Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Сліпий Сень

Євген Гуцало

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Євгена Гуцала

Сень мовчить, лише повіки його ледь-ледь здригаються.

— Ну, що? — наполягає Орчик.

Хоч би всміхнувся Сень, ні. Наче ніхто до нього не звертається. Чи не чує? І Орчика охоплює відчай. Він бере Сеня за плечі і, дивлячись пильно в його якесь неживе обличчя, кричить:

— Обізвися! Чого ти мовчиш? Сеню! Що з тобою? — Йому й справді здається, що з Сенем зараз відбувається щось дуже важливе, щось страшне, і він має пробудити його, вирятувати. — Обізвися, чуєш!

Зненацька Сень підхоплюється, боре Орчика і, лежачи на його грудях, сміється голосно й переможно. В нього такий щасливий та безтурботний вигляд, його радість така бурхлива й невимовно щира, що Орчик несподівано ображається. Ображається неспогадано для самого себе і, чуючи, як у голосі його бринять сльози, береться випручуватись:

— Пусти, Сеню, пусти! Не в’язни, пусти...

А Сень — у захопленні від отих недавніх Орчикових переживань, од тієї гіркоти й болю, з якими звертався до нього товариш, — не може вгамуватися, не відпускає Орчика.

— Ну, пусти, — зовсім жалібним голосом просить Орчик, який відчуває себе обманутим у чомусь доброму й гарному. — Пусти...

Сльози самі котяться з його очей. Хоче стримати їх, а вони біжать і біжать. Сень, почувши схлипування, завмирає на мить, обличчя його міниться, на ньому застигає розгубленість, майже страх. Нічого не в силі второпати, він одпускає Орчика і, сидячи біля нього, лише подеколи руки зводить, ніби тим рухом намагається заспокоїти товариша.

Орчикові ж соромно за свої сльози й водночас добре, що вони течуть, полегшуючи йому душу. Силкується не схлипувати, і сльози течуть беззвучно й солоно...

Потім деякий час вони мовчать, наче щойно трапилося в їхньому житті щось велике й значне. Обоє дивляться в небо. Орчик відчуває, як висихають його сльози.

Згодом жваво перемовляються:

— Чого ти плакав? — питає Сень.

— А ти чого мовчав? — допитується Орчик.

— А я лежав, та й усе. Полежати хотів.

— Я — теж... Захотів — і заплакав.

— Дивний ти, — всміхається Сень. — Не міг нічого розумнішого придумати?

— Та хіба з тобою придумаєш?

Повертаючись додому, надибують на хлопців, що виливають із нірки ховраха. Бігають до річки по воду, носять її в бляшанках — і поволеньки, щоб не розхлюпати, цідять її в круглу дірку. А нора, либонь, глибоченька, бо вода пропадає в ній, наче й не лили. Орчик і собі з бляшанкою біжить по воду, а Сень, примостившись біля нори, уважно прислухається...

Ховрашок вискакує несподівано — голова мокра, весь блискучий, вуса обвисли, налякані очі гостро сяють — і щодуху тікає. Хлопці схоплюються, біжать за ним. І Сень також норовить бігти в лементі, в тому галасі, наче й справді щось бачить. Раптом ховрашок повертає назад, котиться, котиться, шнурочком сотається — і вже ось-ось пірне назад у свою нірку.

— Сеню, тримай його, тримай! — кричать Сеневі, що найближче до нори.

Сень розгублено зупиняється — не знає, куди йому бігти, як і що тримати. Раптово нахиляється до землі, мацає по ній руками, на обличчі — розгубленість і відчай. Певне, здалось йому, що натрапив, бо кинувся грудьми на діл, ніби хотів усім своїм тілом притиснути ховраха до землі, та той уже втік у нірку.

Хлопці сміялися:

— Ох і Сень! Як він на камінець навалився!

— Що, Сеню, зловив ховраха?

— А ми ж сподівалися на тебе...

Сень на ті глузи не зважав. Почувався бадьорим і збуджено розказував:

— Так і знав, що од мене втече. Поміж пальцями шурхнув, хвостом по долоні тернув.

Залишили з Орчиком той гурт — нехай і далі виливають, коли так хочеться, а їм ховрахи ні до чого. Сень розказував:

— Були ми з батьком у лісі. Лисицю бачили, вона у вузьку печерку заскочила. Ми біля тієї печерки півдня просиділи, а вона й не виглянула. Батько хотів її встрелити, а потім каже, що хто ж її перехитрить, коли вона лисиця і є, — то ми й подалися додому.

Орчик оглянувся назад — над річкою та над лугом встала висока веселка. Наче й не після дощу, наче й не перед дощем, а вона звелася круто, один край умочивши в лісові озера, а другим упершись ген-ген за сільською околицею. І скільки ж під тією веселкою вмістилося світу, скільки блакитного та зеленого, опроміненого сонцем! Зупинився Орчик, задивившись на ту веселку, і думки в голові його зароїлись, що добре було б пройти під тією веселкою, наче крізь ворота золоті.

— Орчику! — покликав Сень. — Де ти?

— Я ось! — відповів Орчик, не в силі зрушити з місця.

— А що ти робиш там?

— Стою! — відповів Орчик і вже хотів про веселку сказати, та стримався. Стримався, прикусивши язик, бо однаково ж Сень не побачить її. Як не міг побачити й того ховраха, якого силкувався зловити.

І раптом зблідла для нього веселка, наче й не сяяла вона барвистими ворітьми в світ.

— Орчику! — покликав Сень. — А йди!

— Йду! — відповів Орчик і неквапно рушив до товариша.

Поверталися в село; сліпий Сень розказував про всяку всячину, а Орчик не міг уже ні пожвавішати, ні повеселішати. Ніби завинив у чомусь перед товаришем, і тепер ця провина тисне на серце, на груди, і настрій від того гнітючий, тоскний.

Провів Сеня додому, а сам по селу взявся блукати. І, на диво, думав уже інакше про свій недавній вчинок. Даремно змовчав про веселку, гадаючи, що тим завдасть Сеневі прикрощів. Слід було б сказати товаришеві — не побачив би, зате почув би про неї, а якби почув, то, мабуть, і йому добре стало б.

І, потинявшись іще трохи по селу, хутко подався до Сеня...