Прелюдія весни

Євген Гуцало

Ці пуп’янки, що мають антрацитовий сяйливий зблиск, не що інше як граки, гайворони.

Пополудні, а точніше — в раннє надвечір’я, зібрались вони велетенською зграєю й ширяли над полем між лісом і селом. Зграя в цьому польоті нагадувала цільний живий організм, який то стискався, то розширювався, темною хвилею припадав то нижче до землі, а то вище зринав. У цій зграї-хмарі пульсували хвилі в різних напрямках, хоча від того зграя не розпадалась, вона творила в повітрі якийсь велично-похмурий танець і водночас войовничу музику до того танцю, каркаючи, шелепаючи крильми.

Птахи звершували в небесах колективне своє шлюбне грище, звершували за покликом крові так, як чинили споконвічно.

А потім полетіли на палаючий захід, у сяйливі вихори оранжево-сизого сонця, наче десь отам, над обрієм, свій похмурий шал мали злити воєдино з полум’яним шалом світила.

Можна було б сказати, що мою прелюдію весни творять звуки, які близько чи віддалено нагадують звуки, народжувані музичними інструментами. Хіба село, поле, ліс не озвуться начебто відлунком арфи чи флейти, скрипки чи сурми, окарини чи дримби? Але, кажучи про живе звучання прелюдії весни, про її мелодичний малюнок, про її звукоряд, я говоритиму просто й невелемовно про те, що вони тримаються на речах предметних і звичайних. Тримаються на хрипкому співі півня, що на причілку хати підставляє дзьоба під осонцену краплю талої води, яка просяяла з ринви. І на мерехтливому капежі краплин, що весело відриваються від бурульок, нагадуючи експресивний танок. І на розлогому студеному зітханні снігового насту, що осідає на схилі яру, й тоді по осілій поверхні проскакує тінь миттєвого смутку. У цьому звукоряді, у цьому мелодичному малюнку — й голоси яскраво-червоних шишкарів, що викривленими дзьобами розкльовують блискучі шишки на хвойних, і донизу з сухим шерехом опадає луска з шишок, а також окрилене пахуче насіннячко... А ще добродушні, приязні голоси снігурів, що роздзьобують реп’яхи та череду на пустирищі, начебто й зовсім байдужі до свого нарядного одягу, де тобі й червоний колір, і чорно-синій, і сіро-голубий, і білий... А також яскраві — у щирій гармонійній злагоді поєднались кольори червоні, жовті, чорні та білі — щиглики, які ось зібрались великою зграєю, моторно літають над полем і дружно тріщать-щебечуть-скрикують... У піснях птахів можна вловити безліч інтонаційних відтінків, і в своїй сукупності всі звуки складаються в дуже щиру, задушевну мелодію. З кожним новим днем ця мелодія немов збагачується на нюанси, на вивіреність інтонаційних взаємовідношень, у ній більшає й більшає сонця, воно пульсуючими хвилями прибуває, починає дзвінкіше лунати — і вже скоро здається, що то саме сонячне світло співає пташиними голосами, голосами снігурів, щигликів, шишкарів, повзиків і пищух.

Це все пташки неперелітні, осілі, які зиму зимують удома. Вже весна щебече в їхній крові, озивається сонячною пристрастю їхніх голосів.

Але ж і ті, що відлетіли, вже мають почути поклик весни із рідного краю. Поклик оцього краю, що розкинув перед тобою велетенські білі крила польових безмеж. Він живе в пам’яті їхньої крові. І вже, можливо, на чужині позбирались вони табунами й летять, бо дорога неблизька, бо подолати треба тисячі смертельно небезпечних кілометрів. Уже десь летять крижні, котрих задовольнить і невелика проталина на льоду річки чи лісового озера, береги яких іще засніжені. Летять лелеки й лебеді, сірі гуси й чирки-тріскунки, летять ластівки, летять жайворонки, летять соловейки — додому! додому! в рідний край, що чекає на їхні пісні, які тільки й можуть дзвеніти там, де птахи народились, де їхня материзна-батьківщина...

Ще в заметеній снігом землі спить до слушної пори цілий світ, але в невидному, потаємному тому світі вже ось-ось мають починатися зміни або й почались.

Це світ багатоликого зела, що чекає на вознесіння своїх зелених душ до сонця й світла, на волю й повітря, під теплі дощі й погожі зорі.

Має початись вознесіння сон-трави з-під опалого листя й сухого галуззя в лісі; вознесіння пролісків, чиї пелюстки схожі на лапаті сніжинки недавньої зими; вознесіння рясту, що наче позичить собі кольору в небесної далечини. Возноситимуться зелені душі запашної рути, барвінку, материнки, дібровної вероніки, парила, конвалій, купини, буквиці, перстача, звіробою, бобівника, череди, гірчака, живокосту, лучного комонника, чистотілу, мати-й-мачухи, золототисячника, орляка, цикорію, любистку, — та забракне снаги й духу, щоб перелічити все, щоб уявити разом усю ту майбутню розмаїтість!

