У глибині дощів

Микола Вінграновський

Петро погубив нас. Нас повели. Очевидно, стригти.

— Каво вєдьотє? — кричав Петро міліціонерові. — Ти ж у нєго, — показував Петро на мене, — пробачення попросиш. Стидно мені, як одеситу, стидно! Етот же чоловік міліонами ворочаєт!

Тут міліціонер подивився на мене пильніше і сказав:

— Це мене не касається...

За годину ми їхали додому. До нашого «Фантомаса» прилучився ще один «Фантомасик» — міліцейський. Він їхав попереду і показував нам дорогу, щоб ми не заблудились.

На світанку мною щось підкинуло: я вийшов на подвір’я — небо, як на замовлення. Наче хто дав йому нарешті телеграму — у нас біда. Тужаві зорі дивилися тільки на мене. Посріблений зорями лиман дивився тільки на мене. Сподівання, надія, віра — тільки на мене. Я оглянувся: на порозі стояв босий Андрійко з подушкою в руках і спав стоячи, голова його лежала на червоних квітах подушки. Я підняв Андрійка і відніс на ліжко.

— Тату, тату, — сонна Андрійкова рука в пітьмі ловила мою шию.

Сонце зійшло сильно і яро. Вчорашня сіра важка далина пронизливо синьо замолоділа, жовті потойбічні лиманські береги світло відкрились далеко, в балках і вибалках відкрилися червоні озера доспілого глоду, і залітали качки.

Як добре, коли нікому ні про що не треба нагадувати, перевіряти, підвищувати голос, коли ніхто не теліпається у тебе під ногами, вдаючи, що робить діло. Прекрасно, коли маєш справу з людьми обов’язковими і акуратними, совісними і не байдужими.

Так було цього щасливого золотого ранку. Масовка переодягалась, вибухи закладались, коні весело стригли вухами, артисти не балакали, ходили кожен окремо, ревно оберігаючи той дорогоцінний внутрішній стан, який ми називаємо творчістю і натхненням, ніхто потайки не в’язав і не лузав насіння, не скімлив, не позіхав, не нудив, не привласнював часу. Цього щасливого ранку всі служби працювали відмінно.

Моїх колгоспників — козаків — на обороні було малувато, я попросив асистента, аби він спустився в долину, де переодягаються робітники, вистроїв їх у ряд, а я вже відберу з них п’ятдесят чоловік — таких, яких мені треба: мали бути літні люди з типово селянськими рисами. Асистент побіг.

Чийсь довгов’язий малий розхитував скіфську бабу. Я придивився: в сірій потертій гуні, в облізлій шапці-бирці, в австрійських черевиках з мідними защібками на мене глипнув Андрійко.

— Ти чому тут, хто тебе так нарядив?

— Тату, дай мені коня!

— Так ти ж уб’єшся, шию скрутиш!

— Тату, дай мені коня, — Андрійко мало не плакав.

— Вибирай, оно внизу моє військо...

— Якого захочу?

— Якого захочеш.

— А як мені не дадуть? Казати, що ти сказав?

— Кажи, що я сказав...

З Миколою Івановичем ми зійшли в долину до струмка, де переодягались на денікінців робітники. Там стояла машина Миколи Івановича, нею він мав їхати долиною за пагорб до кавалерійського полку. Микола Іванович був сьогодні при всіх регаліях, — сонце в небі! Жовтневі свята через два дні! — Микола Іванович сяяв, і сяяли суцільним золотом суцільні ордени і медалі.

Асистент шикував робітників в одну шеренгу. Коли ми порівнялися з ними, ті робітники, які воювали в цю війну, і ті, які воювали і в громадянську, побачивши бойового генерала, взяли йому «під козирок». Микола Іванович козирнув їм у відповідь. Обличчя робітників і генерала світилися незнайомою мені урочистістю, незнайомим мені хвилюванням. Микола Іванович ішов, наче приймав парад. Тремтіла біля скронь добра сотня рук. Я зупинився, як зачарований. Але в мене було мало часу, я випередив генерала і, вдивляючись в обличчя робітників, швидко говорив асистентові:

— Оцей, оцей, оцей, цей...

Робітники дивилися на мене, як на божевільного: якийсь чоловік у кожусі на голе тіло, в полотняних штанях, босий, підскакує на будячках перед шеренгою і висмикує з шеренги того, хто йому раптом сподобався! А за ним мовчечки покивує головою заслужений генерал!.. У пом’ятій денікінській формі на лівому фланзі стояв рядовий Яковенко-Йодль, стояв і дивився собі під ноги.

А сонечко припікало.

Ми вирішили знімати двома кінокамерами одночасно. Боялися ми дуже браку плівки, хоча і по плівці ми були у перевитратах, але, зібравши таку силу-силенну народу, кавалерії, техніки, возів, — ризикувати зараз було ні до чого.

Я спитав оператора:

— Ризикнем без репетиції? З нальоту. На свіжі сили. Увага! Всім приготуватися до зйомки! — наказав я по мікрофону.

