось сукиного сина ще залишилося оте мерзенне: я — українець, а ти — кацап! — хай він буде трижди проклят, бо (подумай!) у стократ приємніше мені цілувати рязанського мужика, ніж бити його по голові. До чого просто це все! Так от, щоб дійти до цієї простоти, — скільки крові, мук, страждань! А як приємно мені тепер, коли я обнімаю щиро, любовно, кріпко Сашу Прокоф’єва, Твардовського, Тихонова, Грибачова! Як я радуюсь (а я таки радуюсь, отут, за оцим моїм столом), як я радуюсь, коли Ніколай Грибачов, коли Саша Прокоф’єв, Твардовський, Фадєєв, Тихонов, Луконін і всі-всі, — коли вони напишуть щось хороше... Щось для народу. Для нас. А тепер по секрету: я гордий, я задаюсь, що я переміг, переборов у собі і заздрощі, і націоналістичну коросту, і все-все... І я тепер, чистий у мислях, чистий у почуттях своїх, можу прийти до О. О. Фадєєва і сказати просто, чисто, хороше: — Вітаю! Люблю! Тридцять п’ять літ я в літературі! Я дожив до того часу, коли я ходжу вулицями в Києві — радісний, веселий, легкий... І я гадаю, що всіма моїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками я маю право сказати всім моїм читачам, всім моїм товаришам по роботі: — Я люблю вас! А народові? Я не маю права сказати народові: — Я люблю тебе! Я тільки можу стати на коліна перед народом, уклонитися йому земно та й проказати: — Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я! 23 лютого, 51. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися, із своєї, рідної людини? Не з ворога. Ворога треба бити і вбивати... А от своя, рідна людина, як з неї можна посміятися, щоб її не образити (убити — можна, але ображати... це не однаково)... Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе. Тоді тільки ти маєш право сміятися. І тоді людина разом з тобою буде сміятися... із себе, із своїх якихось хиб, недоліків, недочотів і т. д. І буде такий дружній, такий хороший сміх... Той сміх, що не ображає, а виліковує, виховує людину, підвищує... Коли ми виховаємо людину до того рівня, що вона любитиме сміх, як воду, як повітря, як своє, як рідне, без чого сумно жити, — отоді тільки зрозуміють NN, що не можна наслідувати Руданського, бо наш народ хоче сміху не часів Руданського, а нашого хорошого, радянського часу. Треба підтягати народ до розуміння сміху, хорошого, світлого, того сміху, що ним у комунізмі ми сміятимемося... 25 лютого, 51. Дивне діло: десь отам, на Полтавщині, син лебединського сапожника Михайло Кіндратович Губенко, солдат, що приїхав у Грунь до поміщиці фон Рот, був у неї за прикажчика (я барині ручку цілував. Факт!), оженився в Груні з молодою дівчиною Параскою Олександрівною (Балаш — її прізвище). М. К. Губенкові було вже 33—34 роки. Народили вони за двадцять п’ять років (батько вмер 1909 року) сімнадцять дітей. Двічі близнята! Батько вмер, коли наймолодшому, Костеві, був один тільки рік! Подумайте — за двадцять п’ять років життя з матір’ю — сімнадцятеро дітей! Злидні злиденні! Коли батько помер, — господи! — та їсти не було чого! Ото мене й старшого брата, Василя (потім він Чечвянський), батько одвіз у Київську воєнно-фельдшерську школу. І ми 18—19-річними хлопцями пішли... Куди? У світ! Так от... про минуле, про родину... Десь у Груні, перед степом, дві могили: мій батько і моя мати... Хто їх знає? Ніхто! А вони народили мене, Остапа Вишню, хіба вони знали, що отой хлопчисько, що його мати била віником, а батько гладив по голівці, буде Остапом Вишнею? Кланяюсь могилам батька та й матері! Ніколи не був у літературі спекулянтом! Ніколи! І не буду! Не довелося доказати, що я не той, «що греблю рве», не довелося! ...Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде! А я чесно дивлюся у вікно, і мені так хороше, що я не націоналіст! Ні! От лежу я, хворий, на канапі і читаю; читаю хворий, умираючий:
Я, Вишня Остап, умираю, а біля мене збоку Саша Прокоф’єв! Дорогой Александр Андреевич Прокофьев! Прошу тебя! Приди на мою могилу и спой одну русскую песню! Пусть прозвучит русская песня над могилой украинского «националиста»... Того «националиста», который так любил русский народ, его песню, его слово! 10 березня, 51. Умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу! У моєму сміхові завжди бачив народ: хорошого чоловіка, привітну жінку, дівчину веселооку, дитину, бабу з дідом... І так мені хотілося, щоб посміхнулися вони, щоб веселі вони були, радісні, хороші... Заявляю урочисто! Клянусь торжественно! Ніколи, ніяк, нічого проти народу, а значить і проти Радянської влади, не зробив злочинного. Помилявся! Так! Але приходив до народу свого із усіма своїми помилками. Такий, як я єсть. Отакий! Усім своїм єством хотілося бути корисним народові. Не поневірятися, не лакействувать перед народом, а служити йому, народові, чудесному нашому народові, милуватися з нього і радуватися з того, що я маю честь, велику, чудесну, незрівнянну і неповторну честь належати до свого народу. Ніколи я не зрадив інтересів свого народу! Ніколи! Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити? Одне можу сказати: ходив по своїй землі, дихав своїм повітрям так, щоб нікому не заважати, щоб нікому не псувати його дихання! І все! 5 листопада, 51. Треба перекласти «Ревізора» Гоголя українською мовою. І все. Ніколи я не відчував себе таким безсилим, таким нікчемним, як перед «подвигом» — перекласти «Ревізора». Тільки з М. Т. Рильським як редактором я можу ризикнути взятися за цю роботу. Бог єсть? Чи нема? Поможи мені, господи, зробити цю роботу! Так зробити, щоб народ наш відчув, полюбив цю безсмертну комедію, яка така близька, така рідна, така для мене пахуча, як троянда в моєму творчому садку, як калина на моєму огороді, як очі в мого онука, Павлушки, голубі та чисті. А як же це зробити? «Адекватно!» — чую я голоси, будь вони трижди прокляті! Ніхто так не благородить людини, як її труд! І дружба народів! Що єсть благороднішого на світі, як дружба народів? Ну, чому, справді, я був би сичав на казаха, на грузина, на турка? Ну, чого? А чому я не можу його обняти, приголубити, поцілувати? Ну, чому? |