На Дніпрі

Євген Гуцало

Сизою млою була повита ріка. Мла густішала на обрії, де зводилося сонце, даруючи воді, землі та небу спокійний, золотавий усміх. Чайки літали вгорі над човном, стояли на піщаній косі, сиділи на голубій поверхні Дніпра. И кигикали, особливо ж ті, що ширяли в повітрі. В їхніх хрипкуватих голосах чувся відголосок древньої тривоги, що наче був луною цього вересневого ранку, високих правобережних круч, рожевих від сонячного проміння, та неоглядної течії ріки, що з правіку по нинішній день бігла, котилась, нуртувала, соталась... Мовби то й не стародавня ріка несла свої могутні води, а плинув час, плинув незворотним потоком, плинув поміж непорушних берегів, під розверстим безмежжям небес, поміж подій історії та людських доль...

Коли човен пропливав мимо чайок, які сиділи на воді, табунець, не зриваючись на крила, повертав точені голівки на точених шийках, і випуклі оченята видавались порским живим сріблом, яке ось від необережного чаїного руху випаде з очного обідка й покотиться краплиною по лискучій шиї, безслідно розчиниться у воді.

— Чайки вміють ловити рибу? — запитав Ілько.

Він сидів на носі човна, що при плавбі задирався догори, й стара шерстяна шапочка з китицею наповзала на самісінькі брови. Зодягнений у куфайку, в кирзових чобітках, скидався на гномика, що передчасно постарів, пізнаючи складнощі й протиріччя життя, і батько не зміг стриматись від усмішки.

— Уміють, — відказав. — Дивись уважно — й сам побачиш, як вони стрімголов кидаються до води, а потім у дзьобах тримають здобич.

Зовсім низько пролетів табунець диких качок, їхні прудкі тіла наче вгвинчувались, всвердлювались у туге повітря, зоставляючи при тому похапливий посвист.

Ілько стежив за польотом качок, аж поки розтанули в млистій далечині.

В очеретах гримнув постріл, за ним — другий розлігся.

— Тату, стріляють, — сказав Ілько, вглядуючись у річковий простір.

— Сьогодні початок мисливського сезону на пернату дичину.

— А чом ти не купиш собі рушницю?

— Навіщо?

— Ходив би на полювання.

— Знаєш, синку, чомусь ніколи не хотілось мати рушницю.

— А стріляти вмієш?

— Умію, в армії навчився.

Знову, полохаючи тишу, пролунали постріли. Ілько мерзлякувато зіщулився, й пухнасті вії раз і вдруге здригнулись, як здригаються на вітрі тичинки в розтуленій маковій пелюстці.

Віддалеки, залишаючи на поверхні річки довгі водяні вуса, линув моторний човен. Мотор, мабуть, стояв на човні дуже сильний, бо ніс задерся високо вгору. На носі, рудою мордою вперед, сидів великий собака.