«Думи мої, думи мої...»

Остап Вишня

23 лютого, 52. Кажуть, що переклад «Ревізора» — хороший.

Пишуть так!

Мені сором! Над перекладом Гоголя можна працювати цілий свій вік!

Тільки без словників!

Без отих рецензентів!

Як би можна було нашою, українською мовою подати Миколу Васильовича!

Тільки б попрацювати!

Не можна так, як це було зо мною: «Дай! Дай! Давай! Давай!»

Спасибі Рильському, а то б ми «надавали»!

30 квітня, 52. Завтра 1 Травня!

Веселий май! Народний май!

Яка честь належати народові!

Яка радість, коли згадає тебе теплим словом народ!

Для цього слід жити і слід працювати...

Їй-богу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар! Їй-богу, не гонорар!

Щоб народ усміхнувся!

І тільки!

Віддам усі гонорари — тільки скажіть мені, що треба для того, щоб народ (народ!) усміхнувся!

25 травня, 52. Як багато погано, коли всього багато.

У мене, приміром, єсть «Победа».

Я їду, і мені дуже гірко, коли путями-шляхами чимчикують подорожні.

Чому саме я їду? А вони йдуть?

Таж моя мати отак колись, згорблена, ходила... Для кого моя мати ходила? Для мене...

А я от їду барином — і страшенно задоволений... Радий...

Не думайте, що я ото «нігіль-мігіль»...

Але... єсть межа, грань...

І єсть іще час... Час!!!

Не можна, по-моєму, тикатися зі своїми особистими котеджами-дачами туди, де ще коровників, свинарників, птахарень колгоспники не побудували.

Чого ти туди лізеш?

Хочеш, щоб усі говорили: оце дача Вишні, он яка, он бачиш!

Єсть — грань! Межа!

Оцієї грані не можна переступати!

І все!

Ніколи не треба забувати, що ти від народу і що твоя робота — для народу! А не для дачі!

26 травня, 52. Побудували будинок для письменників!

Хороший будинок, в поганому (для письменників!) районі — на розі Червоноармійської і б[ульвару] Шевченка.

Розподіл квартир. Ажіотаж! Крики! Скандал! Кому? Що значить — «кому»?

Чому крики? Чому гвалт?

Ну — чому?

Невже не ясно: тому, кому треба, тому, хто своєю роботою заслужив, тому, хто для роботи заслуговує, потребує кращих квартирних умов!

Іменно — потребує!

А що робиться?!

Скільки галасу, шуму, гармидеру?!

А скільки в тому галасі справжнього бажання допомогти розвиткові літератури?!

Чи можемо ми уявити такий, приміром, випадок: от Спілка письменників бачить, що талановитому, скромному, тихому письменникові потрібна квартира...

Чи зможе Спілка (колектив!) прийти до того письменника та й сказати йому (знавши, що він своїм характером не проситиме):

— Товаришу! От вам квартира! Вам для вашої роботи вона потрібна! Живіть і працюйте!

Такого, на жаль, не помічаємо.

А що бачимо?

— Діти! Жінки! От я! От я!

Крики, шум!

Та хіба хтось проти дітей? Проти жінок? Проти бабушок?

Всіх я їх, дітей, бабушок і т. д., люблю, але це, проте, не література!

I не тикайся в літературу з своїми двома, трьома чи чотирма жінками, а тикайся романами, поемами, баладами...

...Скільки ще в нас, серед нас, людців, що для них важить найбільше не те, що він для літератури зробив, а те, що він член Спілки РП.

Виявляється, що це, — член СП, — не так просто.

Член Спілки — він уже узаконений громадянин, він має право ніде не працювати, він — писатель. Все! Що він робить, де він працює, ніхто цим не цікавиться... Він — писатель. Він або його кревні можуть торгувати на базарі кроликами чи гудзиками, — але він писатель.

11 червня, 52. Не завжди все те записується, про що думається!

Сьогодні йшов вулицею і думав: «Чи може, приміром, засміятися людина, коли я хочу, щоб вона засміялася?»

Кіоск... Книжковий...

Прошу свої книжки... Одне слово про автора. Яке? Та, може, це й не слово, а жест, рух, міміка?

