Тільки слово дівчина сказала,
Зашуміла, сиплючися, скеля,
На пісок розсипалось каміння,
Що прохід в печерю затуляло, —
Чорна паща зачорніла в скелі.
І злякалась дівчина, й зраділа,
Увіходить в темную печерю, —
Чорний острах обнімає душу,
Та його жене вона від себе.
Наче східці кам’яні знаходить —
Йде угору дівчина Маруся,
Йде угору... Серце б’ється в грудях,
Замирає й оживає знову, —
І говорить дівчина Маруся:
— Час настав, князенку, і з неволі
Ти на світ сьогодні вийти мусиш.
Відмовляє голос біля неї:
— Ой дівчино, жалібнице люба!
Ні, ти краще і не йди до мене,
Бо ти з ляку вмреш тут на порозі.
Відмовляє дівчина Маруся:
— Якщо вмру я — на те божа воля.
Раз іще вона переступила —
Й до стіни схилилась, щоб не впасти:
Перед нею нелюдське страшидло,
Все в щетині, з чорними рогами,
Замість рук — із кігтями лапища,
Ріт великий клацає зубами,
А із роту полум’я палає, —
Та й іде страшидло те до неї.
Чорний острах обхопив їй душу
І хотіла вибігти Маруся, —
Та у серці жаль прокинувсь знову,
Віджила і сміливість, і сила, —
Підійшла Маруся до страшидла
І його в уста поцілувала,
І промовила до нього стиха:
— Ти мій брат є любий і коханий!
Наче грім небесний тут ударив,
Наче небо валиться на землю, —
Так навкруг тоді загуркотіло, —
І Маруся непритомна впала...
Як прочнулась дівчина, то бачить, —
Ні печері, ні страшидла з нею:
Сонце ясно серед неба сяє
І в блискучім сонячнім промінні
Перед нею, сяючи красою,
Хтось стоїть навколішках і руки
Їй держить, стиска, цілує й стиха
Він до неї промовляє любо:
— Ти мене ізнов на світ вернула,
І тепер я твій, я твій навіки!..
І пішли вони обоє вкупі.
Обливало сонячне їх сяйво,
Усміхалось їм блакитне небо,
Спів веселий їм пташки співали,
Нахиляли їм дерева віти,
І квітки їм пахли різнобарвні.
І вони квітчастим пишним світом
Перейшли до тихого куточка
Серед квітів, і пташок, і сонця;
Там, де річка срібновода тихо
Протекла зеленими гаями,
Збудували невеличку хатку
І зостались жити, одружившись.
IV
Та не всі, не всі цвітуть ті квіти,
Що весною виростають пишно,
Бо страшні бувають ще морози
І страшна буває спека люта...
Чорний крук літає темним лісом
І шукає падла на годівлю.
Не знаходить падла в темнім лісі,
А знаходить хатку невеличку,
А у ній князенко та Маруся...
Засміявся чорний крук ізтиха
І закрукав, і шугнув із лісу
Та й летить в село, відкіль Маруся,
І сіда на батькову на хату,
Над вікном сідає він, і крука,
І своєю мовою говорить:
— Господине, ти сидиш у хаті
І не знаєш, що у темнім лісі
Заховалась невеличка хатка,
А у їй князенко та Маруся
Там сидять, глузуючи із тебе.
Зрозуміла мачуха пралюта,
Бо вона була велика відьма,
І той крук був на послузі в неї.
Засичала, мов гадюка люта,
Одяглася, дідові сказала:
— В ліс піду по ягоди я, діду.
Ухопила глечик і побігла.
Ось іде вона тим лісом темним,
Чорний крук попереду шугає
І показує їй стежку в лісі.
Ось приходить до тієї хатки,
Зазирає у вікно помалу:
Там у хаті спить сама Маруся,
А князенка десь нема у хаті,
Десь полює у зеленім лісі.
Усміхнулась мачуха пралюта,
Увіходить потихеньку в хату —
Як у раї, у хатині любій,
Тихо-тихо... А на білім ліжку
Спить спокійно молода Маруся.
Ось підходить мачуха до неї
І виймає гострий ніж великий,
Зводить руки і зарізать хоче,
Та немов щось не пускає руку,
Не дає зарізати Марусю:
От що хоче їй у білі груди
Устромити ніж свій, так одразу
Мов що вхопить, не пускає руку.
Зрозуміла мачуха пралюта,
Що боронить молоду Марусю
Тихий янголь правди та любові, —
Аж зубами заскрипіла люто
І шепоче: — Хай і так, байдуже!..
Я зроблю тобі ще краще, негідь!
Починає чарування чорні,
Промовля слова якісь пекельні
Та маха руками на Марусю,
Насилає дужий сон на неї —
Спить Маруся бідна і не чує.
А тоді бере її за руку —
На руці ж зав’язаний був палець —
І виймає із кармана перстінь
Та його Марусі й надіває;
Знов тоді зав’язує той палець
І, всміхаючись, виходить з хати,
А Маруся бідна і не чує:
Сном важким заснула чарівничим.
V
І говорить мачуха до крука:
— Ну, веди мене ти до князенка!
Знов іде вона зеленим лісом,
Чорний крук попереду шугає
І показує їй стежку певну.
Ось надходить на пролісся й бачить
Край потоку під дубком князенко
Відпочити сів, наполювавшись.
Наближається стара до нього,
Уклоняється, й добридень каже,
І питається із лісу стежки,
Мов зблукалася вона у лісі.
А князенко їй прихильно каже:
— Ви не знайдете, бабусю, стежки:
Ліс густий цей і великий дуже, —
Сам хіба вас виведу відціль я.
Та й повів її князенко з лісу.
І як вже виводив на возлісся,
На прощання відьма промовляє:
— Ой спасибі ж, синочку, мій любий!
Хай заплатить Бог тобі за ласку,
А у мене дякувать нема чим;
Якщо ж хочеш, то я щастя й горе
Розкажу тобі твоє по правді.
Усміхнувсь на те князенко й каже:
— Я, бабусю, й так щасливий дуже;
А що горе — хай тоді про нього
Я дізнаюся уже, як прийде.
І говорить відьма, мов і добра:
— Ох, мій синку, молодий ти дуже,
То й не знаєш, скільки горя всюди,
А найкраще наперед те горе
Знати, щоб успіти запобігти.
Та й вхопила в нього відьма руку,
Почала на неї роздивлятись,
Покивала сумно головою
Та й говорить, трохи мов не плаче:
— Ох, велике буде горе, синку!
Любиш дуже ти свою дружину,
Та тобі від неї горе буде.
Аж розсердився князенко й каже:
— Не плетіть, бабусю, плетениці,
Бо від неї тільки щастя буде.
І говорить люта відьма знову:
|
