У глибині дощів

Микола Вінграновський

На обороні було веселіше. «Денікінців» відвели на визначені їм позиції, і вони обідали. Я під’їхав до них на тонвагені, виліз на нього, взяв мікрофон і розповів «денікінцям», про що наш фільм, про що в ньому йдеться і що саме вони мусять робити у фінальній битві нашого фільму.

Кавалерійський полк моїх пояснень не потребував, бо там був Микола Іванович. Я поїхав до своєї кінноти. Мої коники також обідали. Як завжди, вони або спали, або обідали. Дядьки на возах обідали вскладчину, позносили докупи все, що у кого було, розстелили на землі сіряки, посідали, запросили артистів і всіх, хто був на обороні, — я кинув оком: харчів дядьки з собою взяли, ну, мінімум як на місяць.

— Степановичу! — від глодових кущів гукав художник. — Іди сюди, подивишся!

На посипаному щебенем, крутому, збігаючому вниз коридорі художник зі своїми асистентами поралися біля воза:

— Дивися, Степановичу! Ну, р-р-раз! — і віз, відпущений з їхніх рук, потарабанив униз рівно по прямій. — Потім ми його підпалимо, ото буде красота! Пустимо таких десять штук. І ковила буде в цілості і сохранності!

— Ковила ковилою, але дивись не подуши мені людей. Тут будуть бігти люди. І я разом з ними. А раптом якому возикові забагнеться на такій швидкості звернути вбік?

Художник задумався.

— Ти давай поки що, як завжди, думай, бо мені ніколи. Придумаєш — скажеш.

— Та що там думати? Ми ззаду вози підстрахуєм тонкими тросами!

— Щось ти сьогодні швидко мізкуєш, — сказав я на вухо художникові.

Мій головний художник фільму зім’яв губи, очі його сміялись: ми одне одного любили. І ми це знали.

Я пішов до кінокамери. Узяв мікрофон і наказав усім приготуватись до репетиції.

На небі було «молоко» — легкі марльові хмари. Не страшно. З таким хмарюванням ще можна миритись. Головна героїня показала мені щоку.

— Годиться! — сказав я і побачив, як у неї і в лікаря з плечей скотилась гора.

Перша, друга, третя і четверта репетиції пройшли нормально. Люди старались. Чутка про те, що ми стоїмо під дощами вже місяць, облетіла всіх і кожного, і люди старались. Хлопці з «мореходки» і солдати — ті були молоді, і їм було легше. А от робітники і мої дядьки — колгоспники — з незвички наповзались, нападались, набігались, що під кінець четвертої репетиції мало не вчинили бунт: до яких пір нас будуть ганять і ганять? Що ми — найнялися?! Я дав короткий годинний перепочинок і наказав усім підготуватись до зйомки: а раптом прорве «молоко», а раптом зглянеться над нами немилосердне світило хоча б на годиноньку, хоч на пів, і тоді — тоді ми на коні... Піротехніки потягнули шнури, «запікали» рації, гримери поправляють акторам грим, кавалерійський полк за горбом, моє військо у мене під боком... Я пішов одягатись для зйомки...

І тут пішов точний, акуратний, дисциплінований дощик. Спочатку дрібненький, непоказний, такий собі делікатно чиновницький дощик, мовляв, пробачте, що йду, я піду-піду, та й перестану, бо мені ж треба іти, бо куди ж мені дітись... Я ненадовго.

Але раптом з півночі, від Києва, навалило хмарою так, що лиман почав чорніти в глибину, чорно згасати, срібні кулі застрибали по ньому з такою силою, що лиман застогнав від болю. Небесна сліпа вода кинулася на мою кінематографічну землю з такими обіймами, від яких навіть коням стало моторошно.

«Капець, — подумав я. — Амба».

Я сказав директору:

— На завтра зйомки не відміняти. На завтра у нас дійсно все готово. Отепер вже, нарешті, все готово!

На директора напала гикота.

Захурчали мотори, і ми всією своєю армадою вирвалися на асфальт...

Коли я зайшов до кімнати, Андрійко спав на моєму ліжкові, на моїй подушці. На подушці була нова наволочка в червоних квітах, її пошила наша господиня, мабуть, сьогодні, щоб нам було веселіше. На столі під айстрами на білому ватманському папері чорнів фінал фільму. У кутку стояла рушниця. «Нічого собі, — зараз думає Люба, — той вусатий вояка вихилив вчора двісті грамів, казав, що сьогодні розплатиться... Казали-мазали...»

