Прапороносці (скорочено)

Олесь Гончар

Ворожа авіація увесь час бомбила гірські райони, де зупинялись наші війська. Під час одного перепочинку, коли Брянський показував Євгенові Чернишу свої військові дослідження і розрахунки, почався наліт. Люди ховались у траншеї.

Їх не пошкодило, але загинуло багато коней. Кінь Черниша теж лежав поранений, юнак змушений був його пристрелити.

Хаєцький і Блаженко дістали Чернишеві маленького алтайського коника, невтомного, але кульгавого. Таких в Європі не було, отже, не було і підків на них. У коня Брянського теж стерлись підкови. Обидва офіцери попросились у Самієва відшукати місцеву кузню. По дорозі натрапили на джерело, набрали води для командира у фляги.

Невдовзі знайшли село. Місцеві жителі зустріли їх співом «Інтернаціоналу», щоб виразити свою прихильність. Кузня знаходилась біля каменоломень німецького барона, на якого працювали люди різних національностей.

Ковалі добре підкували коней обом офіцерам і провели їх знову під звуки «Інтернаціоналу».

Командирів викликали на партійні збори. Вони були незвичайними — без протоколу. Комуністи і комсомольці мали очолити групи, які діятимуть самостійно під час взяття висоти, на якій закріпився ворог.

Невелике альпійське село було перетворено на фашистський укріпрайон за кількістю дотів і вогневих точок. Підхід до села був лише один, з інших трьох боків — неприступні скелі, які треба було зробити доступними для наших бійців. Про це говорив майор Воронцов на зборах. А його всі слухались так само, як і командира полку.

Підполковник Самієв детально розробив план операції: перший батальйон залишався в центрі для атаки ворога, другий і третій заходили з боків, з гір. Мінометна рота Брянського діяла разом з другим батальйоном.

Вирушили після обіду, для зв’язкових залишали на деревах зарубки з літерою «Л» (перша літера слова «Ленін»). У лісі швидко темніло, тому поспішали. Через це втратили багато коней, вантаж доводилось нести на собі. З бійцями йшов майор Воронцов. Він згадав, що Чернцш був альпіністом. Євгенові, обв’язаному канатом, першому довелось штурмувати гори. Внизу за нього всі переживали. Але він виявився вправним і до заходу сонця зійшов на високу гранітну брилу. Другим ішов Денис Блаженко. Потім почали своє сходження всі останні. Хома Хаєцький був останнім, коли підняли вже навіть всі боєприпаси. Він дуже боявся, і над ним підсміювались всі бійці. Опинившись на вершині, почав філософствувати про дружбу і братство, адже відчув себе зовсім іншою людиною, здатною на подвиг.

Воронцов розповідав бійцям різні історії, підбадьорював всіх. Його вважали невтомним. Навіть на привалі він не присів. Ніхто не здогадувався, як боліли його потрощені в сорок першому ноги. Він боявся, що, сівши, може не встати через біль.

Стояла тиха, зоряна вереснева ніч. Солдати все йшли і йшли.

Третій батальйон вів сам Самієв. Першими пішли розвідники на чолі з Козаковим. Вони дерлися через кущі і яруги нижче висоти, на якій розташувався ворог.

Ворожі кулеметники помітили їх. Тоді Козаков прийняв рішення залишити бійців, які удаватимуть, що готуються до штурму, а самому зайти збоку на вершину і знищити кулеметників гранатами. Він любив ризикувати й по праву командира брав собі небезпечні завдання. Коли сержант поповз, його бійці стріляли, але не могли зрозуміти, чому противник стріляє вище, не влучаючи в них.

Діставшись вершини, Козаков побачив перед собою смертника, прикутого до кулемета. Це був хорват, який хотів здатися в полон нашим військам, але, блукаючи в Альпах без компаса, знову потрапив до німців. Оскільки у фашистів було мало солдатів, хорвата не вбили, а залишили прикутим до скелі. Він не міг не відстрілюватись, бо повинен був дати живим звістку про себе. Його клювали орли, пекло сонце. Козаков напоїв хорвата і розкував його. Він відчував себе значно щасливішим не тоді, коли вбивав, а тоді, коли рятував людину.

Опівночі ракети сповістили про початок бою. Противник був ошелешений, бо не чекав цього. Попросити підкріплення німці не могли, бо телефонні кабелі були перерізані. Це була швидка й вдала операція, якою Самієв довго пишався.

