У глибині дощів

Микола Вінграновський

Але — що таке? — від баштану на горбі, з горба, дивлячись на мою поразку, піднявши над головою косу, б’ючи коня своєю дерев’яною ногою, рушив-кинувся в бій дід Гугенот. На його косі теліпався мишій чи пирій.

— Денді!!! — кричав дід Гугенот. — Ви — Революцію бити??? — і дід Гугенот зі своєю тонкою блискучою косою рвонув на «денікінців», бачу, голови полетять, бачу, дід не в собі, бачу...

— Діду!!!

Я зловив Гугенота за його дерев’яну ногу, кінь поволік мене по землі, подер на мені все, що було, моя шабля зігнулась, — дід обійняв мене і заплакав...

З-за лиману з пологого вогкого неба просвічувало темно-виноградне сонце. На дощ.

Від Києва, з того боку, навалило хмарою. Один бік хмари світився чорним, а другий ще чорнішим. Ми знову пішли в атаку. Коні під нами, і мої, і кавалерійські, заозирались на небо — і на наших людських і конячих очах небо, земля і лиман стали гаснути. Ми вже всі були темно-сіро-іржаві між вибухами на вітрі...

Усе. Битву знято. Кіноплівка поїхала в Київ на проявлення. Нам лишилося кілька днів чекати. Бо все ще могло бути. Що ж, почекаєм...

Попалені, потрощені вози, відкинуті вибухами обгорілі колеса, настовбурчені борони на глодових кущах, тліючі френчі і шинелі, перевернені бочки з піском і камінням, уламки, осколки, шматки — дорога і мила картина! Побачимо, як воно буде на екрані...

Актори наче не йшли, не сиділи і не стояли: оглушені вибухами, набігані, накричані, обдерті, вони дивилися один на одного і не впізнавали, наче існували вони вже в якомусь іншому вимірі. Піхота, тягнучи гвинтівки по землі, пленталась до піротехніків і костюмерів...

Жора досушив на сковорідці порох, вкинув у «Фантомас» каністру, вклав рушниці, і ми заїхали за Миколою Івановичем. Поїхали вечеряти в чайну до Люби.

Сиділи мовчки. Говорити не хотілось. Сиділи, і все. Зрідка у мене за плечима сипало морозом.

Наш «Фантомас» відвойовував у дороги життєвий простір, ревів, стогнав, хекав, харчав, харапудився, хрипнув і знову хрип. Від Миколи Івановича густо пахло «Шипром», і він під цей запах почав згадувати Бреслау, де він тоді тодішнім своїм кавалерійським полком на вокзалі захопив два танкових ешелони. Там його колупнуло в плече і груди, і його вивозили з бою лежачим на коні на двох сідлах, що його очі бачили лише небо. Колупнуло Миколу Івановича добряче, кавалеристи віддавали кров у медсанбаті своєму полковникові — Героєм і генералом він став через ніч.

— Лис! — випалив Жора і зупинив «Фантомас».

Край дороги в маслиновій посадці на трьох лапах стояло лисеня, дивилося на нас, не тікало і просило, видно, чогось попоїсти. Лисеня, здалося, простягло б і третю лапу для жебрання, як колись простягнуло б четверту. На двох же лапах стояти воно ще не навчилося, лише мордочку витягнуло рудою пілоткою з коричневим носом-зірочкою і шепотіло Жорі від маслин:

— Подайте, зими ради, в цю руду пілоточку, що вам ваша душа звелить.

Жора гигикнув:

— Дивіться, просить! А єй-бо, просить! А шістнадцятого калібра ти не хотіло?

— Не хотіло... — відвернуло мордочку лисеня, підвело очі на порожні сорочі гнізда в маслинах і пострибало делікатно назустріч ночі кудись собі далі.

— Ах, лисяча твоя голодранція! — проговорив йому Жора, закурив, і стартер зашкварчав під його ногою.

Біля чайної двоє випряжених тельбухачок гризли з воза буряки: Микола Іванович подивився на конячок, на мене і посміхнувся.

Ми зайшли в чайну. Пальма розцвіла, побачивши нас, особливо Жору. Жора відразу ж і сів біля неї, капітально поклав на стіл лікті, гойднув над сільничкою носом:

— У Туркменії сіль дрібніша. І пісок не такий. Одне: як ті верблюди оті кактуси їдять?

