На озері Доброму

Євген Гуцало

Все не вірячи, що не почує відповіді, Шалата витягнув човна на берег і, напружившись, якусь мить іще стояв на піску, вглядаючись у озеро перед собою, вслухаючись у тишу. Й потім, коли скрадливо, обачно ставлячи ноги на глицю й шишки, простував до будиночка, то не переставав услухатись у тишу, і якби зараз прозвучав очікуваний дівочий голос, то хлопець, не роздумуючи, повернув би до берега, де найкраще пісня її чулася б, а потім уже відповів би сам, бо й пісню намислив гарну, ще чувану від матері своєї і від неї перейняту.

Скісно висіло поміж стовбурів місячне сяйво і, розілляте по землі, надавало їй скунялого, примерклого вигляду. Не хотілось іти в будиночок, укладатися спати, — був бадьорий, голову мав збуджену. Знову десь у нетрях ухнув сич, і те розпачливе ухкання долинуло до Шалатиної свідомості мовби з якоїсь іншої історичної епохи. Уявились йому лісові хащі глухі на багато кілометрів довкола, проте чомусь не почувався самотнім. Чи не тому, що в ньому постійно жило очікування дівочої пісні, певність, що ось-ось зазвучить у сторожкому повітрі?

Посеред ночі Шалата раптово проснувся. Погримкувало, гуло склом розчинене навстіж вікно, й туго лопотіла фіранка, спрожогу влітаючи в кімнату й так само знавісніло рвучись надвір. Удари грому стрясали будиночок, наче з велетенських небесних штолень зі страшенним гуркотом сипалось каміння. Впавши на ліс десь із однієї штольні, воно зразу ж починало падати з другої, потім із третьої, і вже чувся не так гуркіт, як рев смертельно пораненої істоти, що звістувала якусь начебто безповоротну катастрофу. Все це супроводжувалось блискавками, й коли Шалата наблизився до відчиненого вікна, коли спробував висунути голову, раптом пролунав такої неприродної сили гуркіт, раптом таке мертвотне сяйво блискавки освітило ліс до найменших подробиць, що Шалата злякано сахнувся назад. І вже втихло, і вже згасло, тільки рівно шумів рясний дощ, а йому все перед очима стояли яскраво висвітлені дерева, неправдоподібно добре видні шишки на гіллі, напружено зігнуті поривом вітру вільхові кущі.

Стояв біля вікна, вглядаючись у ніч, і лице його зосереджене то спалахувало в світлі блискавок, то примеркало. Зараз, у цю серпневу грозу, Шалаті з особливою тривогою думалось про оту дівчину, з якою вони звечора переспівувались через озеро, та її супутників, що, мабуть, не мали й найменшого захистку в своєму наметі. От якби піти до них і позвати в будиночок, хай би заховались од грози, обігрілися.

Скорившись раптовому наміру, Шалата навпомацки вийшов на ганок і, оглушений грозою та лісовою веремією, спинився на мить, а потім побіг до озера. На Доброму скипали хвилі, наче у великому казані, воно поривчасто клекотіло і, освітлюване раз у раз миготливим світлом блискавок, зовсім не нагадувало отого спокореного й стишеного, яким Шалата побачив його вперше, над яким співав увечері.

— Егей! — закричав на повні груди, вглядаючись у протилежний берег, туди, де мав бути намет і звідки не так давно линув дівочий голос. — Егей, ви чуєте? — знову прокричав Шалата, злостячись, що не годен крикнути лункіше, що дощ забиває голос.

Він іще кричав у темряву, у ніч, у грозу, хоч уже й знав, що кричить даремно. Бо голос далеко не линув, а вмирав десь неподалік, над біснуватими хвилями. Озеро Добре не помагало, як учора ввечері, й лісові хори на протилежному березі мовчали. Шалата, розбитий розпачем, безсило стискував кулаки і, здається, ладен був би сісти в човен і плисти, щоб відшукати у грозовому шарварку, щоб знайти, захистити...

Потоки води ллялись із повстяних ряден, і не було краю їхньому одноманітному течиву вгорі, як не було краю бульканню крапель, лопотінню та шелепанню об листя, рівному шуму падіння в траву. Шалата знову крикнув безнадійне щось у живий грозовий морок над озером і, зсутуливши плечі, роздосадуваний, подався до будиночка.

Лежав, слухаючи, як серпнева гроза звершує сатанинське своє дійство у лісі, кліпливе фосфоричне мерехтіння раз у раз заливало кімнату. На душі в Шалати було гірко, наче провинився, наче сам у собі зрадив сокровенне щось, найсвятіше.

Виринув із забуття, коли бліді пасма ранкового туману тулились до вікна. Вмить перед зором Андрія Шалати постав учорашній вечір на Доброму, ошаліла нічна гроза на озері — й зараз чомусь не міг повірити, що все те відбулось насправді, а не наснилось. І спалах легенького сорому обпік свідомість, запізнілого сорому, такого дивного й незрозумілого.

