Жінки є жінки

Євген Гуцало

— Знайдеться чи не знайдеться — не знаю, бо зоотехніки є свої, ніяка хороба не побрала, — з серцем сказала Ксеня, оговтуючись потроху. І, вже не нітячись під чудним поглядом лисоголового зоотехніка, поспитала: — У вас не стало своєї роботи, чи що? Аж у такий далекий світ мусили бити ноги?

— Та кажу, Ксеню, що жениха тобі привіз! — скрикнув брат Михайло — і не втямиш: жартує чи й не жартує.

— Не мала баба клопоту! — аж притупнула ногою. — Найдіть молодшу, щоб глузувати... Не ждала від тебе, Михайле, що приїдеш до мене сватом, та ще й не з порожніми руками, а з отаким гостинцем.

І кивнула на примовклого Христецького, який наче тільки чекав, щоб на нього кивнули, щоб назвали гостинцем. Умить його пришерхле від остороги обличчя розтануло воском, плеснуло добротою, й губи повні хлюпнули усмішкою.

— Бо таки не з порожніми руками, а з гостинцями, — підхопив.

І з пузатого обшмуляного портфеля, якого тримав у руці, заходився діставати пакунки, пляшки, банки консервів — і все це клав на лаві коло вікна.

— Давай, Ксеню, пополуднаємо, заодно й побалакаємо, — сказав брат Михайло. — Бо ми здорожились, пора перекусити.

Де ж у Тернівці бачено, щоб гостей не пригостити, не погодувати! Ксеня метушилась по хаті прудко, наче миша в пастці, обидва чоловіки пасли її очима, зрідка брат Михайло підморгував до зоотехніка, мовляв, ще славну маю сестру, хоч і не молодиця, зате ж і не баба бабою, до якої не женихатись і з якою не цілуватись. Павло Христецький згідливо покивував лисиною, мовляв, хоч і за сім верстов добились киселю посьорбати, але ж не марно били ноги, не марно.

Обідали. Спершу гомоніли те-се, потім брат Михайло з особливою урочистістю надав обличчю виразу підкреслено святкового й сказав:

— Тепер по-всякому женяться й по-всякому розженюються, так що нічим не здивуєш, Ксеню, я казав Павлові за тебе, ось чоловік і запалився: познайом та познайом. Якби ж ти до нас в Овечаче навідалась, то звів би вас в Овечачому, а не їдеш, ось у Тернівку прикотили автобусом, гординя не спаде.

— В мене зроду сім’ї не було, — озвалась, — бо жінкам не завжди таланить, а в чоловіків так не трапляється, чоловік собі завжди сім’ю зіб’є.

— У Павла жінка торік переставилась, дочки замужем, але зять там такий, що ні скажеш, ні змалюєш, ось і надумав утекти від рідні. П’є, б’ється, ганьбить — ось який зять.

— Зле, коли без дітей живеш, і зле, коли з дітьми, — сказала Кееня.

— Я б тобі не стренчив казна-що!

— Та я ж іще й разу не була замужем...

— То й що, як не була?

— Не звична я.

— Так, не звична, бо не була, а побуваєш, то станеш звична.

— Ге-ге, легко сказати... Й невже так приспічило жінку?

— Ну, жінка є жінка. Ксеню, повір, казна-що стренчити не стренчив би!

— Та вірю, — сказала й пильно поглянула на Павла Христедького, що сидів за столом навпроти, однією рукою тереблячи китиці скатертини.

— Жаль, не тримаєш свиню чи корову, Павло подивився б — краще за нього ніхто не подивиться. Він у своєму ділі мастак.

— Вважайте, Ксеню Гаврилівно, — озвався гість, — що я з дрібнесенького пуцьвірінка — вже зоотехнік. Я теорій не розводжу, я руками все бачу, руками розумію, руками роблю.

— Добре, як є голова на плечах, — мовила Ксеня, — а до голови та ще руки. Бо взяти школу, вчителів узяти. Після інституту в того вчителя наче й головата голова, але ж руки такі бувають дурні, не приведи господи, руки наче в інституті не вчились.

— Славно ви сказали, — зареготав Христецький, показуючи в усмішці два вінки зубів, наче зубців часнику, — що руки в інституті не вчились.

— Го-го, наші руки такі інститути попроходили, що держись! — сказав брат Михайло.

Якось водночас повикладали на столі руки свої — окоренкуваті в кожного, репані, мотузовані жилами, вузласті. Ну, не руки, а коріняччя, яким вони чіпко тримались і за роботу щоденну, й за життя мозольне. Брат Михайло опустив свої на коліна, а на руки Христецького кивнув:

— Вважай, привіз до тебе як не професора, то академіка.