Сміється, уявіть собі! Стара жінка — сміється!

Ларьок... Підійшов, спитав цигарок, «Казбеку»...

Кілька питань (Яких? Хіба я пам’ятаю?) — людина сміється! Та як!

Який же, спасибі йому, у нас веселий народ!..

27 червня, 52. Треба лаятись, а лаятись не хочеться!

От і давайте: пройшов дощ, повезли Павлушку (онука) в Чигирин!

А я люблю Павлушку, онука.

І як собі хочете — люблю його, отого маленького, біленького, що щебече:

— Зім, діду, зім! Зім! Зім!

Мабуть, нам треба бути, як наші онуки, як Павлушка!

Якби ми були такими чистими, світлими, радісними, як Павлушка, — яка б у нас була література!

Хай живе література!

Хай живе слово!

А слово в Павлушки таке:

— Девело!

А «девело» росте, квітне, розлягається, цвіте...

Бо Павлушка мій під отим «девелом» підскакує...

Хай живе Павлушка!

Хай живе «девело»!

28 червня, 52. Помер Стражеско. Ціла епоха відійшла у вічність!

І яка епоха! Краса медицини! Розумної, гуманної, чесної медицини! Медицини, що любила народ!

Образцов... Стражеско!

А я мав щастя і Образцова бачити... Говорити з ним...

І досі в моїх очах стоїть благородна, велична постать професора Образцова, учителя Стражеска... Учителя, батька...

Наслідник Образцова...

Честь, славу і гордість України, гордість Києва пронесли вони, славні мужі наші — Образцов і Стражеско!

Хай вічно живе пам’ять про славних, про мудрих, про великих...

Про Стражеска й Образцова!..

28 червня, 52. Умер Стражеско!

От людина, яка своєю особою прикрашала Київ.

Скільки благородства, скільки розуму, скільки серця було в цієї людини!

Скільки ця людина знала!

Скільки ця людина навчила!

Хай же ніколи не заросте стежка до його могили!

Скільки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тільки медицину:

В. П. Воробйов!

В. П. Образцов!

М. Д. Стражеско!

Я. І. Пивовонський!

Гіршман (Харків)!

Шатилов (Харків)!

Я згадую їх з почуттям найсердечнішої подяки.

І гордості!

І щастя, що я жив із ними, бачив їх, великих, мудрих!..

Я ніколи не забуду величної постаті В. П. Образцова!

«Величественный» старик (я іншого слова не підберу!), високий, з ясними (як зірки!) очима...

Одна сама тільки усмішка чого варта була в нього!

Я — невеличкий тоді хлопчак (пацан) (1915 p.), — я розгубився перед його статурою, перед його фігурою (ой, нехороше слово!).

І досі на моїй лисині тремтить тепло його великої руки (він погладив мене по голові!)...

І тепле, ласкаве слово:

— Колега!

Я — фельдшером був!

І от пішли, одійшли...

Але як красиво прожили ці люди!

Хай благословенне буде ім’я їхнє!

28 червня, 52. Не люблю я писати мемуарів.

По-моєму, мемуари — некролог...

Але треба, по-моєму, все-таки записати деякі факти.

Повернувся з-за кордону М. К. Садовський. У Харків. Якраз був у Харкові П. К. Саксаганський.

Франківці (і я з ними) зустрічали Садовського. Зустрічав і Панас Карпович.

Пам’ятаю:

Виходить із вагона Садовський, весь у сльозах, сльози течуть по лицю, капають з усів...

Обнімає його Саксаганський (а вони були в сварці все життя).

Я прислухаюсь.

Що скаже великий брат своєму великому братові?

Що він сказав?

Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей і сказав:

— Миколо! Держи хвоста бубликом!

І все!

Л. В. Собінов був у Харкові на гастролях. Співав Ленського по-українському.

Я зайшов до нього за куліси привітати його...

Він мені сказав:

— Мне по-украински гораздо легче петь, чем по-русски! И по-итальянски труднее!

Це було, мабуть, в 1915—1916 році...

Він уже був старенький, але співав, як бог!

Подарував він мені тоді ноти арії Ленського з написом і (здається, не запевняю!) написав присвяту по-українському.

Все пропало! Все війна клята знищила!