— Чом же сам ти, маючи клубок цей,
Не виходиш з темряви страшної?
Відмовляє голос той ізнову:
— Цей клубок тому пособить тільки,
Хто ще вірить, що рятунок прийде,
А у нас все темрява убила
І нема ніякої вже віри.
Ухопив клубок тоді князенко,
Попрощавсь, подякував і взявся
За кінець, за ниточку тоненьку,
А клубок додолу він пускає.
Покотився по землі клубочок,
Поспішає за клубком князенко.
І не довго йшов він серед ночі:
Скоро стала темрява білішать,
Ніч у вечір повернулась, далі
Вечір став у день перемінятись,
І ось знову сонце золотеє
Засіяло на князенка з неба.
VIII
І князенко тут не гає часу,
А іде в далекую дорогу
Аж до праведного сонця просто.
День іде і два іде невпинно, —
От і бачить: у степу могила,
На могилі чоловіка бачить:
На одній нозі стоїть бідаха,
І в який бік вітер повіває,
То туди його і крутить зараз —
Замотало, закрутило, зовсім,
Поламало і кістки, і тіло
І страшною мукою зсушило,
Бо щомить душа із тіла рветься
І щомить він умирає наче,
І ніколи вмерти він не може.
І до нього кинувся князенко,
Пособити хоче і питає:
— Що тобі, безщасний чоловіче?
Відмовляє чоловік той сумно:
— Не піклуйся, не жалкуй даремно:
Тут ніяка сила не пособить.
Сам же ти куди оце простуєш?
Одмовля на те йому князенко:
— Я іду до праведного сонця, —
Чи не знаєш ти, де шлях до нього?
Відмовляє чоловік безщасний:
— Я скажу тобі, де шлях до Сонця,
Та за те, благаю я, спитайся
Ти у нього, за що я тут мучусь
І чи довго мучитися мушу?
Обіцявсь дізнатися князенко,
Чоловік той показав дорогу:
— Йди все просто, дійдеш до гори ти,
Там про все дізнаєшся, як треба.
І пішов князенко у дорогу.
День іде і два іде невпинно;
От і бачить він високу гору,
Під горою чоловіка бачить:
Придавила в нього скеля груди,
Придавила в нього ноги й руки,
Тільки видко голову з-під скелі,
Величезної гори страшної.
Тяжко стогне, мучиться, ридає,
А з-під скелі видертись не може.
І до нього кинувся князенко,
Пособити хоче і питає:
— Що тобі, безщасний чоловіче?
Відмовляє чоловік той сумно:
— Не піклуйся, не жалкуй даремно:
Тут ніяка сила не пособить.
Сам же ти куди оце простуєш?
Одмовля на те йому князенко:
— Я іду до праведного Сонця, —
Чи не знаєш, ти, де шлях до нього?
Відмовляє чоловік безщасний:
— Я скажу тобі, де шлях до Сонця,
Та за те, благаю я, спитайся
Ти у нього, за що я тут мучусь
І чи довго мучитися маю?
Обіцявсь дізнатися князенко,
Чоловік той показав дорогу:
— Йди ти просто і побачиш море.
Там Уранішню Зорю ти стрінеш,
І дізнаєшся про все, що треба.
І пішов князенко у дорогу.
Та тяжка була дорога довга:
Довелось річки перепливати,
Довелось крізь пущі лісовії
Продиратись по тернах колючих,
Довелося на високі гори
І на скелі гострії здиратись,
Плазувати по смердючих багнах.
У річках од хвилі потопав він,
А терни колючі біле тіло
Обривали від кісток у нього,
Кров лилася, поливала землю;
А на скелях, гостроребрих кручах,
Позривав він нігті вкупі з тілом.
А найгірш по болотах намучивсь:
Потопав він у багні, в калюці,
Задихався з смороду тяжкого;
Комари як хмара налітали
І пили у нього кров із тіла...
Та усі він перетерпів муки,
Переміг могутньою душею,
Бо була любов і віра в серці, —
І дійшов до синього аж моря.
А над морем небо низько стало,
І Уранішня Зоря на небі
Ясно світом обливає море.
То князенко простягає руки
До зорі угору і благає:
— Зоре ясна, сонцева ти сестро!
Я тебе благаю і молюся:
Підніми мене до Сонця вгору,
Щоб я праведне побачив Сонце
І щоб виблагать я міг у нього
Нещасливим золотого світу!
І Зоря Уранішня князенка
Пожаліла, піднесла угору,
Донесла до сонцевого краю...
IX
Там престіл високий ясно сяє,
А на ньому праведнеє Сонце
Розливає світ навкруг блискучий
На всі боки, на все небо й землю.
І такий був світ отой сліпучий,
Що не зміг устояти князенко
І упав додолу перед Сонцем.
І сказало праведнеє Сонце:
— Чоловіче, встань і розкажи ти,
Що тобі до праведного Сонця?
Як почув, підвівсь князенко з долу,
Ледве можучи очима глянуть,
І казати почина до Сонця:
— Я благаю, праведнеє Сонце,
Пособити бідолашним людям
І розвіять, поламати кривду:
Чарівниця люта і безбожна
Повила густими туманами
Нашу землю, рідную країну,
Заступила світ увесь твій, Сонце.
Обняла все темрява велика,
І блукають в темряві всі люди,
Чи живуть, чи вмерли вже — не знають.
То пошли ти, праведнеє Сонце,
Свій блискучий, золотий свій промінь,
Щоб зійшов він аж туди на землю
І розвіяв темряву велику.
Промовляє праведнеє Сонце:
— Жаль великий в мене серце тисне,
Що темнота люд опанувала:
Дам тобі я промінь свій блискучий,
Підеш ти і темряву розвієш.
Що ще маєш ти мені казати?
Відмовляє Сонцеві князенко:
— Як до тебе, праведнеє Сонце,
Я ішов, то стрів людину в полі:
Там високу бачив я могилу,
На могилі чоловіка бачив —
На одній нозі стоїть бідаха,
І в який бік вітер повіває,
То туди його і крутить зараз.
Замотало, закрутило зовсім,
Поламало і кістки, і тіло
І страшною мукою зсушило,
Бо щомить душа із тіла рветься
І щомить він умирає наче,
І ніколи вмерти він не може.
Та людина так мене благала,
Щоб у тебе, праведнеє Сонце,
Я спитався, за що тая мука
І чи довго мучитися має.
Промовляв праведнеє Сонце:
— Той за те карається так тяжко,
Що невірний був, своїх ізрадив
І за те він мучитися має,
Поки буду я на небі сяти.
Тільки єсть один йому рятунок:
Якщо ті, що їх зрадливим робом
Він зробив нещасними, ізнову
|