Запищали рації, задиміли шашки від степу і від шосе, випросталися артисти.

— Кавалерія, по конях! Козаки — за вози! Денікінська піхота — на позиції! Артисти — на свої місця! Увага: всім робити і виконувати точнісінько так, як це ми з вами робили вчора. Все. Через десять хвилин починаємо. Команда буде для всіх одна: червона ракета. Відбій — дві зелені ракети.

Я відклав мікрофон, подивився на оператора, подивився на артистів, роззувся, взяв шаблю і побіг у долину до своєї кінноти, до свого коня.

Волгою трохи трясло, я почухав її за вухами, терновим оком вона глянула на мене і наче заспокоїлася. Я скочив у сідло і махнув шаблею —- в сонячнім небі лопнула червона ракета.

Почалось. Все ожило, забігало, заходило, заморгало очима, вихопились дими і вогні, заклацали сухими зубами гвинтівки і кулемети, гарикнуло вибухом у лимані, кожух на мені став гарячим, блиснули коси в руках мого війська, шаблі, серпи, ціпи і сулиці, і я повів своє військо в атаку.

Побігли ми з Волгою на перших порах, я сказав би, ну, так собі. Задні дивилися на передніх, а передні — ні куєш, ні мелеш. Я став потихеньку шабелькою підганяти Волгу, і Волга наче зрозуміла, чого я від неї вимагаю, в її ногах наче проснулася давня предківська швидкість і відвага. Але цього спогаду Волзі вистачило ненадовго, бо, як тільки з-за пагорба вихопився і кинувся на нас кавалерійський полк і гримнули з-під землі вибухи, Волга так хвицьонула задніми ногами, що я злетів над нею, як птах, і впав перед дезертирними очима свого утікаючого війська — а треба було ж перемагати!.. Треба було ж перемагати!.. Козацьке військо моє тікало з усіх своїх ніг, де в нього і швидкість взялася!

Спочатку коні бігли, присідаючи на зади, і вершники, згадуючи Бога, зсувались їм на хвости. Потім мої коні побігли якось боком, наче їх задувало вітром, а вже коли гримнула нова серія вибухів, вони рвонули хто куди... Петро-самбіст — одесит — лежав на траві поруч мене і обнімав рукою правою свою руку ліву:

— Японський бог!

Ловили коней добрих півдня, ловили їх по ярах і лісосмугах, за кущами глоду і на трасі. Тим часом, не гаючи часу, я почав знімати рукопашний бій на обороні. Тут діло пішло організовано і живо. Після кожного дубля і мої козаки, і «денікінці» задирали голови на сонце — сонечко світило! І ми починали знову. Знову і знову. З дишлем у руках я і сам набігався добряче, б’ючись з «денікінцями» то на возах, то за возами. Все було б нічого, якби не баранці — підсохлі на сонці, вони заганялися у мої босі ноги і пекли, наче я бігав по тліючому багатті, навіть «денікінці» жаліли мене:

— Та взуйтеся!

А підпалені вози котилися! Як по нотах!

Після обіду ми пролетіли над обороною вертольотом, над своїми головами, вибухами і димами, пролетіли туди і сюди, познімали лиман — не той дорогоцінний вчорашній лиман, що блиснув нам дивовижним святом і погас, — а синій, втихомирений, невиразний, — нехай буде! Та нехай буде. Нехай. Про запас.

Я сказав директору:

— Дайте мені мосфільмівську телеграму.

Директор поліз у кишеню, в його кишені задзеленчали копійки.

Зловлена і приведена до наметів моя кіннота обідала: не так щоб їла, як пила воду. Волга, побачивши мене, потупила над вівсом свої тернові очі.

Щоб довго не говорити, скажу: ходили ми в атаки, доки не зайшло сонце. З мого війська був толк, як з козла молока. Як я вже не просив його, не підганяв, не бив, — нуль. Мертво. Пас. Тікають, бояться.

Люди валилися з ніг. Я дав «відбій». Подякував. Побажав на добраніч і — до завтра.

Сонце сіло. Я взувся і роззувся, бо ноги в чоботях кипіли... Нікого не було. Люди поїхали, коні попадали спати. З чобітьми в руках я ще походив по тихій «обороні» поміж возами і гарбами, під очима скіфських баб. Жора замірював у «Фантомаса» масло.

— Жоро, поїхали додому.

Жора дав мені огірка, і я його з’їв. Ми поїхали додому.

— Жоро, я наче вивихнув руку в плечі. З такою рукою завтра шаблею довго не намахаюся.

Жора сказав:

— Шеф, шкода, що ви не лівша. А от в Японії діти з першого класу вчаться писати обома руками. А ще був такий Северин Наливайко, у тисяча п’ятсот дев’яносто якомусь там році, так той рубав з обох рук... Я оце тільки що, коли ви ходили, включив телевізор на «Клуб кінопутішествій» і попав на зебр. Як вони гарно бігають! Я навіть чув, як у них в животах трюхикає!.. Не те, що наше військо...

