Був і качур, звавсь Основа,
Цей удавсь вивчати мови,
Й на всіх мовах він усмак
Говорив: «Так-так! Так-так!»
Був також баран Рахуба,
Не баран, а добра шуба.
Він на бійку завжди біг,
Там чогось лишив свій ріг.
Другий ріг беріг Рахуба,
Ще й повчав усіх крізь зуби:
«Головне на голові —
Роги гнуті і криві».
Був і Мурчик — губка ласа —
Цей любив сальце і м’ясо,
Та й сметану уживав —
Гарний смак наш Мурчик мав.
Та зате у хаті й хижі
Не було й одної миші.
Мурчик дружбу мав з Рябком,
А як спав, то спав клубком.
А Рябко завжди надворі —
Довгі ночі у дозорі,
Спать Рябкові не з руки,
Бо не сплять вночі вовки.
Вже не раз вони із бору
Добиралися до двору,
Щоб вчавити щось собі
На вечерю чи обід.
А найбільш із них старався
І згинцем і плазом крався
До телят і до овець
Лютий вовк, що звавсь Хапець.
Він залазив у кошари,
Він вдирався у отари
І з-під носа вівчарів
Ніс поживу до борів.
Ніс її своїй вовчиці,
Рудобровій молодиці,
В лісі клав м’ясце на пень —
Паював його весь день.
Цей Хапець точив вже зуби
Й на безпечного Рахубу,
Що надіявся на ріг
І щодня на випас біг.
Він любив траву з росою,
І чи долом, чи горою
Відбивався від овець.
Тут його й засік Хапець.
Причаївся біля дуба,
Довго звір чекав Рахубу,
Дочекався, ззаду впав!
А Рахуба закричав.
Вовк ошкірив жовті зуби:
«Пізно вже горлать, Рахубо!
Щоб не втрапить в зуби нам,
Думать треба й баранам».
Кинув ношу Вовк на спину
І щосили з нею двинув
Прямо, прямо, прямо в ліс,
Та негадано спинивсь,
Бо Рябко вчепився в ніс.
Має біль тяжку вовчисько,
Кров йому юшить із писка.
Застогнав, завив Хапець,
Це, здається, вже й кінець...
Що ж робить, прийшла розплата
За телята, за ягнята,
За злодійство, за розбій —
Вік минув у цьому мій.
Скинув звір з спини Рахубу,
А той рогом в бік вовчугу.
«Я зломлю і другий ріг,
Щоб напасник трупом ліг».
Лапи вовк підводить вгору:
«Я і так загину скоро,
Змилостивтесь, не чавіть,
Бо останню чую мить.
Дайте, любі, хоч годину —
Я провідаю дружину,
Потім ляжу десь на пні —
От і буде по мені».
Та вмирать не думав злодій,
Переляк його проходив,
Вовк сплітав словесну сіть,
Щоб Рябка розжалобить.
А Рябко наш був добрящий:
«Так повзи у ліс, ледащо,
Та згадаєш ще розбій —
Вік коротким стане твій».
Стогне вовк, повзе із лугу,
Та не кається злодюга:
«Ще прийде мій хитрий час —
Доберуся я до вас.
Моя помста буде повна —
Полетить з вас шерсть і вовна».
Злиться, стогне, крекче звір
І плазком вповзає в бір.
* * *
А в цей час Рябко Рахубі
Причесав зім’яту шубу,
Сльози витер, обійняв
І сказав ласкаво: «Гав!
Ти ж, мій друже, бережися,
Бо Полісся є Полісся,
І який із того толк,
Як тебе задушить вовк?
В тебе є дрібні ягнята,
Що так люблять свого тата,
Ти задумайсь хоч на мить,
Як діткам без тата жить?»
З цеї мови у Рахуби
Аж засіпалися губи:
Страх як він любив діток,
Сам водив їх в дитсадок.
Та була й морока з ними,
З непослухами такими,
Це ж нікому не секрет —
Заманулось їм в балет,
Бо гарненькі мали ніжки,
Танцювали щось там трішки.
«Ну й танцюйте карапет
І не пніться у балет.
Хто ж балет ягнячий бачив?» —
А ягнята як заплачуть:
«Нам казав про нього лис
Й нас запрошував у ліс».
Був би вам балет у лиса,—
Тільки б ніжки зосталися.
Бач, як хитро курохват
Підкотився до ягнят.
А в ягнят мізки ягнячі —
За танцюльками аж плачуть,
Їм би тільки скік та плиг,
І не квапляться до книг.
Це згадав баран і каже:
«Ще є в нас личина вража,
Вкорочу йому я дні,
Як пособиш ти мені».
А в цю пору до них з двору
Двиготять через обору,
Не жаліючи чобіт,
Качур, півень, сірий кіт.
Придвигтіли пораділі:
«Славно вовка ви побили!
От історія яка!» —
Й півень вдарив гопака.
Муркнув кіт, прорік одначе:
«Що ж на це нам скаже качур?»
Довго думав мудрий птах
І сказав: «Так-так! Так-так!
Як гуртом будем триматись,
То здолаєм різну напасть,
Про це пишеться й в книжках.
Таки-так! Таки-так!»
Кіт аж м’явкнув: «Отакої!
Качур має бочку лою!
Йому доля дала хист,
А мені не хист, а хвіст».
Розсмішила всіх ця мова,
Уклонився всім Основа,
Та й пішли вони вп’ятьох
Рвати лялечці горох.
Бо малесенька Марина —
Брівки чорні, очі сині —
Хоч і ходить вже на двох,
Та не знає, де горох.
|
