Прелюдія весни

Євген Гуцало

Тут, у глибині лісу, далі від населених пунктів і доріг, я позавчора бачив трьох полохливих кізок — трьох диких сарн. Граційні, вони вийшли з-за кущів і спинились на галявині, прислухаючись і приглядаючись. Сонце м’яко тремтіло на їхніх рудих боках, а що здухвини здіймалися й опадали, то сонячні плями теж рухались, наче пульсували, наче дихали пришвидшено. Ласкавих контурів шиї, що блищали еластичною шкірою, високо тримали гостроносі точені голівки, які приглядались до світу зеленувато-горіховими, здається, косуватого розтину очима. Сарни пряли вухами, ловлячи лісові шерехи.

Одна, більша, тварина кинулась уперед, і на той рух умить зреагували двоє, вже вони бігли по сніговій галяві з легкою сторожкістю. Обережні й лякливі, сарни належали лісовій гущавині, належали таємниці, і я звідав таке відчуття, наче ця заказана таємниця постала переді мною наяву, тепер я можу приглянутись до неї пильніше. Й тільки я так подумав, стоячи за стовбуром дуба й ледь-ледь позиркуючи краєчком ока, як кози не те що спинились посеред галяви, не те що завмерли на мить, зовсім ні. Відчувши небезпеку, вони немов різко спалахнули посеред галяви — спалахнули різким і несподіваним рухом грудей, ніг і полохливих, пульсуючих ший. Так різко може спалахнути полум’я, яке досі ледь тліло в глибині багаття. Спалахнувши тим панічним рухом, кози меткою хвилею сахнулись убік, уже зникли з галяви, вже й пропали в кущах, зоставивши по собі лише сухе потріскування галуззя в кущах.

Та ще засріблилася снігова пороша в повітрі, й проміння заіскрилося в гострих скалках. Таємниця лісової гущавини зникла так само швидко, як і появилась.

А сьогодні лісова галява чиста, мов аркуш паперу. Може, з-за кущів знову появляться дикі сарни, щоб на цьому аркуші паперу зоставити письмена своїх слідів? Стою, чекаю, розглядаюсь довкола поміж деревами. Тільки скупий, із довгими інтервалами, пересвист птахів.

Минаю лісову галяву, йду через молодий ялинник, що сяє сріблясто-зеленою хвоєю, що терпко пахне глицею. Пахощі снігу, хвої та глиці, а ще смоли, що повиступала на стовбурах, такі густі й різкі, що аж в очах пощипує. Ось видніє стіжок сіна, залишений лісником для диких тварин, біля стіжка розсипано жолуддя, золотіє кілька качанів кукурудзи, водянисто слизіють шматочки покришеного цукрового буряка. Можливо, не тільки лісник, а й школярі-юннати навідувалися сюди та ще в інші знайомі їм місцинки, щоб залишити корм для підгодівлі зайців, козуль, оленів.

Горобці зірвалися при моєму наближенні з копиці сіна, та ще неподалік застрекотала сорока. Якісь тут ходили звірята й птахи, бо торочки слідів складаються в густе піктографічне письмо природи. Дерева зосереджено понасуплювались, наче прислухаються до самих себе, до землі й до неба.

Є в нашого народу, як і в багатьох інших народів, славні прислів’я про зиму на спаді. Про ту її пору, коли вона ще зима нівроку, при доброму тілі й при славному здоров’ї, та все ж таки, та все ж таки — наступили дні середини лютого, що вже є начебто прелюдією іншої теми...

Василів вечір додає дня на курячу ніжку, казали в старовину. А ще казали: тріщи не тріщи, вже минули водохрещі, дми не дми — не к різдву йде, а к великодню, дуй не дуй, а вже не до ковбаси, а до яєць... Природа в людському сприйнятті завжди олюднена, за змінами природи бачаться людські пристрасті й драми. Природа — наче могутнє споконвічне дзеркало, в яке людина дивиться, пізнаючи глибше закономірності свого існування і свою вдачу, передбачаючи фатальну неминучість долі... Ще казали в старовину й кажуть тепер: як лютий не лютуй, а на весну брів не хмур; на стрітення зима з літом пострічаються; сонце на літо, а зима на мороз.

Подобаються мені й такі прислів’я: дме вербич — кожуха тербич; вербич — два кожухи тербич; до першого грому земля не розмерзається... Хоча ці прислів’я згадано лише в одному поетичному ряду з іншими, бо вербич о цій порі ще не дме, та й до першого грому ще далеченько.

О цій порі ще у великій силі отой віл, що випиває води повен діл, отой сивий віл, що через стіну перелізе, отой білий волище, який через стіну свище. У великій силі отой майстер, що будує без сокири і без ножа, без клиння і без підклиння, а ще без дощок і без гвіздків, а ще без дрючків і без долота. У силі отой старий дідо-характерник, що сивою бородою воду хлебче, що сам не біжить, а стояти не дозволяє, який їсть завжди, а ситий не буває. Цей дідо-характерник зажив слави гостя, що тепло по хатах їсть, що зроду рук своїх не має, а узори вишиває.

