Михайло Стельмах

Хатка в березовому лісі

— Все воно так, але треба вже зараз подумати про оборону, — розважливо сказав борсук. — До мене в нору вовчиця навряд чи посуне, а до вас у вікна може вдертися.

— Ой, мені страшно, — затремтіла кізонька.

— Думати треба, — сказав Рябко. — А зараз поволеньки підемо до плеса, виберемо сітку і коли щось витягнемо з неї, нам кізочка зварить юшку.

— А я зараз піду по селеру і петрушку, — сказав півник і побіг на огород.

Незабаром Рябко, баранець-молодець і цапок — білий клубок витягнули з плеса свою широку та довгу сіть. На цей раз у ній заплуталось кілька великих щук. Од тієї радості Рябко навіть заспівав:

Буде юшка до смаку,
Бо не жалко часнику,
Ні селери, ні петрушки,
Дуже гарна буде юшка.

— Братику, а в юшку з риби не кидають ні часник, ні селеру, а тільки цибулю і петрушку, — сказала кізочка.

— А я й не знав. Вік живи — вік учися, — почав Рябко вибирати щуки з сіті. — Ви ж погляньте на цього щупака. Як лисиця завбільшки! — і несподівано Рябко заскакав на бережку. — А я знаю! А я знаю! А я знаю!

— Що ти знаєш? — штовхнув його ріжками баранець-молодець.

— Як захиститись од вовчиці.

— Розкажи, братику! — попрохав цапок — білий клубок.

— Тож дивіться на сітку. Бачите, яка вона міцна? Бачите, які носяри у щук? Та навіть вони ніде не продірявили її. Отож ми гарненько приладнаємо свої сіті до вікон — отак, коли хтось увірветься у вікно, то й заплутається.

— Мудрець Рябко! — крикнув півень, що саме з петрушкою прибіг на лужок.

— Мудрець, — не дуже й охоче погодився баранець-молодець, бо йому було досадно, що хтось, а не він надумався, як врятуватись од вовчиці. Але хай буде й так, вів теж щось розумне вигадає, бо є над чим думати жильцям березового лісу.

До самого вечора баранець-молодець, цапок — білий клубок і Рябко приладнували в хатці біля вікон рибальську сіть. І так її приладнали, що хоч куди. Тільки одна кізочка, оглянувши роботу братиків, з жалем сказала:

— У людей вікна прикривають фіранки, а в нас сітка.

Пройшло ще кілька днів. У лісі похолодало, а над лісом удень і вночі пролітали перелітні птахи. Найсумніше, прощаючись із рідним краєм, співали журавлі. А борсуки тепер щовечора носили в свою нору оберемками листя — це щоб їм і їхнім діткам було м’яко спати взимку.

— І як борсуки можуть проспати цілу зиму? Це ж боки одлежиш! — дивувалась кізочка.

— Так уже природа створила, — зі знанням справи пояснював їй цапок — білий клубок.

— Краще б вовки спали — менше лиха було б на землі.

— Що не кажи, а розумна в нас кізочка, — похвалив її Рябко.

— І розумна, і працьовита, а що вже охайна, так у світі пошукати таку, — з пошаною вклонився їй півень.

— Ой, братики, які ви славні у мене, — засоромилась кізонька і почала в хвартушок збирати опеньки. І раптом вона побачила, як біля річки між золотими березами щось майнуло велике і страшне. Опеньки посипалися із хвартушка на траву.

— Братики, вовчиця! Мерщій додому!

— Кукуріку! — крикнув, підстрибнув півень і першим побіг до хатки, за ним кізонька, за нею цапок — білий клубок, за ними баранець-молодець, а вже позаду Рябко.

Як ускочили всі у хатку, Рябко швиденько зачинив двері на засув, ще й кілком підпер. А тут уже й вовчиця клямцнула клямкою раз, удруге і затанцювала на порозі вовчий танець, гукаючи на все горло:

— Усі, усі, усі спіймались! Відчиняйте, відчиняйте двері! Вже не врятуєтесь од мене!

Захекавшись од своїх вовчих обертасів, підійшла до дверей і щосили вдарила лапою. Вдарила і скрикнула од болю, а дубові двері хоч би здригнулись тобі. Тоді напасниця кинулась до вікна, і теж щосили вдарила по ньому. З шибок посипалось скло, а з лапи вовчиці потекла кров. Та це ще більше розлютило хижачку, і вона другою лапою гупнула у вікно. Потекла кров і з другої лапи. З тої злості вовчиця вчепилася зубами у віконну раму, кусаючи і шарпаючи її.

— О, нарешті! — зраділа, вирвавши раму, кинула її на землю і одним оком зирнула у вікно. — Усі тут! Усі! Тепер передушу вас, ще й хатку заберу собі. Аякже! А спочатку почну уминати кізочку. У неї м’ясо ніжне.

Розігналась вовчиця, стрибнула у вікно і зависла у сітці, тільки лапи вискочили з неї. Шарпнулась раз, шарпнулась вдруге, втретє, щоб якось вирватися із пастки, але нічого їй не пособило. Тоді похапцем почала розшарпувати сітку, та нитки так забили пащеку, що мало не вдавилась.

— Ось тепер ми і зв’яжемо її, розбійницю, — сказав Рябко, та й почав діставати з-під припічка мотузок.

— Зв’яжемо і приволочимо дідові, — обізвався цапок — білий клубок.

— Буде бабусі на зиму шуба, — додав баранець-молодець.

А вовчиця і від злості, і від безсилля, і від страху перед відплатою завила — завила востаннє, роззявила набиту нитками пащу і здохла.

— Не шукай комусь горя, коли своє недалеко ходить, — глибокодумно сказав Рябко. — Що ж, треба її винести з хатки, щоб і не тхнуло ніде вовчим духом.

— Ніде і ніколи, — погодились усі...

Чутка про те, як наше товариство перемогло страшну вовчицю, пішла-полетіла по всіх лісах та борах, і вже ніхто з хижих звірів не заглядав до хатки в березовому лісі. А наші друзі славно жили і працювали собі: засівали поле різною пашницею, садили городину, викохували сад, ловили рибу, збирали гриби і навіть поставили кілька вуликів на радість кізоньці, що розжилась на двох дуже гарних, але не дуже слухняних діток.

— То з часом минеться, — заспокоювала всіх кізонька, — а будуть мої діти славними пасічниками, бо як же в світі жити без меду?

Що ж, хай буде так, як мати сказала...