Жора вкинув у рот папіросу:

— Шеф, ви тільки не переживайте...

Ми поїхали додому. На порозі Андрійко не стояв, стоячи не спав, і я не відносив його на квіти. Я зайшов у кімнату: на столі під айстрами на білому ватманському папері, підклавши під голову шапку-бирку, мій Андрійко тонко висвистував носом.

З коридора захурчав холодильник, і Ганна Андріївна з корзиною яблук в руках на порозі спитала мене:

— А чого це ви босі? От горе!

— Босий. Ноги набив. А що, — я глянув на Андрійка, — оце хуркало, як прийшло, так і отак-о?

— Отак-о.

— Спить, і все?

Я переніс Андрійка на ліжко, сонний-сонний, але шапку-бирку свою він не забув, автоматично стис її рукою і поплив, з нею в медові краї...

— Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой... — літня кухня була завалена кавунами. За кавунами сиділи Петро Семенович, Микола Іванович, артисти і ще якийсь чоловік з дерев’яною ногою.

— Туман яро-ом, туман до-олиною...

— Чого це ви все навпрошки співаєте! — Ганна Андріївна підвела мене за руку до столу. Всі встали. Мені стало незручно, і я продовжив пісню:

— За дощами нічого не ви-и-дно...

— Видно, Степановичу! — сказав Микола Іванович і посадив мене поруч. — Вашу кінноту завтра розбавимо кількома моїми кіньми, і от ви побачите, що буде! Буде що треба.

— Добре, Миколо Івановичу. Спробуємо. А звідки стільки кавунів?

Над розкраяними кавунами підвівся незнайомий мені чоловік і простягнув руку:

— Дід Василь. А по-вуличному — Гугенот. А це мої кавуни. Я — сторож на баштані. Стою, дивлюся згори, як ви бігаєте цілісінький день, та дай, думаю, завезу тому чоловікові кавунчика...

— Ой на горі вогонь горить, а в долині козак лежить... — затягнув я, потискуючи дідову Гугенотову руку. Настрій невідомо чому у мене раптом піднявся, наче фінальну битву ми вже зняли і вона була у нас у кишені...

Коли ми з дідом Гугенотом вийшли до його коня, — на коні сидів півень і кукурікав, наче сказився...

Вранці ми знову пішли в атаку. Мої коні наче переродилися. Ні вибухи, ні дими не лякали їх. Коли із-за пагорба на нас вихопився кавалерійський полк — мої коні-коняги кинулися його кусати. Але полк — є полк. На те він професіонал, і він мав також зуби. Гризня почалася. Я вже бив Волгу по морді, затуляв полою кожуха їй очі — Волга здуріла і носилася, як тороплена, а за нею затято хропли запінені бойовою піною такі ж, як вона, — моє тельбухате військо!

Чи то військо за минулу ніч щось передумало у своїх вчорашніх зганьблених головах і змовилось між собою, чи в кожного з них індивідуально проснулося почуття гідності, чи, може, воно телепатично відчуло нашу вчорашню вечірню розмову з Миколою Івановичем, що ми хочемо його розбавити кавалерійськими представниками, — битва закипіла смертельна. Я кілька разів махнув шаблею про відбій, але піротехнік за димами не бачив мого сигналу, зелені ракети не з’являлись. Тоді, скільки було сил, я закричав «денікінцям»:

— Розвертайтесь! Тікайте! Тікайте! — і показав їм шаблею на пагорб.

«Денікінці» розвернулись і перейшли в галоп. Тут моє військо відстало і захекано перейшло на крок. Його ніздрі понапинались, як вітрила. Я розвернув Волгу до своїх вершників: наче цілі всі, наче поранених не було... А нехай тобі... От тобі і колгоспно-радгоспні бідоннофуражні коники!..

— Тату, ну як, як було?! — на рябому присадкуватому конику сидів мій закіптюжений довгов’язий нащадок і гладив свого коника шаблею по шиї.

— Їдь сюди!

Андрійко під’їхав. Під’їхав до нього і я. Дещо сказав. Андрійко вхнюпився і насунув бирку на очі.

— Ти, тату, сам казав, щоб я сказав, щоб дали мені коника...

Стремена на Андрійковім коні якийсь дивак підтягнув так, що Андрійкові коліна доходили йому до підборіддя.

Я пішов під гору до кінокамери. Руку в плечі ломило, рука відвалювалась.

Оператор показав на кінокамеру і сказав:

— Якщо у нас все було нормально, то все буде нормально. Битва була грандіозна. Я, Степановичу, чесно, і не думав.

Я взяв мікрофон і наказав:

— Усім приготуватися до зйомки!

І ми знову пішли в атаку. Цього разу збісився вже кавалерійський полк. Скачучи по Європі на її кінематографічних вівсах, полк свідомо відчув, що престиж його валиться в змаганні з важкопузими недолугими співвітчизниками, і його заїло, і він вдарився об моє військо. Моє військо покотилось.

«Не кіно, а справжня війна», — подумав я.

Я махнув шаблею, піротехнік побачив — дві зелені ракети.