Де ж це мої господарі?.. наче поховалися... як тихо...

Задзвонив директор:

— Степановичу, щойно дзвонили з кінотеатру. Можна їхати. Будете дивитись?

— Добре, їдемо.

— Ви самі чи з артистами?

— З ними. Без головної. У неї — зуб. А ви?

— Поперек схопило, не можу розігнутися.

— Що обіцяють на завтра?

— Боюсь вам сказати...

— А все-таки?

— Сонце, — у директора гикота посилилась.

— Випийте соди і — до завтра.

Кілька днів тому ми домовились з одеським широкоформатним кінотеатром про робочий перегляд нашого вже відзнятого матеріалу, і ось дзвінок. Добре, їдемо.

Набилось нас повний «Фантомас», душ сім чи вісім, усі в «ігрових» костюмах, у кожухах, — поїхали. Артисти давно хотіли вирватись у місто. Безвиїзне сидіння в глухій солоній лиманщині, незважаючи на багатющу риболовлю, артистам приїлося добряче. Впросився з нами і Жорин кореш Петро-одесит, майстер спорту з самбо, він знімався у нашому фільмі у тих епізодах, де треба було скинути воза з мосту у воду, зупинити коня на скаку однією рукою чи вибити плечем двері.

Приїхали. Вийшли. Зайшли в кінотеатр. Персонал кінотеатру злякався: один в один, не нижче метра вісімдесят, обкіптюжені лиманськими вітрами, шкіра та кістки, чорновусі, наче хто нам над губами поприбивав залізні чорні підкови, в довгополих сірих і коричневих латаних кожухах, — не люди, а вовкодави. Директор кінотеатру, побачивши нас, аж впрів. Касирка і прибиральниці проводили нас поглядами, як неблагонадійних суб’єктів. Навіть кіномеханіки, які вже бачили-перебачили всяких мастей Тарзанів, позвисали головами з балкона.

Посідали. Сіли. Сидимо. Минає п’ять хвилин. Десять. Чорніють наші вуса над кожухами.

— Що таке? — запитую директора.

— Зараз-зараз, — і директор кудись зникає.

Мої артисти повгинали голови. Нервово зиркають на біле широкоформатне поле екрана. Я знаю це почуття! Коли знімаєшся, коли ти в роботі, коли там дощ, вітер, болото, ніч, рев, — врешті, не думаєш, не знаєш, не відчуваєш себе: нічого тобі не болить, не пече, втоми нема! Коні падають під вечір з ніг від утоми, а ти — ні! Ще, аби краще, точніше, сильніше, виразніше, ще один дубль, п’ятий, десятий! Уночі ж, у готелі чи в хаті, ніч: усе знову починається спочатку, але вві сні. І що найболючіше, що вві сні ти робиш незрівнянно краще, ніж ти робив перед кінокамерою в дійсності. Розплющуєш очі і думаєш: як же це так і чому?.. До телевізора — пізно, радіо мовчить, цокає лиш будильник, заведений на шосту ранку.

На мене хлопці не дивляться, наче завинили в чомусь, бояться, що зараз, як тільки погасне світло, я побачу збільшену у двадцять разів усю їхню недобросовісність і ледачість, похмуру акторську посередність, суєтність життя, автоматично перенесену в мистецтво, — на екрані видно все. Можна обдурити себе, режисера — екран не обдуриш. Єдиний, холодний, безкомпромісний, об’єктивний верховний суддя — екран.

Я дивлюсь на них, і на душі мені стає легше: я бачу, як хвилюються і переживають мої артисти, як ревно вони ставляться до свого, я сказав би, каторжного в цьому фільмі труда. Значить, я не помилився у них, слава Богу! Але подивимося на екран...

Нарешті. Блимнула «засвітка», одна і друга, і тут і я потихеньку впрів...

Ми виходили з залу не так, як заходили. Я відчував, як десь глибоко у мені народилося нове життя. До цього перегляду я знав його туманно і неясно. Воно існувало в мені, але існувало якось розпорошено, продовгуватим таким собі хвостом комети, але зараз, тепер на цьому майже квадратному полі екрана воно сфокусувалося в цілісний живий організм. Те ж саме було написано і на обличчях моїх хлопців, не так, щоб уже відверто, бо вже не один приклад у їхньому акторському житті навчив їх приховувати і маскувати свої найкращі почуття та емоції. Вони лише дивилися на мене настороженими і вичікувальними очима, зате прибиральниці і касирка дивилися на них, як на молодих богів.

