Ледь-ледь не доросла
До самого вершка!
Стою, дивлюсь навколо —
Лиш я і сонце в полі,
Нема ріки Веснянки,
Згубилась десь полянка,
Нема села в долині
І ляльки у корзині.
Стою, дивлюсь навколо —
Лиш я і сонце в полі.
Ніде нікого вдалині...
Чи не заплакати мені
За рідною матусею,
За вченою Настусею,
За річкою, за хатою,
За лялькою кирпатою?..
«Це хто у полі бродить? —
На стежку дід виходить,
До мене дід сміється: —
Ну де таке візьметься?
Тебе, скажи, не журавель
Приніс з неораних земель?»
«Та ні, дідусю, я з села,
І я сама сюди дійшла».
«Це ти сама сюди дійшла?
З якого ж ти прийшла села?»
«З села я невеличкого,
Із того, що над річкою,
Над річкою Веснянкою,
Над самою полянкою.
Туди ідуть машини,
Живуть там героїні,
Людей великих — півсела,
І тільки я одна мала».
«Воно адреса ясна:
Дванадцять сіл прекрасних
Стоять над річкою собі.
Куди ж, скажи, іти тобі?»
«Іти мені стежиною,
Широкою долиною,
Гречками, пшеницями,
Високими житами,
А далі вже лужками,
Усе над бережками,
Де в’яжуться човни,
Де любо жить мені».
«А хто у тебе мати,
Скажи, її як звати?»
«Зовуть її Петрівною,
По гречці — королівною...»
«Так ти, мале, Петрівни?
По гречці — королівни?
Я дуже радий просто.
Ти йшла до когось в гості?»
«Та ні, ішла не в гості —
Шукала дядю Роста,
Бо тяжко жить маленькою,
Маленькою Оленкою:
Тебе не пишуть в школу,
І не беруть у поле,
І не везуть з бригади
У Київ на наради;
Сиди лиш біля дому, —
Кругом біда малому!
А так би я по ниві
Вела б до гаю співи.
|