Неквапливо, наче остерігаючись чогось непередбаченого, вийшов Шалата на ганок. У м’якому незрушному тумані стояли сосни. Великі дощові краплини блищали на траві і на листі. Свіжо пахло глицею, смолою, вогкою землею. Десь неподалік попробувала голосок іволга й одразу вмовкла. Ліс стояв урочистий, і ніщо, здається, не нагадувало нічну грозу.

Вода в озері лежала впокорена й наче натомлена, і з його сивої поверхні соталась пара. Соталась окремими кущиками, гойдливими та прозорими, і їхнє тендітне гіллячко зростало і зникало в тумані, що низько налягав над Добрим. Човен майже до половини залило водою, і Шалата, підваживши коліньми та руками, вилив воду. Коли впустив човен, звук од сплеску лунко й далеко покотився над озером. Шалата, як зачарований, прислухався до нього, і, либонь, учорашній настрій почав опановувати ним. Усміхнувся спогадам, дивлячись на протилежний берег, що ховався в тумані, і вже, здається, хотів заспівати щось, проте пісня, не народившися, згасла десь глибоко в серці.

Невдовзі на мотоциклі приїхав дядько Опанас. Очі його смаглі блищали начебто ще гостріше, вугляки брів кущились іще завзятіше, і весь він, міцний, жилавий, мовби з мармуру був тесаний та рубаний. Обійняв Шалату так, наче хотів пересвідчитись, що бачить небожа живим та неушкодженим, і сказав лукаво:

— То що, русалки не затягли тебе в озеро? Подейкують, водяться в Доброму, часом не бачив?

— Бачити не бачив, — сказав Андрій Шалата, — а от чути чув.

— Авжеж, — підморгнув дядько Опанас, сприймаючи почуте за жарт. — Гаразд лишень, що не затягнули у воду, бо з них станеться... А жінка і ввечері їла мене поідом, і вночі, коли гримкотіло, і все за тебе: чого, мовляв, залишив самого в лісі? Я й виправдувався, але хіба перед жінкою виправдаєшся? Ще до зорі підняла з ліжка, щоб їхав по тебе. То поїдемо, чи, може, кортить іще поднювати на Доброму?.. Ох і дощ цієї ночі лив! І коли тільки вдасться покосити все сіно й хліб зібрати? Попитай старих людей — ніхто не пам’ятає такого літа дощового, мабуть, розв’язалося щось у небесах.

А може, якось так іронічно весело подумалось Андрієві Шалаті, учора ввечері й справді відповідала йому з тамтого берега не дівчина, а русалка? Бо хіба годна так славно співати звичайна дівчина, хіба їй до снаги вкласти у свій голос стільки пристрасті, стільки щирого смутку? І так подумавши, Шалата усміхнувся зі своїх мимовільних вигадок.

— Багато людей навідується на це озеро? — поспитав.

— А чого ж, навідуються, — одказав дядько Опанас. — Ото не всі знають, а якби знали — було б тут не протовпитись. Живуть у наметах, ловлять рибу, збирають ягоди, гриби. Ого, які коропи водяться в Доброму! Порве будь-яку жилку, навіть не намагайся зловити. І не дуже риба йде на гачок, бо корму в озері для неї вистачає. Для окуня тут привілля і для щуки. Та й полохлива озерна риба, не кожен майстерний рибалка похвастається здобиччю.

Уже настала пора їхати, прощатися з Добрим, та якась сила не відпускала звідси Андрія Шалату. Може, озеро й справді було наділене чарами, і в дядькових жартівливих словах була доля правди? Туман уже розвіявся, й тепер воно відкрилось од берега до берега. Омите, свіже, первісно дике, лежало перлиною, що мінилась хоч і не яскравими тонами, зате виразними і неймовірно глибокими. Наче кожен тон, якого зараз прибрала ранкова вода, був бездонний, і в безодні того тону крилась таємниця, яку годі було розгадати. В короні сумирного лісу Добре жило розмаїтістю барв, настроїв, що сукупно творили неповторне його обличчя, й не було сили відірватись від того обличчя, перестати вглядатись у його риси, що, ставши знайомими, майже рідними, не втратили своєї чарівливої звабливості.

І коли вже їхали на мотоциклі по м’якій лісовій дорозі, в пам’яті почуттів Андрія Шалати зоставалось воно весь час, наче кликало повернутись назад — якщо не сьогодні повернутись, то завтра, якщо не завтра, то через рік, через два. Бриніла йому в спогаді надвечірня дівоча пісня, наче втримувала, наче завертала назад. І чим довше посувались через ліс, оддаляючись од озера, тим із дужчою певністю Шалаті хотілось думати — вже з меншою долею іронії на свою адресу, — що то й справді була русалка з озера Доброго, бо тільки вона могла зачарувати його так, запаморочити свідомість, задурманити.

Їхали через волинський ліс, а перед Шалатою все ще стояло озеро Добре — сяяло стримано, мінилось тонами, кожен із яких видавався бездонним, а над його сивою поверхнею летів і не танув звук дівочої пісні!