— А оце той, що за тим, отим-о, довговусим у вогонь кинувся...

— А оце той чорновусий, що з конем з мосту у воду скочив, — показувала йодовим пальцем прибиральниця на Петра-самбіста — одесита. — Худе, а таке!

Петро, як і личить новій чорновусій кінозірці, повагом дістав сигарету і закурив.

Не лишився поза увагою і я:

— А оце той, та той, що найнижчий між ними, — тицькала прибиральниця на мене, — він ту чорняву дівчину сильно любить, уночі її цілував у степу над лиманом, та так же ловко, а бодай ти луснув!..

Директор кінотеатру пригостив нас карамелями, побажав нам всіляких-всяких-що-не-нає-най-най-най, ми сіли у «Фантомас», Жора дав переможний сигнал, і ми поїхали. Петро-самбіст — одесит — раптом згадав Купріна.

У цей час і в буденний вечір у «Гамбрінусі» було повно народу. Пиво з крана текло тонко і нудно, порожні бокали дном догори на чорному в жовтих рожах підносі жовто світилися під бурою рукою продавця. Черга була довгенька. Звиклими печальними очима черга подивилась на нас: ще одні колгоспники приїхали на чергову обласну нараду і зайшли після наради випити гамбрінусівського пива.

— Шеф, — сказав Петро Жориними словами, — ми підемо по креветки. Тут одна гагаузка на каблуках за рогом на Грецькій площі торгує креветками.

— Де?

— За рогом.

— Ідіть, тільки не баріться. Скоро їхати.

— Ми — миттю.

Жора з Петром помотались за креветками, я відійшов під стіну за столик, а хлопці лишилися в черзі. Як незвично було дивитись на них в цій міській атмосфері. Та вони і самі переступали з ноги на ногу, не знаючи, куди діти руки. Учорашні столичні розфуфирені актори — французькі галстуки, голландські костюми, англійські туфлі, сорочки польські: скинути б з них усе закордонне — в чому б вони тоді зосталися? — тепер стоять у несвіжих кожухах, у ялових чоботях, тяжко очима поблискують, чорним вусом ведуть, спокійна незалежність, спокійне почуття власної гідності, — отак би й давно, подумав я.

Петро розгортає на столику газету з горою темно-оранжевих креветок.

Наша черга підійшла до пивного крана, як там щось зчинилось: нова компанія побачила, що стоять такі собі смурні типи в кожухах і, як годиться, попхалась за пивом без черги. Мої хлопці було запротестували, але дворічне життя в степах між сільськими людьми відбилося і на них, бо їхній протест прозвучав якось по-селянському мляво і двозначно. Тоді один із компанії, в голубих штанах і в прекрасно скроєному голубому плащі, вистрілив сигаретним бичком в обличчя одному із моїх хлопців. Петро-самбіст ахнув: один стрибок, і Петро вже біля Голубого: він взяв його за комір, підняв, показав всім, усьому «Гамбрінусу», і посадив Голубого на прилавок, на бокали, що стояли догори дном на жовтих рожах.

Де не взявся міліціонер. І не один. А двоє. Навіть троє. Нас забрали і повели. Лишились креветочки на столі. Довго, мабуть, ще сміявся «Гамбрінус». Вже на вулиці Жора щось пояснював міліціонерам, показував на наш задрипаний — штраф! — «Фантомас» з київським номером — нічого не допомогло. Єдине, що міліціонери скористувалися нашим заслуженим «Фантомасом», — вони понабивали у нього усіх нас, ще й самі влізли, посадили Жору за руль, і ми поїхали в районне відділення міліції.

В кімнаті відділення, окрім нас, вже сиділо кілька ханиг і ще один явний тип з заячою губою, який відразу ж не злюбив Петра, зняв черевик і пошпурив Петрові в обличчя. Петро зірвався з табуретки, але посковзнувся на паркеті і впав.

— Я ж тє на БАМі¹ носа крутив! — кричав Заяча Губа.

Петро враз прийшов до тями:

— Такого падла, як ти, на БАМі близько нема. Таку нюхлядь, як ти, гад пересучений, свинство собаче, — ах!.. На БАМі? Я тобі дам БАМ! — і Петро пошпурив настільним календарем в Заячу Губу з таким свистом, аби той не відвернувся, було б я не знаю що.