І восени, й узимку на місцевому базарчику одна стара жінка чи дві, а подеколи три-чотири продають ягоди горобини чи калини, сушений цвіт, стебла й коріння лікувальних рослин. Пов’язане в пучки, в торбинках і мішечках, лежить їхнє багатство на дерев’яних базарних столах, має попит у покупців, хоча й не скажеш, що той попит такий і великий. До того ж купують люди старшого віку, котрі ще трохи знаються на травах і корінні, а молодь обходить, не підступається близько.

Обличчя у старих жінок помережані зморшками, проте спокійні й тихі, наче на них відбився знак спокою і мудрості, дарованих усезнаючою природою... Вони продають пучки звіробою, цвіт липи, чаполоч пахучу, деревій, собачі реп’яхи, ромашковий цвіт, глуху кропиву, цикорій дикий, коріння лепехи, проскурняка, земляного ладану (лікарської валер’яни), чемериці...

Часто дивлюсь на цих непоказних жінок і на їхній зовні непоказний товар. Вони знають, як і коли заготовляти рослини. Скажімо, чемерицю слід заготовляти у серпні-вересні чи в квітні, а квітки коров’яка (дивини залізняковидної) зривають лише до обіду один день, після обіду квітка в’яне й опадає... Ці жінки виходили своїми ногами довколишні яри, ліси та луги, їм відомо, де ще збереглися зовсім рідкісні рослини, яких меншає і меншає, яких і зовсім може не стати...

Ще тільки звучить у природі прелюдія весни, ще тільки розвивається її тема, яка згодом вповні розвинеться, сягнувши апогею, а вже зараз коріння рослин, насіння майбутніх трав і квіток, розсіяні по землі чи сховані в її лоні, налаштовуються на позивні відродження й свого вознесіння до сонця. А відтак налаштовані й на те, щоб брати з землі силу й здоров’я, які обертаються силою й здоров’ям людини.

Трави — маги й ворожбити, споконвічні віщуни, що виповідають нам таємниці матері-землі.

А ще вони — геніальні маги й ворожбити неповторного українського слова, яке в своєму розмаїтому багатстві являє глибини, котрі не завжди й осягнеш розумом, звиклим до штампів і шаблонів. Ці глибини слова могли бути вичарувані гаями й дібровами, байраками й балками, лугами й урочищами.

Наведу лише кілька прикладів цієї сили землі, що народила силу людського духу.

Тепер кульбаба ще спить у землі, щоб ранньої весни зазеленіти, щоб вимережити простори суцвіть кошиками жовтогарячих квіток. І як багато їх зацвітає, так багато по різних місцевостях є назв для неї, і в назвах — наче сама драматична історія розквіту, буяння й зів’ялості. Послухайте лишень: бабка, бабакуль, бородавник, баранки, вовчий зуб, гуменник, дівоча сталість, цикорій, жабник, жовтушка-качанець, купала, купава, летючка, маїк, молочко, молочник, мужеська вірність, падиволос, павуки, плешивець, помпава, попове гуменце, прищавник, пупава, пустодуй, пувка, скульба, сліпа тютя, сліпак, сліпота. Й це ще, виявляється, не все! До цього ряду можна додати ще такі назви, як баба біла, бабакуля, бабка й дідик, бульбабка, дідухи, корибаба, кісник, крильбаба, кульбаба, кульбавка, курибабка, милайниця, молоко бабине, подуванчик, полудняшка, прабабка, правдибабка, предіди, рембаба, світобаба, хрещатник, шалата таліянська...

О, ці жінки на базарі знають, очевидно, не тільки їхні магічні лікувальні властивості. Їм має бути відома й та їхня велика магія, що спричинилась до такого мовного багатства, яке також здоровить людську душу, омолоджує, окрилює.

Друга половина місяця лютого, ще тільки прелюдія ранньої весни, але вона, ця прелюдія, вже несе в собі таємницю й загадку вічного зела й вічного слова.

Та ще немає ні пролісків, ні лісового сну, ні фіалок на галявах. Адже — лютий, сніги!

І все ж таки в селі я бачу безліч квітів, що з кожним днем розвиваються й розцвітають усе яскравіше і яскравіше.

Ці квіти — очі людські.

Ще недавно берегли стриману зимову тональність, ще недавно в них синів колючий холодок. А тепер, коли побільшало тепла, вони зацвіли світлом, а ще зацвіли добротою й сподіваннями. Я вигадав для себе химерне заняття — ходжу по сільських вулицях і збираю погляди очей так, як можна збирати ряст у лісі. Збираю погляди карі й сині, зелені й голубі. Зриваю так, як можна зривати купаву. І пучечками складаю в душі, у пам’яті. Барвисті, наче аж оббризкані росою, вони й пахнуть так, як пахнуть ранні квіти.

З кожним днем очі розвиваються усе ширше, з кожним днем розцвітають усе яскравіше, і мені дорогий цвіт світла, що прибирає карого, зеленого чи блакитного відтінку.

Очі цвітуть!