На Дніпрі

Євген Гуцало

— Ні, — пообіцяв.

— Мені здається, наче я завжди був, розумієш?

— Розумію, — дивився серйозно й ледь супився.

— І здається, що я не помру ніколи, розумієш?

— Розумію, — мовив батько, вмить відчувши холодок непевної тривоги в грудях. Звідки в сина ці думки? Й чи давно? А може, народились уперше саме сьогодні, саме тут, на Дніпрі, на пустельному острівці, до якого лише зрідка пристають човни рибалок? — У твоєму віці ще рано думати про смерть.

Беззахисна довірливість світилася в Ільковому погляді, й батько зараз чомусь остерігався пильно вглядатись у синові очі, наче в їхній синяві побоювався прочитати щось несподіване — й небажане.

Далі полуднали в мовчанні. Дрібна хвиля вже вигойдувалась на річці, мла погустішала, перетворившись на туман, вологи побільшало. Зникли білі піщані коси та береги в киреї коричнево-рудого лісу, видимий світ звузився і поменшав, і тепер у цьому видимому світі, здається, зоставались тільки вони вдвох.

По обіді озвався дзвоник — батько вхопився за спінінг, став змотувати жилку.

— О, щойно зійшло з гачка, — мовив досадливо. — Таки величеньке, хвостом блиснуло... Мабуть, треба збиратись і плисти до дому, бо негодою пахне... А жаль, такий досвіток видався славний, могли б рибалити до смерку, а ввечері вогнище розпалили б і заночували в наметі, правда, Ільку?

— Правда, — згодився син. — Так, як минулої суботи?

— Ага, як минулої суботи, — згодився батько. — Пам’ятаєш, якого ти в’язя вранці підсік на вудочку?

— Пам’ятаю... Ти зловив, а я лишень до берега підвів, до підсаки.

— До берега підвести, Ільку, теж треба вміти.

Пригасле багаття залили водою, зібрались, і скоро вже їхній дерев’яний човен погойдувався на воді. Низькобортний, старий, легенький, човен погойдувався, мов осінній вербовий листок. Батько завів мотор, який спершу кашляв, чхав, пирхав, а потім застукотів рівно й зосереджено. Острівець зостався ззаду, вже й зник у млистому тумані, й тепер човен посувався по рукаву, що з обох берегів означався чубатими кущами шелюгів. Горбата верба росла не рівно, а криво, наче намагаючись одірватись від землі, наче рвучись у водну просторінь, і гілля її похиленої верхівки мало не торкалось поверхні.

— Давай, Ільку, пристанемо до цієї верби. A-а, ти стомився, задрімав? Таки на негоду клюєш носом. То залазь у спальний мішечок, і від дощику сховаєшся, й подрімаєш у теплі, бо нам іще далеченько до села.

Прив’язавши човен до вербового стовбура, допоміг Ількові залізти в спальний мішок, застебнув замок, зав’язав поворозки біля шиї.

— Вмощуйся на кормі, покуняй, а я покидаю спінінг біля цієї верби, може, щось і попадеться. — Міцно розставивши ноги, височів на носі човна й, розмахнувшись, кинув спінінг. Змотуючи жилку, гомонів: — Рибальське щастя, сину, однакове не буває. Сьогодні з уловом, а завтра з порожніми руками, трапляється по-всякому, отже, треба звикати. Краще звикнути змалку, бо потім трудніше. — Стьобав спінінгом воду, скручував жилку, знімав із блешні кушир та коріння, знову стьобав стемнілу поверхню рукава. — Ми з тобою не вперше отак на річці, вмієш і вогонь розкласти, і рибу зловити, і юшку зготувати. А вміння завжди згодиться, за спиною носити не треба, правда, Ільку?

Не почувши відповіді, батько обернувся. Заплющившись, син спав, і на його спокійному, незахмареному обличчі застиг вираз уваги, наче прислухався і вві сні.

— Спить, — усміхнувся батько. — Що ж, риба не ловиться...

Він змотав спінінг і, якийсь час стоячи навколішки на дні човна, дивився, як синові губи ледь-ледь здригаються, наче хочуть мовити слово. Слово було тихеньке, мов політ перлистої краплинки дощу, — ні почути, ні вгадати. “Треба плисти до села, бо рознегодиться, — й понамокаємо до рубчика”. Так подумавши, обережно став заводити мотор. Мотор не заводився, наче йому заціпило. Добре, що в човні завжди є весло, але ж веслом гребтись і гребтись!

Усі спроби завести мотор були марні, й довелося братися за весло.

— Добре, хоч Ілько поспить, — уголос мовив. — Що ж, у рукаві вода майже стоїть, зате коли виберемось у русло — там уже за течією...

Накрапав дощ. Дрібненький, мов макове насіння, сіявся на човен, на річку, і в його сивій маковій пелені тонув сніг. Кущі шелюги росли у воді, й тепер човен плив через їхню зелену отару. Чим далі пробирався до головного русла, тим лункіше чулось ревіння моторних човнів: очевидно, рибалки, які сподівалися на Дніпрі провести суботу й неділю з ночівлею, у передчутті негоди квапились до міста.

За шелюговими кущами позводились гінкі стебла очерету, деякі з них розступались, деякі пропадали під днищем човна, щоб потім за кормою випростатись невшкодженими й стрункими, як перше.

У сивому мороці дня раз і вдруге пролунали рушничні постріли, й вереснева моква проковтнула ті звуки.

— Ого, пальба яка, — без осуду, але й без захоплення уголос озвався батько. Наче й не собі казав, а синові, що спав у нього за спиною на кормі. — Стріляють...

Очерет розступився — човен ось-ось мав вихопитись у молочний морок туманного капежу, що спадав на хвилі, які тут повищали й пошвидшали. І раптом із цієї мокви, з моторного невсипного гомону, що стояв на ріці, зовсім близько вродився потужний рев, і не встиг батько оговтатись і втямити, що ж відбувається, як той рев ударив у самісінькі вуха, вутлий дерев’яний човен затріщав, здригнувся, зачерпнувши води, загойдався хисткою шкаралупою, — і, зоставляючи пінний біло-зелений бурун, металевий катер, який ударив їх, швидко віддалявся, й над його брезентовим покриттям аж пухирилось, аж мерехтіло збите дрібнесеньке водне порохно.