Такої загадкової слави зажив мороз, бо то саме він і є дідо-характерник. Загадка — це чарівний світ поетичної таємниці, і в цьому світі мороз поєднаний народною фантазією з весною, що виступає прекрасною руйначкою всіх його мистецьких та господарських звершень: старий дід мости помостив, прийшла молода — мости рознесла! А скільки драматичної експресії в казаннях про сніг, який також має зникнути тоді, коли прийде молода й мости рознесе. Яка доля в снігу, що ось зараз іще з упевненою величчю покриває земні простори?.. Летить — мовчить, лежить — мовчить, а як умре — так і зареве; приходить тихо, а відходить з шумом; не п’є — живе, нап’ється — умре; невидимий біле зерно сіє, та ще не зійшло, як із світа втекло. А ось як мовиться про сніг і талу воду: як родиться дівка від матері, так родиться і мати від дівки; станеться так, що одного дня родить мати дівку, а дівка матір.

А це вже про весну: прилетіла птичка безногая, сіла на гульці — прийшла баба безротая, з’їла птичку безногую... Морози й сніги зими — як мимовільні предтечі весни!

В той лютневий день, перебуваючи під магічним впливом загадок, мені хотілось розмовляти з природою саме їхньою образною мовою, сповненою таємничої краси. Задерши голову до сонця, що розкошувало над селом, я сказав йому: «Ти — золота верба, стоїш посеред села, розпустила гілля на ціле Поділля!» Підставляючи пригорщі під сонячні промені, наче намагаючись сховати для себе назавжди дещицю їхнього сяйва, я казав їм: «Ой ви ж золоті батоги з-за лісу та з-за пралісу!» Йдучи над скрижанілою річечкою в заметених берегах, я звертався подумки до неї: «Доки лежатимеш у старій постелі та й у новому вбранні? Скидай із себе вбрання, що з води народилось і води боїться. Згадай, ти ж бо річка, й не гоже, щоб твою воду у решеті носили! Пора вже тобі прокидатися скоро, крутитись гадюкою, щоб ніхто не переступив, пора як день, так і ніч бігти без коліс, без ніг, пора цвісти без насіння, хай знову тебе в решеті не носять!»

Півень стояв на порозі у хліві, стріпував крильми, наче поривався летіти понад мерехтливим сяйвом снігів, і хрипкий голос йому булькав у горлі. Я спинився на вулиці, дивлячись на золотаво-рудого півня.

«Гей, ти! — казав йому подумки, — Уже кличеш весну? Кличеш, а не знаєш про те, що ти два рази родився, а не хрестився, на хресті розп’явся, а святим не вважався».

Півень, черкнувши гострими крильми червоні шпори на лапах, заспівав-засурмив, випинаючи груди.

«Еге ж, голубчику, більше всіх кричиш, а менше всіх робиш», — мовив я докірливо вголос, бо перебував у доброму й грайливому настрої, то чом не погомоніти з птицею.

Півень заспівав на порозі хліва ще завзятіше, й скоро йому відповіли по сусідству. Я глузував із нього:

«Радий, що з білого каменя народився, радий, що на голові червоний вінець, що від крику земля тремтить, од гласу мертві встають».

Каркнула ворона у верховітті ясена, я запитав у неї:

«Коли вже матимеш сито, не руками звите?»

На осонні з даху будинку ллялися іскристі дзюрки з крижаних бурульок:

«Ого, сімсот поросят, а всі лузком лежать!»

«Перехилившись через цямрини, набирала молодиця воду з колодязя цинковим відром: ліз карасик через перелазик та у воду — плюсь!.. Темна вода погойдувалась у відрах, коли молодиця йшла через білу дорогу: два пси замочили ноги, води напилися і додому подалися».

Так я ходив по селу, так розмовляв із білим світом, і білий світ розумів, бо, либонь, така мова найприступніша для нього. Вже сизо вечоріло у садах, уже ось-ось за лісом, за пралісом мали повиснути золоті клубки, себто — зійти зорі. Вже скоро в бабиній хатині мала повиснути хліба країна, щоб собаки гавкали й не могли дістати, — себто мав зійти місяць над селом.

Прелюдія весни вичаровувала збудливу й гостру красу загадкової природи, що всміхалася таємницями.

А ця зустріч на вулиці — наче також усміх таємниці.

На довгих ніжках-галузинках ішов назустріч великий птах. Аж ніяк, звичайно, не гусак, зустріч із яким не видалася б несподіваною. Я впізнав у ньому лелеку, званого ще гайстром чи бузьком. Тільки чому цей гайстер записався у пішоходи замість того, щоб міряти крильми небесні простори? І чому йде по втоптаному сніжку так, як міг би йти навесні по шовковій луговій траві? Тигристе кошеня випірнуло з щілини в паркані, примружилося, згорнулось пухнастим клубком, і лелека, проходячи мимо, легенько луснув дзьобом тигристе кошеня по тім’ю. Приснуло так, як присок, назад у щілину в паркані, а лелека незворушно ступав уперед.