Вигадники

Євген Гуцало

Надійка взяла капловухе щеня на руки й першою ступила до воріт:

— Ходімо! Ти ж казав, що твій батько отамо стоїть із автоматом, ходімо.

Повагавшись, похнюплений Михайлик подався з подвір’я слідом за Надійкою.

Мати Варвара бачила, як дитячі голівки майнули за зеленню вишень у вулиці і зникли. Авжеж, нехай віднесуть щеня якнайдалі, бо вона має курчат від двох квочок, то клопоту не оббереться з малим приблудою, він розполохає курчат по бур’янах та городах, не збереш докупи.

Поралась на грядках, а як підвела голову — не повірила: темна хмара закутала півнеба, і вже на дальшому сільському кутку лився перлистий дощ. Її похмуре обличчя заясніло усміхом:

— Чи не малі вигадники накликали? І хмару, і дощ? І придумали ж таке — самі поставали вітрами! Може, й справді накликали помічники мої? Тільки марно відрами на город носила воду, не послухала їхніх обіцянок, що йтиме дощ, а воно й справді — дощ! О, якими батогами землю батожить...

Мати Варвара сховалася від зливи на ґанку своєї хати. А де ж діти баряться, чому не біжать додому? З ґанку поглядала на ворота, сподіваючись, що ось-ось появляться у вулиці. Дощ уперіщив славний такий, веселий, обізвався грім, наче старий дід, і блискавка замиготіла.

— Ото вигадники постаралися на яку грозу!

Але дітей додому все не було, й вона почала непокоїтися. Як тільки трохи вщухло, посіялися окремі краплини-горошини після рясної зливи, мати Варвара з обійстя вийшла на вулицю, подалася на пошуки.

Заглядала під мокрі дерева — чи не під деревами часом. Під чужі хати й хліви заглядала, бо могли перечікувати дощ і там. На диво, дітей не було. Може, гайнули додому іншою дорогою? Вже хотіла повертати назад, як раптом почула: зовсім неподалік озвалося щеня.

Подалася на той щенячий голос — і побачила: біля монумента-пам’ятника загиблому воїнові стоять Михайлик та Надійка, а біля їхніх ніг треться капловухе щеня. І — сухі! І воїн у касці з автоматом — також сухий! Бо злива чомусь оминула їх стороною. Ніколи б не повірила, якби не побачила своїми очима. Що хоч думай, а тільки не інакше, як дужий воїн захистив дітей від грози.

І все-таки мовила не без гніву:

— Чого ви отут стоїте, чого від грози не поховалися? Ану ходімо додому.

— Та ні, — мовив Михайлик.

— Як то ні? Ще ж бо й досі не обідав. І я мушу оце вас розшукувати? Ану гайда.

— Та ми ще почекаємо.

— Що почекаєте?

— Почекаємо, коли він озветься.

— Нічого не втямлю. Кого почекаєте? Хто озветсья? Знову щось вигадав? То ви квітки, то вітри, а тепер що? А тепер ви що?

Михайлик нітився, не бажаючи признаватися, та йому на допомогу поквапилася Надійка:

— Ви ж не дозволяєте взяти собаку, так? Узяти Олександра Македонського, так? Послали питати дозволу в батька, так? Ну, Михайлик і запитав у нього дозволу, а він мовчить і мовчить.

— Мовчить? — перепитала мати Варвара. — Чому мовчить?

— Мабуть, думає. Подумає — і скаже, от ми й чекаємо.

Всякого в житті сподівайся, але щоб отаке! Мати Варвара вірила й не вірила почутому. Авжеж, не раз вона називала оцього камінного воїна Михайликовим батьком, коли хлопець починав допитуватися: де та де батько. Хіба дитині потрібна справжня правда, де батько? По світах вештається, пройдисвіт. Не потрібно дитині й чути про того пройдисвіта. Спересердя називала цього камінного воїна Михайликовим батьком — і нате! Повірила дитина. А тепер от прийшла питати дозволу. Ну, де таке чувано?

Мимоволі в неї сльози виступили на очах. Усього сподівайся від оцих дітей, та ще коли вони отакі вигадники. Розчулившись, вона пригорнула до себе їх обох.

— Ну, ходімо, — сказала тремтячим голосом. — Він уже обізвався.

— Обізвався? Коли? — пожвавішали діти. — А ми чому не почули?

— Не почули, бо він обізвався тихо-тихо, а я почула.

Втрьох вони пильно дивилися на камінного воїна. Обличчя в нього було грізне, але в ньому вгадувалась батьківська ласка. Здавалося, що він справді сказав щось добре та приязне.

— Можна? — з надією запитав Михайлик. — Він сказав, що можна?

— Можна, — мовила мати Варвара. — Він сказав, що можна.

— Ура! — закричала Надійка, підібравши на землі щеня й цілуючи його у вогкий чорний писок.

— Ура! — тішився і Михайлик.

Обрадувані діти побігли геть від пам’ятника-монумента, а камінний воїн у касці та з автоматом дивився їм услід із скорбною лагідністю.

Уже відбігши далеченько, Михайлик зупинився та обернувся, немов почув якесь слово, яке вслід йому сказав камінний воїн, а потім побіг далі.

Мати Варвара як вросла в землю біля пам’ятника, чомусь не могла зрушити з місця, й очі її аж пашіли пекучими сухими сльозами.

Гроза, накликана дітьми, відійшла вже ген-ген за село, і в темній хмарі важко, з болісним стогоном перевертався грім.