Зозуля (скорочено)

Євген Гуцало

Зупиняється й отямлюється на чиїйсь леваді, біля копанки, обставленої сніпками сухого очерету. У копанці плавають качка з качуром, а над копанкою стоїть незнайома дівчинка із зеленими, як весняна ряска, очима, а в очах — запитання: куди біжиш?

— Ти хто така? — зупиняючись, питає Миколка.

— Я, — відказує дівчинка...

— А ти чого біжиш?

— ...Та оце я біжу за зозулею...

— А ти часом не переселенський?

— Переселенський.

— A-о, тоді все ясно.

— Що ясно? — бурмоситься він.

— Переселенський.

— А як переселенський, то що?

— Переселенський, того й за зозулею бігаєш...

Миколці хочеться багато сказати за всі їхні кривди, а найперше — за хвору бабу Оришку, якій сьогодні зозуля так мало накувала літ, лише раз кукнула...

Миколка міцно заплющує очі, аби не бризнули сльози. Його в цьому чужому селі, куди вони переселилися, ще ніхто не ображав так, як ця... жаба зелена. Авжеж, вона — жаба зелена, бо в неї зелені очі. Жаба зелена, жаба зелена!

Вмить перед зором постає нужденна баба Оришка — й він знову біжить шукати зозулю, щоб почути її спів...

Миколка біжить понад глибоким яром, який оперізує село на околиці. Самі тільки горобці літають і цвірінькають...

Прислухається — не чути зозулі.

А може, спуститися в яр?

Звивистою стежкою поміж кущів шипшини та блекоти він усе глибше й глибше спускається в яр, наче на дно зеленого озера, й тут, на дні зеленого озера, над яким далеко-далеко перевернувся дзвін синього неба, він сторожко завмирає.