Зустріч

Борис Грінченко

— Про тебе й чутки всі загинули! Де ти єсть?

— Та оце ж тут, — кажу.

— Та ні: де живеш, що робиш? Розказуй!

— Та що ж я роблю? Те, що й робив.

— Учителюєш і досі?

— Еге ж... А ти тут як? Кажи ти: у тебе цікавіше щось має бути.

Але в цей саме час над нашими вухами розітнулося:

— Позвольте-с! — і чиясь дебела постать одсунула нас одного від одного.

— Одначе тут розмовляти не зовсім добре — краще йти. Ти куди? — спитався мене Семен.

— Та я ось тут у крамницю до Страхова.

— Ну, потім підеш до Страхова, тепер ходім зо мною. Будемо розмовляти йдучи, а там прийдемо до мене.

— Та я...

— Що — ти?

— Їхати сьогодні лагодивсь...

— І завтра поїдеш. Ходім до мене!

І Семен ухопив мене під руку і потяг за собою. Хоча я й хотів їхати, але задля такої зустрічі залюбки волів зостатися і йти з Семеном. Бо я знав цього Семена здавна, ще в ті щасливі роки великих надій, великих замірів, коли

Німим отверзлися уста,
Прорвалось слово, як вода,
І дебр-пустиня неполита,
Сцілющою водою вмита, —
Прокинулась!..

Ще тоді ми з їм декламували ці гарячі надії змученого серця. Потім уже ми побачили, що не потекли веселі ріки, не ожили степи й озера і що шляхи зосталися верстовими, як і були. Багато тоді людей зреклося всього того, чому вклонялося, і вклонилося тому, чого досі зрікалося. Багато!.. Але Семен не зрікся, він устояв. Не дурно він казав: «Забвенна буди десница моя, аще...» Потім довелося нам розстатися, ба й забути один одного. Я поїхав на село і щороку все далі й далі посувавсь у степові розлоги, ховаючись у рідних селах по балищах степових, а Семен зоставсь у місті. Листуватися з тієї дикої пущі, в яку мене закинула доля, було не дуже можна, і ми з Семеном зовсім розрізнилися. Але я довго не міг забути стрункої зграбної постаті, гарних карих очей з ласкавим поглядом, серця, щирого до всякого доброго, поривання рук, охочих до праці коло влюбленого діла. Ми всі любили за це Семена, а найбільше за його добру душу і за його щирість, а дехто навіть за одмітну, суто вкраїнську вроду. Він не був генієм, навіть талантом не був, а був просто кебетливою і розумною, а найголовніше — чесною людиною. Таким він зостався у мене в згадці і мене трохи вразило, що стрів я його не такого, якого згадував. Ні його огрядність, ні борода, ні обличчя поблідле, ані навіть одежа — не нагадували мені колишнього Семена... Тільки по очах я його пізнав, та й очі вже мов пригасли...

Це все згадувалось мені в той час, як ідучи вкупі і не знаючи, з чого почати розмову, ми кілька хвилин обидва мовчали. Я думав про те, який тепер зробився Семен, а він, мабуть, теж саме думав про мене, і ми ніяк не могли знайти того спільного місця, з якого полилась би наша розмова. Перший почав Семен:

— Ну, кажи ж, як живеш? Що робиш?

— А що ж я там роблю? Діло відоме. От цікавіше про це тебе спитатися.

— Чому ж це про мене цікавіше?

— А тому, що ти жив тут у місті, в осередку цивілізації, в...

— Ну-ну! То що, що я тут жив? Ти кажеш, що твоє життя нецікаве — воно, мабуть, і так, бо справді, що ж там цікавого? Дорід — недорід, писар, урядник, вівці, сіно, солома... Докучило!

— Ого! — кажу я. — Ти он як нацивілізувався!

— А ти думав як? Ти думав, що я й досі шукаю... ідеалів під сірою свитою? Ні, голубчику, мені вже не вісімнадцять років.

— Ну, то що, що не вісімнадцять?

— Більше років — більше досвіду, холодніший і правдивіший погляд на життя. Питаєш: що роблю. Служу.

— І високо заліз?

— Та так собі...

— З більших уже б то?

— Трохи... Треба якось жити... з того, що є, задовольнятися... Я принаймні задовольнений... їсти-пити є що... Маю надію на більше...

— Ну, а народня просвіта, популярні книжки для народу?.. Знаєш, колись усе ти заходжувавсь?

— Е, братику! Ніколи про це думати, діла багато!

І по Семеновому обличчю промайнуло мов невдоволення.

Я замовк, а Семен, вернувшись через кілька хвилин до початку розмови, сказав:

— Ось підожди, прийдемо, покажу тобі, як живу — побачиш сам, що не погано.

І він осміхнувся так, як осміхаються цілком задоволені з свого становища люди.

— Ось побачиш... Та ось уже й моя кватиря.

Ми зупинились перед бучним ґанком чималого будинку.

— Ти сам тут живеш, Семене? — питаюся.