На озері Доброму

Євген Гуцало

Згасало небо, згасало й озеро, і в це повечір’я було воно мовби прообразом майбутньої ночі, яка невзабарі мала нап’ясти над лісом гаптовану зорями габу. Не хотілось думати ні про інститут, ні про друзів, а просто отак сидіти, прислухаючись, як сам стає часткою цієї тиші, зачарованості, і навіть серце починає битися влад із цим передковічним спокоєм і почувається влад із ним. Високо, витягнувшись шнурком, летіли лелеки — й не так, здається, летіли, як величаво звершували політ. Шалата стежив за птахами, поки вони пропали в попелястих високостях.

Тоненька пряжа блакитного диму заткала озеро від берега до берега, й тепер у берегах стояла не тільки звечоріла вода, а й розіллятий отой цвіт далекого багаття, що вже позолотіло вогнем. Андрій Шалата заспівав стиха, і, напродиво, голос його не вмер одразу біля човна в берегових заростях, а легко так покотився по воді, наче пущений дитячою рукою обідець. Заспівав дужче, й тепер обідець покотився і швидше й далі, наче пускали його вже не по рівному, а з горбочка. І коли голос котився по воді, то вже начебто був не схожий на його, Шалатин, а видавався, якимось і міцнішим, і кращим, ніби надмір тієї моці і краси надавало йому саме озеро Добре.

Здивований, Шалата вмовк і так сидів якийсь час у ясних повечірніх сутінках, що впали на озеро. Сидів обличчям до води, а за спиною в нього вже звівся місяць, блідо горів поміж соснами. Шалата, наче вивіривши в самому собі якусь струну, знову заспівав, і дедалі голос його лункішав. Вода котила звук його голосу, і не в якомусь одному напрямку, а на всі боки, той Шалатин голос стояв зараз у берегах, як стояла озерна вода, як стояв понад водою цвіт блакитного диму. Він замовкав подеколи, прислухаючись, як голос, пущений із грудей на волю, не затихає безсило, а живе на озері, й воно, Добре, наче затримує, продовжує звучання голосу, надаючи йому несподіваних відтінків, опуклості, округлості, всіх тих нюансів, котрі в своїй сукупності робили голос не просто глухою луною, а живим і одухотвореним.

Посміливішавши, зачарований співом озера, Шалата заспівав голосніше — і тоді йому злагоджено й дружно відповів ліс на протилежному боці озера. Ліс і вода не просто відповіли, а мовби заспівали разом із Шалатою, хором відтворили його спів — той супровід був багатоголосий, протяжний, і спершу відлуння озвалось десь на тому березі, потім (уже тихіше, але не менш схвильовано й щиро) далі в лісі, потім іще в глибшій його гущавині теж озвалося, затихаючи, відлуння. Проте й на цьому порозі не згасло, а прозвучало іще в дальшій далині — так, наче велетенський хор, злагоджений, майстерний, відтворював життя звуку, не давав йому вмерти, наче від життя того звуку багато залежало на цьому світі.

Виходило так, мовби співав не Шалата, а саме озеро Добре, яке для нього правило за амфітеатр, та ще нічний ліс, котрий завбачливо відповідав — не одним, ні! — кількома хорами, які можна було почути тільки тут, більше ніде.

Й тоді в тиші, що розіллялась довкола, зазвучав голос дівочий. Звучав із того берега, де й досі зблискували язики вогню, звідки й досі слався димок, змішуючись із туманцем, яким дихала озерна вода. Дівчина співала далеченько — десь у полі на такій відстані й не почув би її, а тут, на Доброму, голос лунав, здавалося, зовсім близько, і пристрасть, що жила в голосі, була така справжня, така зворушливо бентежна для Шалати, що він усміхався мимоволі. Усвідомлення того, що незнайома дівчина відповідає йому, сповнювало Шалату холодком хвилювання, запамороченням, і він був ладен убирати в себе ту пісню, що котилась по воді, ладен був непорушно човпіти в човні. А дівчина, мабуть, гарна, думалось йому, приїхала сюди з батьком та матір’ю, і голос у неї сердечний та приязний — такий може бути тільки, мабуть, у юнки, що хоче вірно й чисто любити.

І здумавши про любов, якої Андрієві Шалаті ще не довелося звідати, ще дужче зворушився, і вже чомусь із більшою певністю гадкувалось хлопцеві, що дівчина відповідає неспроста, що в її співі криється не такий уже й потайний смисл.

Ой ти, дівчино, червона калино,
Як мені на тебе дивитись мило.
Як ідеш, дівчино, зрання по воду,
Не надивлюся на твою вроду.

