Зустріч

Борис Грінченко

— А з погляду морального — роблю? — спитав насмішкувато Семен.

— Еге. Те діло, що ти робиш, ти робиш яко наймит, і всякий наймит зробить його так само добре, як і ти, може, краще навіть. Але від тебе треба було сподіватися іншого. На тобі лежав обов'язок дати більше, бо більша частина праведності одкрилася тобі.

— Так! Багато кажеш, та нічого слухати! Що ж то таке, за віщо я мусив боротися, задля чого робити?.. Стривай! Я знаю, що ти скажеш... Але ж, братику, наука — безстороння і позитивна наука — вже довела всю безпідставність національних змаганнів...

— Яка ж це наука? — питаюся.

— Ат, наче не знаєш! — махнув рукою Семен.

— Не знаю! Нічого не чув про таку науку. Навпаки — знаю і виразно бачу, що наше сторіччя єсть саме тим часом, коли національні змагання вбиваються в силу, дужчають і з'являються там, де їх і не сподівалися.

— А, кажи! Комашині діла! Краще робити на ширшому полі.

— Та ти ж не робиш і на ширшому. Ти ж занехаяв усе те, що колись шанував, і — вибачай — уклонився золотому тельцеві.

Ці слова вразили Семена. Він аж скочив з канапки, і його очі занялися.

— Себто як? — спитався він. — Себто зробивсь запроданцем, неморальним ледащом?

— Ти сказав!

— Ні, ти сказав! О, звісно, ти там, живучи по своїх степах та викохуючи улюблені мрії та удаючи з себе борця за правду і таке інше, маєш змогу так казати. Ну, так що ж? Що з того? А як інакше жити не можна? А як інакше давить, гнітить тебе? А як інакше просвітку нема?

— А хіба тепер єсть тобі просвіток? Хіба тут світ?

Його обличчя мов з болю потягло. Він кілька хвилин мовчав, потім тихо сів ізнову на канапку і тихо промовив:

— Який можна, такий і єсть. Маю що їсти й пити. А чого більш?

— Ти знаєш добре — чого: не про хліб самий...

Семен одвернувся і змовк. Минуло кілька хвилин мовчки. Нарешті він озвався:

— Нехай і так: не про хліб самий... Але хіба я забув про це? Хіба я не думаю, не читаю? Хіба мене не зацікавлює розумова і моральна діяльність людська?

— Але ти сам добре знаєш, що це не те. Знаєш, що сказано: хто не за мене, той проти мене. Запитавшись свого власного сумління, ти побачиш, що мусив жити інакше. А значить...

— А значить, я раб лінивий і лукавий? Та ще й перекинчик? Так! Хай так!.. Але що ви, ви, раби праведні, зробили? Ми хиталися, ми вагалися і повернули в цей бік, бо більша сила туди тягла. А ви не хиталися, ви твердо ішли, у вас, мабуть, — о! мабуть! — «нема зерна неправди за собою» — чом же ви не піддержали, не підсилили нас, не оживили нашого погасаючого духа?

— Але ж...

— Ні, не «але ж», — дай мені доказати! Я «пес недостойный и смрадный» — нехай так, але ж і пес має право оправдуватися. І я оправдовуюсь! Я кажу: де ж ваша робота? Де її послідки, результати? Де вироблена своєрідна література, що запалювала б дух усім тим, хто вагається, що єднала б усіх докупи, до одного діла? Де вона, ця проводирка?

— Але ж ти забуваєш, що перешкоди збоку...

— Стривай! І я тоді скажу: і про мене ти забуваєш, що і в мене були перешкоди збоку. І я можу тим виправитися. Може, для мене особисто ті перешкоди були ще більші. Цим не виправишся. Коли вже «без зерна неправди», так «без зерна»! Коли були перешкоди, то одсунь їх; а не одсунув, похилився — зробивсь запроданцем — ти сам це сказав.

— Та не хилимося ж ми...

— Хилитеся. Ще Тарас сказав: «І хилитесь, як і хилились!» Хилитесь! Коли хочете нам докоряти, так уперед на себе гляньте, на своє «бервено» в оці. А перешкоди одсунь і свого здобудь! Тоді й я повірю в силу і правду твого діла. Бо тільки те правдиве, що виходить ціле з усіх перешкод і хоч як, а візьме гору!

— Ти забуваєш, що не завсігди так...

— Не завсігди, але тут так! Будьте силою — і не кидатимуть вас серед шляху! З вавкою панькатись та плакать не пособить. Jeder ist seines Gluckes Schmidt! Здобудь, завоюй собі, а не кажи про перешкоди! Оттоді б інше діло, якби мали таку силу, що змогла б керувати всім, змогла б направляти всіх до доброго! А тепер що?

Я чув усю правду Семенових слів, і серце моє защеміло. Але вся правда все ж була ще не тут. І я сказав йому:

— Ти забуваєш, що ми саме тим досі і не могли досягти нічого твердого і дужого, що між нас було дуже багато...

— Таких, як я? Правда, свята правда! Але ще більш було у вас (і єсть) баглаїв, і ледарства, і недбальства!

І це була правда. Але цією правдою можна було тільки обвинуватити нас, а не виправити Семена. Я сказав йому це і додав те, що завсігди було моїм девізом:

— Хто витерпить до краю, той спасен буде...

Семен нічого не відмовив...

Більше ми з Семеном не бачились.