Зозуля (скорочено)

Євген Гуцало

Сторожко завмирає, пильно дивлячись на стару грушу.

На груші сидить зозуля...

«Заспівай, зозулько, чуєш! — подумки просить Миколка, й так йому хочеться, щоб зозуля почула його німе благання, щоб заспівала. — Я ж не для себе прошу, а для баби Оришки, бо мені її дуже жаль, ой, жаль. Може, й тобі, зозуле, жаль моєї баби Оришки, то заспівай, а я лічитиму твоє кукання, твоє віщування. Ну ж, озвися, не пошкодуй для неї віку-здоров’я, а я полічу її роки, бо вже давно навчився лічити, хоч і не ходжу до школи».

Зозуля, мовчить, як і мовчала...

Несподівано йому спадає на думку — озватися до цієї безголосої зозулі на груші. Озватися до неї не своїм людським голосом, а начеб зозулиним! І Миколка, глибоко передихнувши, ледь чутно каже:

— Ку-ку...

Зовсім-зовсім тихо, так що його «ку-ку» гасне на губах, і зозуля, звісно, не чує. Тоді він зважується голосніше:

— Ку-ку.

Але знову надто тихо, знову зозуля не чує, сидить собі на груші, не озивається.

— Ку-ку!..

Та зозуля раптом зривається й летить.

Це так несподівано, що хлопець спершу не вірить. Де в зозулі подівся голос? Невже не могла хоч раз, хоч два кукнути? Невже не чула, як Миколка просив її? Не для себе просив, уже якось він переб’ється без зозулиного віщування, а просив для немічної баби Оришки...

Миколку душать сльози, й він знову міцно заплющується, тре кулаками очі.

Сонце вже ополудні, а він так і не почув співу зозулі, щоб принести бабі Оришці радісну звістку про обіцяні їй довгі роки життя...

Миколка йде з похнюпленою головою, ось і їхні переселенські будиночки з червоної цегли. Спинившись за кущем черемхи, поглядає на свої вікна. Чи не видніє в шибці баби Оришчине лице? Ні, не видніє, порожні шибки.

Що він їй скаже, ну що, як утішить?

І, відчайдушно передихнувши, він зважується. Приклавши дудочкою долоні до губів, каже стиха:

— Ку-ку...

Чує чи не чує баба Оришка? Мабуть, чує, бо хоч на здоров’я скаржиться, але ж слух у неї добрий. Та й хіба не почула сьогодні зозулю, що кувала на дворі?

— Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

Живіть, бабо Оришко, довго-предовго, живіть до ста років і ще за сто років, і хай живуть з вами всі казки, які ви ще маєте розказати, і всі пісні, які ви ще маєте проспівати.

— Ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку!..