Вигадники

Євген Гуцало

Мати Варвара хотіла насваритися на дітей, щоб не збавляли траву на подвір’ї, але — передумала сваритися. Бо ж хіба вона сама колись давно, ще в своєму дитинстві, отак само не рвала траву? Отак само не підкидала в повітря? Отак само забобонно не вірила, що таким чином можна викликати вітер, а вітер у спеку нажене хмари, а з хмар піде дощ?

Ну й додумалися, як їй допомогти! Ну й помічники!

Мабуть, Михайлик не сам здогадався, мабуть, знову Надійка напоумила її сина, а він і радий старатися. І коли вже спроможеться на свій глузд? І де той вітер, де ті хмари візьмуться, коли сонце ллє спеку, наче з цебра?

О, тепер вони позривалися — і гасають зеленим подвір’ям!

— Чого ви бігаєте? — озвалася з серцем, витягнувши відро води з криниці та знову йдучи на город.

— Ми не бігаємо, — засапано видихнула Надійка.

— Як то не бігаєте?

— Ми — віємо.

— Вієте?

— Ми — віємо, бо ми з Михайликом уже стали вітром.

Вона від здивування руками б сплеснула, та як ти сплеснеш, коли повне відро.

— Ото рвали траву — й самі себе накликали? — гнівалася.

— Мамо, — тьмянішаючи синіми очима, невдоволено озвався Михайлик, — та хіба ти не бачиш, що ми накликали вітер?

І справді, обоє гасають зеленим подвір’ям, наче вихори.

— Ой, розкажу все батькові, — насварилася, ідучи з відром на город.

І тоді Надійка-вітер запитала в Михайлика-вітра:

— А де твій батько? Чом я не бачила ні разу?

— A-а... там... — непевно відказав Михайлик-вітер.

— У від’їзді? — допитувалася.

— A-а... там... стоїть отам, — відказав, показуючи рукою з обійстя десь на село, що мліло від спеки.

Надійка глянула в напрямку, в якому показувала рука, та, звісно, за гущавінню дерев хіба побачиш, де там у селі стоїть його батько?

— А звідки ти знаєш, де він зараз стоїть? — поцікавилася. — Ти звідси бачиш?

— Я знаю. Він завжди там стоїть. У залізній касці і з автоматом.

— У залізній касці і з автоматом?

І Надійка знову поглянула на гущавінь дерев на обійсті, наче за ними таки сподівалась побачити Михайликового батька. Ну, раз Михайлик звідси бачить, то й вона побачить.

Але побачила тільки густу прив’ялу зелень дерев.

— А ти не обманюєш?

— Ні, — мало не почервонівши, відказав Михайлик.

— А де ж він узяв автомат?

— У нього є.

— Де ж він узяв?

— Йому дали.

— A-а, таке набалакав, не віриться.

Забувши, що вони — вітри, мають бігати, аби накликати хмари, діти поспинялися під липою. А коли поспинялися, то де ж ті хмари візьмуться, звідки той дощ упаде!

— Натомилися, помічники? — дорікнула мати Варвара. — Ну то ходімо обідати, бо пора, а помічників треба годувати.

А вони обоє нашорошили вуха, тільки не матір слухають, а прислухаються до кущів малини, яка росте попід вікнами. Переглянувшись поміж собою, скрадливо шаснули в малинник, а мати лише плечима стенула та й подалася далі хазяйнувати, бо день не стоїть на місці і робота не чекає. Мабуть, діти знову щось вигадали, інакше вони були б не діти.

А їхню вигадку мати Варвара побачила незабаром, коли з хати вийшла надвір.

Їхня вигадка стояла під розквітлою липою, мружачись на світ яскравими, випуклими оченятами та крутячи куцим хвостиком. Їхня вигадка не просто стояла на чотирьох лапах, а тремтіла. Їхня вигадка мала двоє лискучих вух, які обвисали зів’ялими листочками.

— Щоб я не бачила цього приблуду, — насварилася мати Варвара. — Що це таке?

— Олександр Македонський, — відповіла дівчинка.

— Та невже? — здивувалася.

— Олександр Македонський, — повторив і Михайлик.

— Може, у вашого Олександра Македонського воші. Або кліщі. Або короста. Ви хочете захворіти?

— У нього немає вошей, — відповіли в один голос.

— А може, він скажений. Вам хочеться, щоб покусав?

— Олександр Македонський не скажений, — сказала Надійка.

— Олександр Македонський хороший, — уперся й Михайлик.

— В хаті тримати не дозволяю!

— А хто ж дозволить? — жалібним голосом запитав Михайлик.

— Шукай того, хто дозволить, а мати не дозволяє тримати шолудиве щеня.

Михайлик похнюпився, й на допомогу йому поквапилася Надійка.

— Хіба воно шолудиве? Може, з цього щеняти виросте справжня вівчарка! І ця вівчарка потрапить до армії, от! У руки до якогось прикордонника, от! І охоронятиме державний кордон.

Непоступлива мати Варвара як затялася:

— Та боюсь я тримати собаку вдома, боюсь, бо я жінка.

— То нехай йому тоді дозволить батько! — знайшлася розсудлива дівчинка.

— Батько? — здивувалася мати Варвара.

— Еге ж, хай запитає в батька! Може, батько дозволить?

— Ет! — сквасніла на виду. — Хіба я знаю, чи дозволить отой батько? Може, й дозволить.

— Ура! — затупцяла ногами Надійка. — Ходімо до нього!

— До кого? — насупилася мати Варвара.

— Таж до батька!

“Ото ще малий чорт у платті добився до нашого села, — подумала мати Варвара та й облишила дітей. — Підіб’є хлопця на яку хоч витівку”.