До ранку шосе було розчищене від дубових колод, якими ворог намагався зашкодити дальшому просуванню наших військ. Бійці могли вирушати далі. Перед ними знову вставали гори, а це значить, що попереду чекали нові бої.

Женя Черниш написав листа матері, в якому сповістйв, що воює в Трансільванії.

Сидячи біля апарата, Маковейчик сповіщав, кого убито.

Від Брянського вимагали чотирьох бійців у піхоту. Він знав, що з піхоти не повертаються, а йому страшенно було шкода віддавати своїх мінометників. Лейтенант знав, яка важлива їхня роль на останньому етапі війни. Але наказ є наказ. Він призначив солдатів, серед яких був і Шовкун.

Через кілька годин Шовкун повернувся з роздробленою щелепою. Йому важко було говорити, але відправляючись у тил, просив Брянського поберегтись, бо йому погане снилося. На це Брянський відповів, що від своєї долі не вбережешся. Юрій попросив Черниша у випадку загибелі взяти собі його планшет із розрахунками. Це допоможе Євгену у подальших боях.

Аж ось йому повідомили, що німці атакують. Брянський зрозумів маневр противника — відрізати частину військ, що досягла висоти, і знищити її. Він підняв свою роту в атаку. Зі словами «За Батьківщину!» бійці погнали ворога. Зав’язалась рукопашна битва. Черниш бачив, як упав Юрій, але не зупинився. Ніхто не затримався, але всі кричали нове гасло: «За Брянського!».

Черниш припинив біг лише тоді, коли побачив попереду свого солдата з піднятим автоматом. Він зрозумів, що висоту взяли. Це був перший бій, де Черниш зустрівся з ворогом віч-на-віч.

Оглядаючи тіло Брянського, офіцери зрозуміли, що загинув він від осколка власної гранати, яка розірвалась дуже близько. Осколок пройшов через серце. З кишені його гімнастерки витягли фотографії матері і красивої дівчини-нареченої. У другій кишені знайшли закривавлений партквиток. Ховали Брянського вночі, з усіма віськовими почестями, які тільки були можливі. Воронцов виголосив промову, бо для нього Брянський був не тільки фронтовим другом, з яким йшов від самого Сталінграда. Цей хлопець був ніби сином.

Командування ротою прийняв Сагайда.

Черниш був приголомшений смертю свого найвірнішого фронтового товариша. Подумки звертався до нареченої Брянського, закликав її бути вірною коханому.

Наступного ранку якийсь молодий сапер на кам’яну брилу, під якою було поховано Брянського, наніс вказівку з буквою «Л» і стрілку, що вказувала на захід.

За хребтом, через який перейшли бійці Сагайди, розстелилась рівнина, хоча вдалині ще синіли гори. Воїни зупинились у містечку серед мальовничих південних садів. Вони мились, спочивали, ласували фруктами, відсипались після важких боїв. Через містечко йшли танки — наші і румунські (румуни разом із радянськими військами йшли звільняти від ворога свою територію).

Черниш із Денисом Блаженком пішли до Воронцова, щоб одержати рекомендацію в партію. Отримавши її, відчували, що у них збільшилось відповідальності та обов’язків, але це не псувало святкового настрою.

Надвечір пішов дощ. Всі зрозуміли, що це надовго, бо осінь вступила у свої права. Не хотілося виходити з приміщення, але прийшов наказ наступати.

Батальйон повільно посувався вперед. Твань не давала рухатись швидко, ноги вгрузали в грязь. Сподівались вийти на шосе, а довелось перетинати його. Всі промокли до кісток, бо плащ-палатками повкривали міномети. Зупинившись біля залізничного насипу, почали копати окопи, але надійшов наказ знову рухатись далі, бо німці відступали.

Здалеку виднілась багряна сопка. Наблизившись, зрозуміли, що то палаючий маєток, в якому вцілів лише панський будинок. З хліва вискочило обсмалене лоша — худоба горіла живцем.

У другій половині дня пронеслась чутка, що румуни тікають і оголяють фланг. Неспокійно було в окопах за маєтком. Побачивши ворожі транспортери, піхотинці почали панікувати. Черниш на пункті спостереження коригував вогонь. На телефоні біля нього сидів Роман Блаженко. Євген намагався зупинити відступаючих піхотинців, аж доки не впав. Його поранило в голову і в бік. Роман виніс його з поля бою і заніс у маєток, що був уже набитий пораненими бійцями. Вони були оточені.