І
Жив на селі заможний чоловік —
Давно-давно — як ще у нашім краї
Були князі та пишні королі,
Був удівець дідусь той одинокий,
Сумуючи він віку доживав.
А щастя мав — одну дочку Орисю.
Вона йому мов сонечко ясне
Останні дні освічувала любо:
І пишною красою процвіла,
І вдачею ласкавого своєю
Йому вона утіхою була.
Багато вже до неї залицялось
В тому селі хороших парубків
І старостів до неї присилало,
Та рушників не подала вона:
Ті парубки здавались їй такими
Звичайними, буденними, усі
Вони були такі їй нецікаві —
Ні розуму, ані краси у них,
Ні смілого завзяття вогняного...
Ні, не таким вона собі того
В час тихих мрій самотня уявляла,
Кому б вона, радівши, подала
На ввесь свій вік свою дівочу руку,
Щоб поруч з їм усе життя пройти
І радісно та щиро вік прожити!
Ясний, ясний!., могутній... молодий...
Над усіма він високо... А очі,
Мов дві зорі, — на неї так зорять,
І пишною красою він сіяє...
Такого їй не стрінути повік!
Ні, вже вона зостанеться у батька,
Бо любить так Орися татуся,
Що й здумати з ним розлучитись важко!
II
Та робиться не так, як хочем ми,
А саме так, як таємнича доля
І зробить нам.
Се сталася війна,
Бо вороги напали на країну.
Прийшли вони — і села занялись,
Кров полилась, зросивши ситу землю;
Над трупами закрюкав чорний крюк,
І степовий орел із лоба очі
Не одному мерцю повисмикав,
І не одна тоді бездольна мати,
Ридаючи, війну ту прокляла,
А все вона тяглась і не кінчалась.
То брали перш до війська парубків,
А далі вже підстарших стали брати,
Чоловіків жонатих; покидавши
Свою сім’ю — дружину та дітей —
Ішли вони свій край обороняти
І на степах лягли від ворогів...
Війна тяглась, війна ще не кінчалась.
Тоді прийшла вже черга на старих:
— Ідіте й ви, а то ввесь край загинув,
Нас закують в невільницький заков!
Ідуть старі. Вже дід — Орисин батько,
Але й йому припала черга йти.
І, плачучи, Орися промовляє:
— Ой, таточку! ви ж немощні, старі, —
Минулося вже ваше воювання,
І ворог вас, безсилого, уб’є!
Ся голова, без міри дорогая,
На іграшку орлові на степу
Зостанеться. Не можна так, несила!
Не мусите ви на війну іти!
А батько їй на те відповідає:
— Повинен я, бо гине ввесь народ.
Ізнов тоді йому Орися каже:
— Коли вже так, то я за вас піду.
Не думайте, що я така безсила:
І сила є, і я не боязка!
От справте ви вояцькеє убрання
Мені усю і зброю та коня
Купіть мені, — побачите, якого
Із себе я зроблю вам вояка!
І не пізна ніхто, що я Орися!
Почувши те, то батько аж злякавсь:
— Та схаменись! Хай Бог того боронить!
Оце лихе надумала й страшне!
Де ж видано, щоб дівчина до війська
Коли ішла? Не хочу я того!
Як почала ж Орися умовляти:
— Ой, таточку, ріднесенький, пустіть!
Ви будете собі живенькі дома,
І я до вас скоресенько вернусь,
Як ворогів проженемо! Пустіть-бо!
Як почала старенького благать, —
Заплакав він та й згодився, бідаха!..
Вояцькеє убрання справив їй,
Віддав свою, в боях добуту, зброю,
Підперезав... сам спорядив її...
Благословив тремтячою рукою,
Ридаючи... Сам вивів їй коня,
Посадовив... ще раз припав до неї...
Зірвався кінь, ударив копитом, —
Полинула Орися... вже далеко...
Зникає вже... Не видно вже її...
І він упав, неначе дуб підтятий...
|