Люби не було. Може, десь вийшла? Біля прилавка заводські хлопці наливали пиво.

— Гляньте на їхні плечі, — сказав я Миколі Івановичу.

— На Олімпійських іграх такі плечі і то не часто побачиш. А тут на тобі: в захлюпаних таких собі надлиманських Стрижаках при якомусь такому собі захеканому цукровому заводові — такі плечі!

Хлопці ніжно тримали білі пивні бокали, бокали біліли кульбабами в їхніх горіхових пальцях, підпливали до темних степових губ, і хлопці ставали у чергу знову. В пролизах між їхніми плечима щось забіліло, проскочив краєчок ока, і я побачив Любу. Обличчя без марлі, якась наче вища...

Микола Іванович скинув плащ-накидку, почепив на вішак, блиснули ордени і медалі... Хлопці один за одним повернули голови в наш бік. Подивилась на нас і Люба, наче впізнала мене.

До нас від кухні заспішив білий-пребілий чоловік: руки, як тісто, обличчя — перина. На перині різались дві чорненькі щілини — там мали бути очі.

— Добрий вечір, — забасила Снігова Людина. — Директор чайної. Іду, розумієте, вчора додому, дивлюсь: самоскид з буряками врізається колесом біля мого будинку в мур, а в мурі — осине гніздо! Так шофер у самосвалі в кабіні, а я йду без кабіни. Оси на кого? На мене. На руку, на морду налетіли всі скопом, навіть зі своїми дітьми, кусають, ще й кричать: — «А ти не знав, що у нас попереду зима!» — і Снігова Людина засміялася. — Зі святом вас, з наступаючим! Курячих пупків хочете?

Микола Іванович реготав, таким я його не бачив. Директор подибав на кухню, Жора пішов до «Фантомаса» по каністру з вином.

І ось Жора вже ставить під стіл каністру, директор несе білу емальовану миску з горою смажених курячих пупків. Усі вчотирьох беремося за вечерю.

Коли за прилавком Люба лишилася сама, я підійшов до неї.

— Добрий вечір, — сказав я. — Ви мене пізнаєте? Я приніс борг. Вибачайте — раніше не міг.

— А хто це вам вус обсмалив?

— Де? Який вус?

— А ось гляньте, — Люба подала мені дзеркальце.

— Справді, обсмалений...

— І брови.

— Справді, і брови... а чому ж мені про це ніхто нічого не сказав? — я оглянувся на Миколу Івановича і Жору.

— А от цього я вже не знаю, — сказала Люба і додала: — Не віддавайте мені боргу, а краще підвезіть мене додому. Я відпросилася в директора. Мій брат в армію йде. Я поспішаю.

Люба жила далеко. І вибита буряковозами вулиця, і мокра темінь, і курячі пупки давалися нашому «Фантомасові» на цей раз важкувато. Жора загальмував: у жовто-водянистому світлі фар посеред дороги в калюжі по бороду блимала бузковими очима сіра козяча голова. Навколо калюжі, недобре поглядаючи на оточену козу, обтріпувались задрипані собаки.

— Та це ж наша Зойка! — вигукнула Люба. — Як не припнеш — одірветься. Що не посадиш — об’їсть, не росте!

Жора посигналив, Зойка рвонулась з калюжі в темінь, собаки за нею.

— Ото де світиться, отам ми живем. Наша хата крайня від степу, — сказала Люба. — А може, зайдете? Ще не пізно. Вілько в армію йде. І свята. Батьки будуть раді.

— Ні, дякуємо. Нам пора. А то начальство стружку зніме, — показав я на Миколу Івановича.

— Ну, тоді до побачення. Спасибі.

— Любо, а ви часом ніколи не були в Києві?

— А чого ж? Я там вчилась у кулінарному. До побачення.

Ми проїхали трохи вперед, Жора пошукав твердого, і ми розвернулись. Від Любиної хвіртки на дорогу вибіг голий до пояса чоловік і підняв руки, — то був Любин батько.

Ми сиділи навколо груші посеред нової хати. Хата вже мала білі черепашникові стіни, мала вікна і двері, і лише крокви сходилися вгорі до груші.

