Лірична поезія XVIII ст.

Реферат

Зародження давньої української ліричної поезії сягає другої половини XVI ст. Її розвиток тісно пов'язаний із народною піснею, яка вже в другій половині XVI ст. оформилась у самостійний жанр, набула великого поширення і здобула славу, визнання. Свідченням цього є той факт, що в 1571 р. чеський учений Ян Благослав вміщує в рукописній граматиці чеської мови українську пісню-баладу «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш» як кращий зразок народнопоетичної творчості.

В українській літературі XVII—XVIII ст. лірична поезія живе в двох видах: у вигляді книжних (літературних) пісень, які виконувались співом, і у формі віршів, які читались або декламувались. Ці два типи віршових творів, як правило, не змішувались.

Книжні (ненародні) пісні були перехідним видом між народною піснею і віршем. Вони співались і таким чином були доступні і неписьменним, які їх сприймали на слух. Письменні люди їх записували в пісенники (з нотами), тому вони зберігались в основному не в пам'яті, а в записі на папері. Книжна пісня з'являється там, де число письменних було невеликим. Із зростом грамотності книжна пісня поступово зникає, замінюється віршуванням.

На Україні одночасно з книжною піснею існувало й віршування у вигляді силабічних віршів, але писали і читали їх тільки освічені люди та учні. Серед народних мас ці твори майже не поширювались через неписьменність.

Силабічні вірші поширювалися на Україні в друкованих книгах, тоді як ліричні пісні побутували в рукописних пісенниках, їх співали в середніх станах міського населення: студенти, учні, канцеляристи, «мандрівні» дяки, нижче духівництво і молодші військові.

Рукописні пісенники складалися тільки для себе, і тому були в одному примірнику. Пісні, як правило, добирали власники їх за своїм смаком, включали до пісенників старі і нові (модні) пісні, а часто і нікому не відомі, можливо, складені і самим власником.