Полола б я волошки —
Все поміч людям трошки.
Дідусю, ви не Ріст часом,
Що піднімає все кругом?»
Дідусь розгладив довгий вус,
Дідусь до мене усміхнувсь:
«Звичайно, донечко, я — Ріст!
Я піднімаю поле, сад і ліс,
Мої тугі зернята
Сильніші за гармати.
Я засіваю все зерном,
Любов’ю,
Дружбою,
Добром!
Мої сади навкруг цвітуть,
Мої дуби до хмар ростуть!»
Дідусь мене
Садовить легко на плече:
«Дивись, навкруг врожай тече.
Дивись, маля,
Навкруг росте,
Цвіте
Твоя земля!
У добрі дні,
У добрий час
Хороше все росте у нас!
І ти вже, донечко, ростеш!»
«Невже росту?»
«Авжеж!
Ну, а тепер полями
І прямо аж до мами!»
Біжу-лечу стежиною,
Широкою долиною,
Долиною, горбками,
Усе під колосками.
Позаду ж Ріст всміхається,
На мене надивляється,
Говорить із вітрами,
Щоб я росла, як мама:
На пшеницях, на просі,
В чубатому горосі,
У гречці чорнокосій...
«Із букварем іди в життя,
Поміж людьми рости, дитя!»
Ми в лузі маму стріли.
«Ти де, мале, бродило?
Усіх перелякала...»
«Я в полі виростала,
Шукала дядю Роста,
Проси його у гості!»
Матуся усміхається,
До Роста наближається:
«Спасибі, бригадире...
Оленка десь не в міру
Турбот вам завдала.
Ходімо ж до села,
Бо ви тепер наш гість,
Шановний дядю Ріст!» —
І засміялись так разом,
Що аж луна пішла лужком...
І з того дня мене в селі
Зовуть малою лиш малі,
А так дивуються усі:
«Росте дівча, мов на росі!»
І я росту угору,
Піду у школу скоро,
Бо вже купила букваря,
Хоча і кажуть: не пора...
А я гадаю, що пора,
Вже доросла до букваря,
Бо як навшпиньки стану,
Тоді уже дістану
До самого вершечка
Матусиної гречки.
|