— Ви вже звиняйте, — казав нам Любин батько, Іван Тимофійович. — Дощу сьогодні наче нема, і ми сіли не в старій хаті, а в новій. І хоча оно воно ще небо над головою і груша посередині — та хай уже буде. Прошу, вгощайтесь. — Іван Тимофійович показав на стіл.

Микола Іванович зняв плащ-палатку, і люди за столами під грушею, побачивши генерала, якось принишкли. Незручно стало і генералові. Наша господиня, Любина мама, прошепотіла Івану Тимофійовичу:

— Та ти б пішов одягнувся.

Іван Тимофійович сказав:

— А ти дай спершу людей пригостити. Зараз піду, ви нас звиняйте, ми тут усі по-домашньому.

— А чого ж, — сказав Микола Іванович, — що тут такого! А де ваш солдат?

З-під виноградного листя висунувся клаповухий Вілько, покліпав на генерала рудими віями, постояв і сів.

— А де тут солдат у цьому домі? — від хвіртки подвір’ям на коні їхав Гугенот. Мокра дідова Гугенотова дерев’яна нога стирчала з ночі на світло, а сам дід Гугенот, однією рукою притримуючи перехняблений мішок з кавунами, другою докурюючи сигарету, сказав:

— А може, солдат та поможе дідові кавуни з коня зняти?

Вілько підвівся з-під нависаючого виноградного листя, обійшов генерала і між старою і новою хатами пробіг до діда. Біля діда вже крутився найменший Любин братик Сашко Іванович. Гугенот царствено зліз з коня, цокнув дерев’яною ногою об подвір’я, пошпурив нею упалу грушку і, золотіючи на вітрі, підняв над собою Сашка Івановича:

— А чого у тебе на руці такий палець синій?

Сашко сміявся угорі на дідових руках.

— Каменем сьогодні прибив! — сказала наша господиня і поцілувала діда в щоку. — Проходьте, тату.

— Сідайте, тату, — сказав Іван Тимофійович, взяв діда Гугенота під руку і повів під грушу до столу.

— А чому дощ не йде? — спитав в небо відкритий рот Сашка Івановича.

— А ти сильно за ним скучив? — спитав Іван Тимофійович.

— Оце, тату, наші гості: генерал, шофер і, не знаю, як вас величати...

— Та просто собі чоловік, — сказав дід Гугенот. — Хіба це так важно? Чоловік, та й усе. Любо, а внеси-но бринзи. Щось мені після кавунів та бринзи захотілося. Доброго здоров’я, — сказав усім дід. — 3 наступаючими!

Люба підійшла до діда, білий халат її спалахнув ще більше, поцілувала діда швидко і тремко, наче було їй незручно, похапцем і побігла в стару хату по бринзу.

Зашелестівши грушу, вітер стих. Іван Тимофійович з прилиплим до спини грушевим листком щось тихо розказував Миколі Івановичу. Він говорив:

— Дзвонять. Підбігаю. Хто такий? Я. Ти? Я. Приїзди. Чим? Чим, питаю, — позаду Волга. Приїзди — розстріляю. Я кажу: ваш наказ не виконую: одбиваюсь. Приїздіть самі і розстріляйте мене тут на місці. А я не можу, бо відбиваюсь, мені ніколи...

Малиновий жар сигарети прописав ніч і десь упав під жоржинами. Іван Тимофійович продовжував:

— Ото війна!.. Сидиш під Сталінградом, зуби від мін випадають, а бігти ж то треба до Берліна... Врубали ми цю стометровку, оглянулись — сиві...

Потім ми заспівали. Дід Гугенот першим, за ним Іван Тимофійович, Микола Іванович, Сашко Іванович, Жора і я. Побравшись за руки навколо груші, ми стояли і співали «Цвіте терен»...

Ох, як він зацвів!..

Дід Гугенот чомусь у генеральському картузі, Іван Тимофійович у моєму кожусі, Сашко Іванович у дідовій куфайці.

Лише Люба з мамою не співали. Вони стояли за грушею, в світлотіні, і дивилися на нас якимись далекими прощальними очима... Микола Іванович обійняв грушу і заплакав.

Синьо спали у лимані білі нічні хмари. По той бік лиману стояла молода осіння темінь. З неї виглядало чиєсь далеке незатулене вікно.