Прапороносці (скорочено)

Олесь Гончар

Сагайда не засуджує Черниша, а навпаки, радить освідчитися дівчині. «Тут справа серйозна... Коли вже Євген не може переламати себе, коли це для нього «перша й остання...» Коли й вона його щиро серцем обрала... То тут потрібен інший підхід», — філософствував він. Володька вважає, що справжньою чистою любов’ю не можна образити пам’яті Брянського. Юнак ставив себе на місце загиблого друга. «Гинучи сам, я хотів би, щоб моє кохання було як прапор, підхоплене іншим і чесно пронесене ним далі, крізь усе життя... Щоб у ваших почуттях билося моє почуття, щоб у вашій вірності жила моя вірність», — вголос міркував Сагайда.

Черниш ішов мовчки і думав про Ясногорську. Він і хотів, щоб вона швидше повернулася, і боявся її повернення.

Попереду, зовсім близько, розгорнувся бій, солдати вже тримали зброю напоготові.

Євген одержав листа від Сіверцева. Саша не почував себе сліпим, бо поруч з ним знаходились люди, які пережили на війні ті ж страхіття, що і він. Листа під його диктовку писала медсестра Ліда. Саша відчував себе нескінченно багатим від того, що у нього були бойові друзі, були спогади, є Батьківщина. Він вважав, що на цій війні здобув значно більше, ніж втратив, бо відчував себе переможцем і визволителем. Проїжджаючи через знайомі місця, Сіверцев сприймав їх як рідні. Рідними вважав і визволених людей. Сашу переповнювали найкращі почуття, він вважав щасливими тих, кому ще доведеться піти у бій.

Черниш готував до бою новачків. Він дуже хвилювався за молодих, недосвідчених хлопців. Серед них було кілька вже бувалих солдатів, які повернулись із госпіталів. Але були й такі, хто вперше тримав у руках зброю. Один з бійців, рядовий Ягідка, усі вісімнадцять років свого життя витратив на найми. Почуваючи себе відповідальним за долі ввірених йому людей, Черниш намагався підняти дух кожного окремого воїна. Він наголошував на необхідності збереження фронтової дружби. Наприклад, Ягідка вважав себе самотнім і нікому не потрібним. Черниш розвіяв його песимістичний настрій, довівши значимість кожної людини не тільки на війні.

У Воронцова з Самієвим тривала коротка суперечка щодо того, де мають знаходитись прапороносці. Самієв доводив, що без прапора немає полку, тому прапороносців слід поберегти. Воронцов хотів переправити їх першими, щоб підтримати дух народу під час наступу.

Бійці одержували останні вказівки щодо бою. На переправі найголовнішими знаряддями будуть не кулемети, а весла, хоча передбачалася зустріч з ворожими танками.

Аж ось надійшов наказ виступати в бій за Мораву.

Десанти швидко кинулися у човни. Вони досить уміло орудували веслами, але вороги почали обстрілювати їх із мінометів та гармат. Люди опинились у воді. Черниш наказав їм хапатись за його човен. Він плив повільніше, щоб солдати могли врятуватись. Аж ось після вибуху човен пішов на дно. На щастя, всі бійці виринули — берег був близько. Черниш подивився на своїх новачків як на рідних — зрадів, що всі живі.

Хаєцький не міг чекати. На його підводах були боєприпаси, а за Моравою кипів бій.

Начальник переправи їх не пропустив. Треба було шукати інший міст. Хома хитрощами іншим шляхом переправив підводи.

Довелось довго шукати свою роту. Коли дісталися своїх до місця призначення, дізналися, що Івана Антоновича вже вбито, доповідати треба Чернишеві.

Бій був такий запеклий, що Маковей не міг вискочити зі своєї ями, щоб полагодити розірваний зв’язок.

Поранені кликали на допомогу, боячись, що їх залишать. Майор Воронцов заспокоював їх, хоча полк повинен рухатись тільки вперед.

