Михайло Стельмах

Хатка в березовому лісі

Славно, у приязні та дружбі жило все наше лісове товариство, не сподіваючись нізвідки ніякого лиха. Та лихо не спало.

Якось весною пізнього вечора, коли всі, окрім Рябка, після праці спочивали, воно й завовтузилось, загупало біля воріт, потім перескочило через тин, клацнуло зубами на Рябка, блимнуло страшним поглядом і посунуло до хати. Це був величезний вовк-сіроманець, який мав не лапи, а лапища і таку пащеку, що в неї з головою помістився б цапок — білий клубок.

Зупинився сіроманець біля призьби, ще раз клацнув зубами на Рябка, а далі вдарив лапищею в перехрестя вікна і крикнув грубезним голосом:

— Гей, діду, вставай — гостя з лісу зустрічай!

Від одного вовчого голосу в хаті застогнала, заохала бабуся, а дідусь одягнувся, підійшов до вікна, глянув на непроханого гостя, відчинив хвірточку і запитав:

— Хіба ж так, вовче, ходять у гості?

— Хто як уміє, так і ходить у гості, — відказав вовк.

— Чого ж ти хочеш, чого тобі треба?

— А ти сам не здогадуєшся?

— Може, ти з дороги бажаєш водички напитись?

— Не водички, а крові я хочу напитися і м’яса наїстися, — ще раз так клацнув зубами сіроманець, що бабуся затрусилася з переляку.

Дідусь сумно похитав головою.

— Чого ж ти, вовче, зажадав од мене крові і м’яса?

— Бо ти для мене найбільше зло!

— Оце збрехав не думаючи! — обурився дідусь. — Все життя мої руки сіяли зерно і добро, а твої лапи приносили тільки зло, бо все когось шматували та убивали.

— Мовчи, бо я тут найсильніший! Сама вовчиця зве мене залізним вовком!

Та дідусь не злякався і знову запитав:

— І вовчиця в тебе залізна?

— І вовчиця моя залізна. Про це всюди, навіть у океанських островах знають. Хочеш — гукну її, вона по той бік воріт стоїть та все думає, з ким їй воювати.

— Угу-у! — завила за ворітьми залізна вовчиця.

— Чуєш, який у неї голос? Золото, а не голос — хоч кого налякає. Отож давай скоріше м’яса. І не якогось, а курятини!

Як зачула це бабуся, — заплакала ридма:

— Курочки мої зозулясті, до якої ми дожили напасті. Не дам вас курохапу.

Тоді вовк щосили гиркнув, аж усі вікна задзвеніли:

— Як не дасиш курочок, позбудешся корови. Це вона, коли я ще не був у силі, вдарила мене рогом. А тепер я її однією лапою уб’ю!

На це дідусь відказав:

— Тільки й чуєш од тебе: уб’ю, роздеру, захоплю. Краще подивись, як славно довкола, як гарно вінками висяюють зорі.

— Вовки не люблять зірок, вовкам головне м’ясо, а не зорі! Веди в курник!

Зітхнув тяжко дід і сказав:

— Іди, вовче, на сідало і забирай курей.

— Тільки з тобою, щоб ніякого обману не було. Знаю я вас, людей.

Нічого не поробиш — мусив дід іти до катраги, де ночували кури, а вовк розшнурував свій ремінний міх та й почав у нього кидати несушок, тільки до півня не добрався, бо той забився під саму стріху.

Напакувавши міх, вовк зашнурував його і аж затанцював серед подвір’я.

— Ох і поласує зараз при місяці вовча сімейка. Але не думай, діду, що ти відкупився курми — завтра прийду з вовчицею і за Рябком, і за цапком — білим клубком, і за баранцем-молодцем, бо завтра в мене будуть гості з вовчого військового об’єднання. Ми і скажем їм: «Нате вам, генерали і адмірали, м’ясо — кожному по смаку». І не здумай кудись сунутись за рушницею, бо позбудешся навіть коня. — Та й, сказавши це, закинув міх на спину, плигнув через пліт і побіг з вовчицею до лісу.

Сумно-сумно зітхнув дідусь, а потім почав збирати свою живність — Рябка, цапка — білого клубка, баранця-молодця і півня-співця, який і крилами, і лапками витирав очі.

— Чули, мої помічники дорогі, що сказав вовцюра?

— Чули, — за всіх відповів Рябко.

— Тоді, як мені не жаль прощатися з вами, одразу ж збирайтесь у дорогу. До того, як знову прайде сюди вовк з вовчицею, ви будете на новому місці будувати собі хатку.

— А де ж це нове місце? — запитав баранець-молодець.

— Далеко звідси, в дуже гарному березовому лісі. Рябко там разів зо два був зі мною. Не забув, Рябко, дороги?

— Не забув, — журно сказав Рябко. — Там і трава гарно росте, і річечка протікає, і плесо рибне, і болото є, де весною вечорами співають і витанцьовують вальдшнепи.

— Отож збудуєте в березовому лісі хатку та й будете жити. А зараз збирайте усе, що згодиться на новому господарстві, і скоренько кладіть на воза, бо час не жде.

Почали друзі складати на віз і косу, і граблі, і сапку, і пилку, і сокиру, і лопату, і серпа, і рубанок, і фуганок, і дошки, і казанець, і полумиски, і навіть цегли на піч. Не забув Рябко взяти й рибальську сітку. Дідусь приніс із комори мішечки з яровими культурами, а бабуся вузлики з городнім насінням. Далі дід запріг коника, відчинив ворота та й усі сумно подалися до далекого березового лісу: попереду ішов коник, біля нього дідусь, за дідусем Рябко, за Рябком цапок — білий клубок, за ним баранець-молодець, а позаду півень-співець, в якого й крила опустились.

Цілу ніч до самого ранку мандрували вони. А коли сонечко відірвалось од землі, всі побачили, як перед ними аж засяяв дуже гарний березовий ліс. Тут недалеко від співучої річки друзі розвантажили воза і попрощалися з дідусем.

— Приїжджайте до нас у гості, — прохали усі старого.

— І ви навідуйтесь до нас.

Тільки приїхав дід додому, тільки завів коника в стайню, тільки підкинув сінця корові, як на подвір’я через пліт з отакенними міхами перескочили вовк і залізна вовчиця.

— От я і прибув зі своєю жінкою, яку знають навіть в океанських островах, — ошкірився вовк і гордовито повернув голову до вовчихи.

— Що ж ви, пані, робили на тих островах? — насмішкувато запитав дідусь. — Сіяли щось, садили?

Вовчиха зрозуміла, що дід насміхається, клацнула зубами:

— Порядок серед овець наводила! Бо там дуже багато овець, а порядку мало, — і розшморгнула міха. Це ж саме зробив і вовк.