Михайло Стельмах

Хатка в березовому лісі

А скільки радощів і розмов було в дідовій оселі! Бабуся, слухаючи Рябка, заходилась пекти пиріжки та все стиха приказувала: цей Рябкові, цей цапку, цей баранцю-молодцю, а меншенький півнику-співаку.

Погостював Рябко в старих і аж на третій день з пиріжками та кельмою побіг у березовий ліс, бо ж треба було піч мурувати, комин виводити, хату добудовувати та й в огороді щось садити, бо до зими хоч і далеко, але все одно не за горами вона...

Ох і гарну ж хатку збудували наші друзі, ще й гніздом для лелеки завершили її. Одне лишень турбувало їх — це вікна, бо ліс є лісом, а в ньому не перевелися вовки. От і страхайся, щоб у віконця не заглянули вовк, вовчиця чи кумася-лисиця.

А вона, кумася-лисиця, таки згодом з’явилася в березовому лісі і закружляла навколо огороду, де найбільше працював півень, який страшенно любив щось садити, сіяти чи доглядати за посівом.

Ось коли він саме вибирав у вербовий кошик молоді огірочки, лисиця й напала на нього. Навіть прикинула, що почне його їсти з гребінця, бо дуже гарний він. Прикинула, та не помітила, як за нею стрілою метнувся Рябко. Кинулась лисиця на півника, а Рябко схопив її за ногу. Лисичка якось вирвалася, та Рябко все одно наздогнав її і вже вчепився у хвоста. Лисичка — смик убік, скік до струмочка та й завила від болю, бо залишила хвіст Рябкові. Він і приніс його півнику.

— Оце будеш ним припічок підмітати — в хазяйстві все згодиться.

— Спасибі, друже, що врятував мене, — почав дякувати півень, — І подивись, які в мене огірочки та капуста.

— Славні, славні, тільки жаль, що собаки ні огірків, ні капусти не споживають.

— А хіба ти забувся про баранця-молодця, про цапка — білого клубка і про гостей, що будуть у нас?

— Гостям ми завжди раді, — погодився Рябко та й побіг оглядати і поле, і сіножать, і болотце, чи не причаївся десь хижий звір. А за Рябком ув’язався і цапок — білий клубок. Цапок на полі поласував горохом, на лужку, де гордовито ходили лелеки, поправив копичку сіна і раптом насторожився — з болотця почувся жалісний стогін.

— Чуєш, Рябко?

— Це ніби голос кізоньки, — повів чуйним вухом Рябко, і вони, розгортаючи рогіз і кущі верболозу, кинулись до болотця, в трясовині якого не раз гинула звірина.

Пробившись крізь зарослі, цапок — білий клубок першим побачив мале козенятко, що загрузло передніми ніжками в трясовині. Стоїть воно, бідненьке, тремтить усім тілом, а з темних великих очей котяться сльози. Побачило цапка, здригнулося і тихенько попрохало:

— Пособи мені вибратися з болота, бо пропаду.

Кинувся цапок — білий клубок рятувати кізочку, та й сам став загрузати.

— Вертайся назад! Вертайся назад! — закричав Рябко, що зупинився біля кущів верболозу.

Повернувся засмучений цапок і питає:

— А як же нам врятувати кізочку? Чуєш, як плаче вона?

— Сядемо та подумаймо, — поважно сказав Рябко. — Пригадай слова нашого дідуся: спочатку треба думати, а потім робити.

А тут до них ще прибігли стурбовані баранець-молодець і півник, та й стали вони всі думати й гадати, як кізоньку рятувати.

— Я вже знаю як! — крутнув головою баранець-молодець. — Ми наламаємо рогозу, гілляк і до самої кізоньки настелемо місток. Містком, як найлегший, пройде цапок — білий клубок і потягне кізочку за вуха.

— Чого ж за вуха? Їй боляче буде, — сказав Рябко. — Краще за ніжки.

— Можна і за ніжки, — погодився баранець.

Так і зробили друзі: настелили з рогозу, з гілляк верболозу і вільхи гарненький місточок і по ньому цапок — білий клубок підійшов до кізоньки, обережно раз, і вдруге, і втретє смикнув її за передні ніжки та й витягнув з болота. А коли вона, перехитуючись од втоми і переляку, вийшла на сухе, то поглянула на всіх наших друзів і сказала:

— Спасибі вам, любі братики. Прийміть і мене до свого товариства.

Усім так сподобалось «любі братики», що вони назвали кізоньку сестричкою і радісно повели її до хатки в березовому лісі.

Хатка дуже сподобалась кізоньці, сподобалась і піч, і лави, і стіл, і стільці, от тільки одне було незрозумілим: чому в хатці неметена долівка.

Півень ніяково відповів:

— Ми забулися взяти в дідуся віника.

На таку чудернацьку відповідь кізочка аж засміялась:

— Хіба в лісі мало нехворощі? Ось я зараз вв’яжу віник і приберу в хатці, а потім вготую обід. Що вам вготувати?

— Суп, — сказав Рябко.

— Борщ з капустою, — сказали цапок — білий клубок і баранець-молодець.

— А мені каші з ярової пшениці, — кукурікнув півень.

— Добре, братики, — мило посміхнулась кізочка, підперезалась хвартушком і заходилась поратись біля печі... А братики дивились на неї і дивувались: таке мале, а скільки знає всього.

В ліси прийшла осінь, і кожна березка стала такою гарною, наче її обсипали золотом, а біля їхніх ніг щоранку з’являлися гриби: то бабки, то сироїжки, то навіть красені білі, а далі на пеньочках повсідалися сімейки веснянкуватих опеньок. Кізочка ними налюбуватись не могла.

Наші друзі позносили з огороду в другу половину хатки, що правила за комірчину, і капусту, і гарбузи, і картоплю, і буряки, і навіть три снопики маку, що дуже славно шелестіли вночі, ніби в них ночував вітерець.

— Це ж кожна маківка схожа на дівчинку, — не раз казала кізонька, придивляючись до віночків на маківках. — Один снопик ми подаруємо бабусі і дідусеві, другий борсукам, а третій буде шелестіти нам.

Борсуки радо прийняли подарунок друзів, але й засмутили їх своїм оповіданням: вони почули від оленів, що в сусідньому чорноліссі з’явилася дуже зла вовчиха, про яку ходить недобра слава навіть на океанських островах.

— Це ж вона — залізна вовчиха! — одразу догадався Рябко.

— Авжеж, вона! — кукурікнув півень.

— Щось треба робити! — крутнув головою баранець-молодець.

— Насамперед наказати кізочці, щоб вона далеко не відлучалась від хатки та не затримувалася біля річечки з відрами. А то стане під калиною з коромислом на плечах і співає собі, — похмурнів цапок — білий клубок, що найбільше турбувався за кізоньку, яку всі прозвали квіткою. — Чуєш?

— Чую, — тихо відказала кізонька.