Командири і рядові бійці розуміли, що для багатьох із них це буде останній рубіж. Підкріплення не було. Можна було зайняти оборону в лісі ліворуч, але тоді б оголився увесь правий фланг. У той момент, коли було особливо важко, Воронцов викликав прапороносців. Самієв спочатку розлютився, але потім виструнчився і віддав честь прапорові. Цей прапор відразу підняв дух бійців у полку.

Фашисти пішли у наступ танками. Підкріплення нашим військам не надходило. Аж ось нарешті прибіг солдат і повідомив, що прийшла підтримка — винищувальний протитанковий артилерійський полк. Воїни піднялися в атаку...

Смерть Івана Антоновича приголомшила бійців. Завжди розсудливий, він користувався особливою повагою. Нікому не спадало навіть на думку, що Кармазин може загинути. Коли його не стало, бійці почали звертатись зі своїми проблемами до Черниша. Євген за короткий строк у армії завоював довіру і повагу у своїх товаришів.

Незабаром прийшов і наказ на призначення Черниша командиром роти.

Минуло кілька днів. Наші війська увійшли на територію Австрії. Атаки стали короткими і, більшою мірою, нічними. Бункери, в яких колись розливалось вино, стали схованками для фашистів. Здавалось, що все навколо дихало війною.

Під час штурму великої залізничної станції Хаєцький вирішив будь-що дістатися своєї роти, а не маскуватись у вибалку. «В такі хвилини Хому нестримно тягло до своїх вогневиків. З ними на передньому краю, у самому серці бою, він відчував себе певніше й безпечніше, аніж у справді-таки безпечнім, необстрілюванім вибалку, але без них, без своїх вогневиків». Він скомандував їздовим швидко перетинати залізничну колію. Зруйноване селище не подавало ознак життя. Хома зупинив підводи і пішов далі сам. У кінці вулички біля сараю він побачив людські постаті, кинувся до них, а потім раптом стрибнув у воронку, зрозумівши, що то німці. Вороги вовтузились біля замка, чимось обливали дерев’яну будівлю.

Автоматна черга пронизала більшість фашистів. Останні кинулись врозтіч. Хома підбіг до вже палаючого об’єкта, відчував, що там люди. Збивати замок довелось уламком рейки. Люди вискакували з приміщення і бігли в степ. Очі їх були скляні від жаху. Лише худеньке дівча зупинилось, зрозумівши, що це радянський солдат, і погукало останніх. Через кілька хвилин Хому обступили люди різних національностей, яким він врятував життя. Серед них були поляки, словаки, українці, росіяни, французи і один араб.

Хома показав людям звільнену територію, і вони пішли на схід. Дівчину, яка першою зупинилась, звали Зінькою, вона була з України. Всі в’язні були цивільними людьми, завезені в Німеччину на роботи. Дізнавшись про наближення наших, фашисти вирішили знищити їх. Якби Хаєцький спитав прізвище дівчини, то дізнався б, що то була єдина сестра Сагайди, яку він мріяв розшукати.

Хома вночі добрався-таки до своїх, розповів їм про злодіяння німців.

У вільні хвилини він проводив зі своїми їздовими політзаняття: знайомив з тим, що відбувалося на фронтах. Розповідав, що фашисти переодягалися в цивільний одяг, і вимагав від їздових обережності.

У Берліні над рейхстагом вже майорів червоний прапор, а тут, на кордоні Чехії і Австрії, йшли запеклі бої. Ворог перестав бути якимось великим з’єднанням, а являв собою величезні банди.

Бійці копали окопи. Під час артпідготовки Черниш готував себе до командування вогневими трьох рот. Треба випробувати новий метод швидкісної стрільби.

Євген поставив у перший взвод Сагайду, там з новачками було важче. А його обстріляний взвод передали молодому офіцерові Маркевичу.