Жінки є жінки

Євген Гуцало

Коли хто під’юджував Ксеню Шатоху, мовляв, уже літечко твого життя минулось, уже поліття, уже ота пора, коли осінні дні полинуть-посрібляться, як павутини бабиного літа, а дітей своїх не надбала для затишнішої старості, жінка відказувала:

— А маю тих шибеників доста!

— Де ж вони розсіяні по світах, як на обійсті жодного не видно?

— На моєму не видно, бо всі збираються на шкільному подвір’ї.

— Таж то людські збираються.

— А хіба людські — не мої? Стільки, як зірок у небі...

Ксеня Шатоха була в школі за технічку, себто — за технічного працівника, тому-то й мала право казати так. Знала не тільки всіх школярів, а й батьків їхніх, а й дідів. Заміжжя не звідала, дівування її припало на пору післявоєнну, коли переспівали на пні тернівські дівчата при здоров’ї та вроді, а Ксеня в спадок від матері вроди не взяла.

Може, й до школи подалась технічкою тому, що хата стояла побіля школи, дитячий щебет залітав у вікна з досвітку до смерку. Обносили в неї вишні й сливи, яблука й груші, рвали на городі огірки й помідори, трощили голови доспілим соняшникам, Ксеня знай обсварювалась, але так велося з навчального року в навчальний рік, і, мабуть, вона здивувалася б, якби дітлахи дали спокій грушці там чи сливці.

— І чого я, дурна, лаюсь? — казала сама собі. — Вже коли маю стільки дітей, то мушу годувати, чим більше дітей — тим прикріші клопоти.

Похватна в руках, жвава жилавим, виробленим тілом, гнівно-гаряча шпарким поглядом зелених очей, віддалік вона гай-гай іще як видавала за молоду жінку. Наїжджаючи щороку в гості з сусідньої області, рідний брат Михайло так і казав сестрі: «Як ти, Ксеню, за кілометр, то можна ще сімнадцять дати, а за півкілометра — уже вдвічі більше, а за якийсь десяток метрів — то й зовсім багато». Ксеня відповідала: «То щоб знову стати сімнадцяткою, маю оббігати чоловіків за кілометр?» Михайло сміявся: «Жінки ще й не на таке вдатні». Ксеня зітхала: «Я б і за кілометр, і за два кілометри забігла, якби тільки могла вибігати своє дитинство, а в ньому не ревла війна...»

Брат Михайло навідався й цього літа. О денній порі, коли в небі погуркував грім, обіцяючи грозу, переступив хатній поріг, осміхаючись теплою усмішкою, якою завжди всміхалась їхня покійна мати. Бо, диво дивне, в брата й сестри навпаки повиходило: йому, вродженому в матір, вдатися б дівчиною, а їй, вродженою в батька, вдатися б парубком... Вже як поцілувались, гість каже:

— Я тобі, Ксеню, жениха привіз.

— Якого жениха? — питає сестра.

— А який жених буває? Натуральний. — Поміркувавши, брат Михайло додав: — Щоправда, з лисиною, але декотрі іще з дитячих літ лисіють, бо атоми з дощем випадають.

— Горе яке, чи я в тебе просила жениха?

— Просила чи не просила, а брат сестрі повинен помагати.

— Жениха привіз!.. Таж завтра треба поминки батькові справити...

— Й поминки справимо, одне одному не завадить.

Високий, вбираючи в плечі кутасту голову, чимось невловно схожий на верблюда, які ніколи в Тернівці не водились, він провалився за сінешній поріг — і так само скоро ввалився до хати, підпихаючи в спину чужого чоловіка.

— Ну от, здрастуйте, — привітався гість, спиняючись перед хазяйкою. — Не чекали?

— Гостям завжди раді, — відказала Ксеня, — доброго дня.

Чужий чоловік і справді світив лисиною, схожою на гарбуз; ця лисина-гарбуз наче цвіла жовтою шкірою на пухкій моховій подушці сивенького обвислого волоссячка; вуха з-під цього волоссячка сторчма стриміли, як у теляти. Кирпатий приплюснутий ніс надавав лукавства круглому обличчю, де ясні очі горіли полум’ям свічок, які ще не скоро загасить вітер часу.

— Христецький Павло, — назвався лисоголовий, простягуючи руку, а дивився якось так чудно, мовби давав карбованця — й боявся, що справді візьмуть.

— Ксенька... — мовила хазяйка і, повагавшись, ледь-ледь простягла свою руку.

— Ксеня Гаврилівна! — підказав брат і підморгнув так, начеб їхня мати покійна підморгнула. — Павло спеціаліст, він зоотехнік, для нього робота і в Тернівці знайдеться, правда?