— Всі ми академіки такі, — відповіла сестра.

Вони гомоніли про всяку всячину, прислухаючись до літнього грому, що перекочувався в небесах над Тернівкою.

Краплини дощу поцяткували вікна, подзьобавши їх прозорим вісповинням. Зрештою пообідали, й Ксеня намірилась іти в школу, бо закінчились уроки, мала попорати після дітлашні в класах та в коридорі.

— То ти так нічого й не сказала, — докірливо озвався брат. — Чоловік ось у далеку дорогу ноги бив, а ти...

— Яка вже з мене жінка? Баба як баба, тільки не жінка.

— А з яких пір баба не жінка?

— Я йому кращу від себе знайду, раз добився в Тернівку здалеку.

— Кого ж ти знайдеш? Я знайомий із нею?

— Як не знайомий, то познайомишся. — І до Христецького: — Готуйтесь, приведу вам наречену. У Тернівці вистачає наречених усякого віку — від сімнадцяти років і до сімдесяти год. То вам яку — сімнадцятку чи сімдесятку?

Зоотехнік мовчав, подивований балачкою. Озвався брат Михайло:

— Сімдесятка ще встигне з козами на торг. А сімнадцятку він побоїться злякати своїм великим життєвим досвідом. Давай безстрашну молодицю, яка не злякається піти чорту на роги.

Зоотехнік провів долонею по лобі, наче шукав там роги.

— Але ж таку, — мовив, — щоб і я не злякався.

— Біляву, чорняву? — серйозно й водночас жартома питала Ксеня. — З дітьми, щоб менше було мороки для вас? Чи навіть із онуками, щоб мороки ще менше? Зубату, щоб кусалась, чи беззубу, щоб не могла вкусити?

— А що, такий широкий асортимент? — мовив брат Михайло.

— Асортимент такий, якого і в магазині не побачиш.

— Славну веди, щоб про неї хороша слава.

— За славною діло не стане, й такий товар водиться в селі, то чого має марнуватись.

— Ну й сестра в тебе! — прицмокнув язиком Павло Христецький. — Бій-баба!

— Еге ж, була вона в нас козир-дівка, а тепер бій-баба.

Ксеня подалась до школи. Вже ступила за ворота, аж тут наздоганяє під теплим дощем брат Михайло. Підстаркуватий, а бач — кинувся, наче солі йому на хвіст сипнули.

— Ксеню, — сапає, — тут мені така думка стрельнула в голову.

— Кажи хутчій, що тобі стрельнуло, бо дощ.

— Це ж я до тебе в гості добивався, так? У гості. Значить, не по одній, а всіх зразу їх клич до хати, мовляв, хай гостя пошанують.

— Кого всіх кликати?

— Ну, своїх сімнадцяток і сімдесяток, себто наречених.

— А навіщо ж усіх гамузом?

— Ну, по-перше, тобі дешевше обійдеться за одним разом опоштати всіх гостей. Звісно, ми з Христецьким докладемо грошей, але ж і в нас не державний банк, а кишеня. По-друге, коли всі зберуться вкупі, можна порівняти, яка з них краща, яка гірша, та й, гуртом порадившись, вибрати щось путнє для чоловіка, бо чоловік таки вартий добра.

— Михайле, сам додумався чи з зоотехніком зварили в двох головах?

— А хіба я бовкнув нісенітницю якусь?.. Тільки-от жінкам не признавайся, чого їх кликано. Мовляв, на поминки по батькові, та й усе. Щоб не готувалися спеціально, а такі, як є, бо ваш брат жінка вміє з відьми стати янголицею, як приспічить.

— Як приспічить, то ваш брат чоловік теж уміє з чорта стати янголом.

— Бо хіба чорт у відьми не вчиться, а відьма в чорта, ха-ха-ха!

— Ось дивись, розкажу твоїй Насті, як ти в Тернівці за свата виступав.

— Думаєш, не повірить? Повірить, бо за моєю грішною душею ще не таке знає.

Ксеня побігла до школи, що ген-ген голубіла стінами за стіною зелених дерев, а Михайло почалапав по споришу до хати. Увімкнув телевізор, що показував якусь нечувану досі свинофабрику і якусь нечувану птахофабрику, й гомоніли.

— Ну, Павле, тут тобі й амба, женишся в Тернівці. Бач, думалось Ксеню тобі вручити в персональні руки, але сестра страйкувала все життя — страйкує й ниньки.

— Сестра в тебе толкова, по слово в кишеню не лізе й діло знає.