Зозуля (скорочено)

Євген Гуцало

За вікном озивається зозуля, десь близько.

Баба Оришка, прислухаючись до зозулі, каже:

— Скільки ж вона мені накує, га? Раз...

І Миколка теж прислухається — чи знову не почується спів зозулі знадвору? Але зозулі більше не чути...

— Пожаліла для мене. Раз кукнула — і як заціпило їй... А я ж тобі, Миколко, збиралася казок нарозказувати, пісень наспівати, всякої всячини... Либонь, уже не вспію, бо зозуля лиш раз кукнула, не вспію...

Миколка вибігає з хати надвір — де зозуля, чого мовчить? Дивиться по зелених деревах, але зозулі ніде нема. Авжеж, полетіла, бо хіба їй потрібна баба Оришка, щоб накукати довге життя? Ех, зозуле, зозуле!.. З отих, що підкладає свої яйця в чужі гнізда...

Й хоч Миколка добре знає, що всі зозулі підкладають яйця в чужі гнізда, але саме про цю йому хочеться так думати. Що вона з-поміж інших найгірша, адже тільки раз кукнула, хоч її так просили.

Правда, могла й не чути, що її так просили, але ж — однаково!

Що має чинити?.. Якусь часину стоїть розгублено, роззираючись на буйне село, а потім вирішує: бігти шукати зозулю!..

Миколка сумно роззирається довкола — ніде не видно зозулі, не летить нізвідки. Прислухається — тихо. А чи не побігти до отієї верби?..

...Ось і верба розсядиста¹ з журливо пониклим віттям, а поміж віття — хоч би одненька пташина якась, не те що зозуля... А то що летить над полем? І серце завмирає, і він приглядається пильно... Та й в’яне в душі цвіт надії — понад врунами² озимини летить ворона, за нею ген і друга чорною грудкою з чорними крильми...

О, ворони тобі накаркають!.. І, не бажаючи слухати їхнє каркання, навіть затуливши пальцями вуха, навіть заплющуючись раз у раз, Миколка щодуху біжить і від порожньої від пташок верби, і від ворон.