Оце Мазепу він пізнав!
То ворог, серце заболіло,
Свій рік, своє немоцне тіло,
Мабуть, уперше він прокляв.
Посередниці сердюків
Та денеяких козаків
Мазепа ходячи сумує.
Іззаду вистріл. Він зирнув:
То Войнаровський так лигнув,
В його руках мушкет димує,
А недалечко молодий
Козак в пилу в крові валявся;
Почувши волю, кінь порский
Геть степом вибриком побрався.
Козак на гетьмана скакав,
Його убить козак бажав.
До його гетьман під’їжджає,
Чогось у його ще питає,
Та пізно вже питать тепер:
Козак мовчить, козак умер!
Із любищ загубив він душу,
З любків і голову поклав,
Бо м’я коханеє Марусі,
Вмираючи, іще шептав.
Настала гарная година:
П’ятами шведчин накивав,
Москаль утришия погнав;
Дала до лясу німців сила,
За ними конниця піра,
Шаткує, наздогінці коле.
Від крові червоніє поле,
А мертвих скрізь лежить гора.
Петро на радощах гуляє.
Він шведів плінних сам вітає,
Вітає і бояр своїх
І чарку повну наливає,
Мовляв: «За спекторів моїх!..»
Та де ж той Карл, що в гості ждали,
Кого, мов щіпку, обчухрали,
Чому до гурту він не йде?
Нема-бо тут його нігде:
Король, укупі і Мазепа,
Далеко парять серед степу,
І вавку Карл свою забув;
Якмога день і ніч чухрає,
Насилу челядь з ним з’їжджає.
Так з-під Пілтави він дмухнув!
У Карла збоку гетьман скаче,
Кругом очима обзира.
Гульк — хутор у степу побачив;
Ушкварив прудко край двора,
Щось буцімто його злякало.
Без народу стояв той двір,
Де перше вешталось чимало;
Знай, вітром хвірткою качало,
І сад став, сказано, пустир.
Пізнав будинок ти, гадюко,
Де заплодив і смерть, і муку,
Хоч перше й весело було,
Де ти гуляв не раз, поганий,
Де чарку пив в беседі гарній,
Ховаючи своє жало;
Поки до того не влестився,
Що зло компоновать пустився!
Дитину уночі украв
Од батька рідного... пізнав?
Скрізь хмари небо застилають;
Ночна доба. Біля Дніпра
На березі собі куняють
Невірні вороги Петра.
Забувши військо, і Пілтаву,
І москалів велику славу,
На спориші Карл гарно спав.
Та сон Мазепу облітає,
Покій від його утікає;
Йому все жарко, він стогнав,
Аж чує, хтось його позвав;
Зирнув... із ляку затрусився:
До його близько хтось схилився,
Обшарпана, худа, блідна,
Дівоцьку косу розпустила,
Очима, ніби звір, світила,
Нагнувшись перед ним, вона.
«Що се таке? Се ти, Маруся?»
Маруся
Мовчи, почують нас, боюся,
Тихенько шепоти тепер,
І мати й батько мій умер!
Мазепа
Та що тн мелеш, бог з тобою!
Маруся
Послухай, що вони зо мною
Хотіли зараз ізробить!
Як мусили мене дурить!
Куди втікать в такую пору?
Куди діваться з поговору?
Як річ скажених зупинить?
Вона мені тепер казала,
Що батька вже мого нема;
його я голову держала,
Да то не людська голова...
А вовча... Бачиш, як дурила
Вона Марусю, чуєш ти!
Щоб не гадала й не хотіла
З тобою, серденько, втекти!
Чи можна?
Гетьман мовчки слуха,
Що дріботить йому вона.
Ізнов, не перевівши духа,
Вона казати почала:
— Я знаю, празник, тиск народу,
І мертвяки, якого зброду!
Туди я з матір’ю ішла.
Та де ж ти був? З тобою різно
Нуджуся, далебі, що я!
Ходім додому, глянь, як пізно...
Скрутилась голова моя;
Тебе я мала за другого,
Ти, старцюга, який страшний!
Ні, гарний був Мазепа мій,
А ти, так здавсь на чорта злого.
В його очу як жар любов,
А речі від огню жарчіші.
Від снігу ус його біліший,
А твій помазаний у кров,
І з реготом завизкотіла,
І мов лихий її злизав.
Мазепине трусилось тіло,
Його циганський піт проньмав.
Мов смертю на його сопнуло,
За шкуру снігом мов сипнуло,
І волос шапку підсував.
Ізсклизла ніч, і небо сяє;
Ось швидко сонечко блисне.
Швед не хропе. Доба-другая
Ізнову на коня жене.
Потраву козаки варили,
А ген, на березі Дніпра,
Драбанти коників поїли.
Прокинувсь Карл: «Ого, пора!
Вставай, Мазепо, вже світає...»
А він давно, давно не спить;
Туга ввесь дух його спирає
І серце теплеє крушить.
Він мовчки чорного сідлає;
За королем покопотів —
І очі гетьмана блищали,
Коли вони перескакали
Конець українських степів.
Уже сто літ перевернулось,
Як се робилось на землі.
Давно і плем’я те минулось;
Сини шукать батьків пішли.
Рушення військового слави,
І різанини, і побід,
Як дим, пропав червоний слід.
І тілько ти, сподар Пілтави,
Меж людом моцної держави,
За те всі дякують тобі,
Втяв гарну пам’ятку собі.
Де вітряків окіл крилатий
Бендери мов обгородив,
Де бродять буйволи рогаті
Меж дуже давнішніх гробків,
Там видно цегли ворох цілий,
Та цегла мохом поросла.
І кажуть, що от відтіля
Король, до дуру дуже смілий,
Всю челядь під мушкет зібрав,
Востаннє з турком жартовав.
А про Мазепу ні півслова
Ні од кого і там не чуть,
Його заклекотіла путь;
І тільки, бач, що год, то знову
В церквах анафему кленуть.
Да є святая та могила,
Де Іскра й Кочубей лежать;
Їх церков з миром схоронила.
Цвіте в Диканьці цілий ряд
Дубів, вони підчас шумлять
Онукам, як дідів згубили,
Бо приятелі їх садили
Тогді на пам’ятку у сад.
А де ж дочка? Ніхто не знає;
Не чуть про єї ні словця.
Ніхто не зна її конця.
Хіба в селі як старець грає
На кобзі, всячину бриньчить,
Про єї пісню заспіває:
Кругом козацтво аж кишить;
Сльозки в очах дівчачих сяють,
Чубами парубки кивають,
А дід насупившись сидить,
Згадавши стародавній світ.
1835
|
