Сліпий Сень

Євген Гуцало

В Орчика нема багато друзів, у нього є лише один друг — сліпий Сень. Та й хіба можна мати багато друзів? Скажімо, вісім чи десять? Одному розповіси свою таємницю, потім другому, третьому... Аж поки всі довідаються! І таємниця тоді ніяка вже не таємниця, а ти ніякий не друг своїм друзям, а плетун, базіка.

А сліпий Сень — це друг! Слухає завжди пильно, а по обличчю світло стримуваної усмішки мигає. Обличчя в Сеня біле, беззахисне, а коли йде вулицею, то на обличчі такий вираз, ніби наражається він тим обличчям на все. І тримається так, наче ось-ось об саме повітря вдариться, і руки — ніби на землі розпластається, то заздалегідь приготувався.

Ще колись, малим, Сень трохи бачив, а потім зовсім осліп. Іноді розпитує в Орчика:

— Ну, який же я, розкажи!

— Рудий, — береться розказувати Орчик.

— У селі рудих немає, тільки ти один. Губи повні — як вишні, щоки — як пампушки, а вуха здорові, як у кажана... Ну, такий, як усі.

Сеня оте найбільше тішить — такий, як усі.

Коли батько привів на подвір’я щеня, Сень поволеньки обмацав його — і пальцями своїми запам’ятав, який у них цуцик. Коли корова отелилася, Сень і теля обмацав, щоб знати його. У Сеня така вже звичка — неодмінно все обмацувати. Чи то буханець хліба, чи то книжку. Буває, не тільки обмацає, а й до щоки притулить. Так він з квітками знайомиться і весною, і літом. Уже, здається, добре знає кожну квітку, а натрапить на свіжу — і знову-таки до лиця прикладає.

Сень не любить сидіти дома. По селу він уже сам ходить, навіть людей упізнає. Кілька разів брав його батько і в поїздки з собою — якось одвозили буряки на залізницю, а то в сусіднє село до млина їздили. Залізницю Сень запам’ятав по тому, як паровоз свистить, як вагони стугонять, а млин — по гуркоту жорен.

Не кожне з дітей, навіть у селі, знає, що то за пташки й літають довкола них. А Сень іде вулицею, прислухається й каже:

— О, сиворакша співає!

— Де вона, де? — допитуються в нього й озираються по боках.

— Он там! — каже Сень і показує на дерево, звідки лине спів.

Дивляться — й справді сидить там птаха, щебече. Тільки хто ж знає, що то сиворакша? Один лише Сень, бо колись йому батько розказав про ті пташині голоси, от він і запам’ятав. А інші діти лише горобців та ворон знають. Та ще соловейка — і то лише тоді, коли співає, а коли мовчки сидить на гілці, ніхто й не признає в ньому солов’я.

— От коноплянка обзивається, — каже Сень.

— Удода чуєте? — питає.

— Сова пролетіла, — уважно прислухається Сень.

— Либонь, ласка в картоплі пробігла, — знову насторожується.