Вона співала з легким смутком, і той смуток западав Шалаті в серце, кортіло заспокоїти незнайому дівчину, мовити їй щось добре. Дівчина доспівала пісню, залягла тиша. Озеро ледь помітно світилось тьмавим, глухуватим світлом. Андрій Шалата, що досі сидів, випростався в човні і, відчуваючи, як сипнуло морозцем по спині, вдихнув повітря на повні груди. Тепер збирався співати не для себе, а для тієї дівчини небаченої, що сиділа коло пригаслого багаття на далекому березі, тепер мав їй відповісти, щоб утямила — даремно журиться, марно побивається.

Одна гора високая,
А другая низька.
Одна мила далекая,
А другая близька, —

затягнув Шалата. Й оскільки не крився ні перед собою, ні перед тією дівчиною та її супутниками, що звертається саме до неї, відчув не тільки приплив відваги, а наче й уміння йому побільшало. Озеро підхопило пісню, і вже з грудей Доброго пісня вилинула могутнішою і кращою. Потім її підхопили лісові хори там, на протилежному боці, і відлуння її повторювалося, дедалі слабнучи на силі, хоча й не втрачаючи своєї опуклості та круглостІ. Співаючи, Шалата витримував паузи, і в той мент, коли замовкав, неправдоподібно вражаюче звучав супровід озера Доброго та нічного лісу, здавалось, пісню було чути на весь світ, у безмежжях зоряних лунала.

У цієї, близенької,
Рушник на кілочку,
А в тієї, далекої,
Брови на шнурочку, —

співав Шалата так, наче розказував незнайомій дівчині коло пригаслого вогнища, які то в неї славні брови, як він несподівано полюбив її за щирий спів та ще за чуле серце, котре озвалось у тому співі. Дивовижне було це Щалатине зізнання — ось так аж на цілісінький світ, ні від кого не криючись. І, звіряючись, він зараз сам підносився до висоти свого зізнання, в якому був чистий і правдивий. Це було його перше зізнання в житті.

Ой я цюю, близенькую,
Людям подарую,
А до тої, далекої,
Пішки помандрую!

І якби, здається, не ніч, якби не чагарі по берегах та не глибока вода перед Шалатою, то він би помандрував, не міг би не помандрувати.

Якийсь час озеро Добре ще тримало, відлунюючи та надаючи могутньої сили, звук його голосу, якийсь час іще численні хори на тому березі дотягували пісню, мовби передаючи її все далі й далі, в нетрі, в хащі, й пісня не те що затихала там, а просто, віддалившись, уже не долітала до Шалати.

Зрештою відголоски та відлунки геть одкотились у далину, й тепер первісне мовчання сповило ліс і озеро. Воно, Добре, у промінні місяця, що підбивсь вище, світилось не весело чи грайливо, а лежало задумливе, нерозгадане у своїй важкуватій величі. Багаття на тому боці вже зовсім пригасло, бо хоч як Шалата пильно вглядався — не міг помітити жодного зблиску, жодного язичка. Він, одспівавши пісню-зізнання, одспівавши не просто так, а для тієї дівчини небаченої, одспівавши, не криючись, на цілий світ, тепер чекав, що вона відповість. І сподівався, що відповість так само відкрито, щиро, і вже очікував на ту мить, коли озветься її голос, заб’ється своїми журливими крильми біля нього, Шалати, очікував, коли непогамована пристрасть забринить у її пісні.

Протилежний берег німував, мовчало озеро Добре, й так само позатихали лісові хори. Напнута поміж соснами, висіла срібна пряжа місячного проміння, тонко й вогко мерехтіла у посвіжілому повітрі. Десь у гущавині тяжко й розпачливо ухнув сич, і ліс відповів йому похмурою луною. Невдовзі скинулась риба на озері, скинулась далеко, а Шалаті видалось, наче біля самого човна, такий виразний і близький пролунав сплеск.

Не вірилось, що дівчина більше не озветься. Ось-ось мав пролунати її голос, ось-ось мала прилинути її відповідь пісенна. Проте чомусь не линула, а мовчання загадкове її видавалось Шалаті все гнітючішим. А може, образилась, що в його співі так неприкрито прозвучало зізнання? А може, то вона співала зовсім не для нього, Шалати, а тільки для себе та ще для того, хто й тут, на озері, не зникав із її думок? Так міркувалось Андрієві Шалаті, й він у цю хвилю переживав гаму всіх тих настроїв, які звідує людина, котру не те що ошукали, а злегковажили її найсокровеннішими почуттями.