Зустріч

Борис Грінченко

— Сам.

— Одначе ти добре живеш!

— Та побачиш! — каже.

Увійшли. У вітальні м'які крісла, гарні малюнки в золотих рямцях по стінах, килим м'який, аж ноги топнуть у йому...

За округлим столом на канапі якась пані — не стара і не молода немов, не гарна й не погана...

— Здравствуй, Варечка! Долго ждала? — запитавсь у неї Семен, руку цілуючи, і зараз і мову одмінив: на вулиці зо мною закидав по-вкраїнському.

— Моя жінка, Варвара Степанівна. Мій приятель... — рекомендує Семен і регочеться. — А ти й не знав, що я оженивсь? А я вмисне хотів тебе несподіванкою здивувати. Ще покажу тобі дітей — побачиш.

Останню фразу Семен сказав по-вкраїнському. Панія здивовано глянула на його і, якось кисло ворушачи губами, запиталася в його, чого це він сьогодні так спізнився. Семен якось зігнувсь, мов йому стало трохи ніяково, і почав щось там казати спершу про якесь там діло Хотяєва в палаті, що воно його загаяло, потім про зустріч зо мною; але пані не дала йому договорити, сказавши, що обід жде, і пішла в їдальню, а ми з Семеном за нею. У їдальні вже дожидало нас троє дітей з нянькою, якась там старенька вже собі добродійка в чепці і в старечій одежі і ще якийсь добродій — видимо, урядовець — з бакенами, у віцмундирі. Семен познайомив мене з обома, назвавши добродійку «тьотушкою» (мабуть, жінчина, бо в його тіток — я добре знав — не було), а добродія — своїм товаришем; потім показав мені трьох дітей — двох хлопчиків і дівчинку — чистеньких, тендітних. Семен перецілувався з ними, назвав «молодцами», — і ми всі посідали за стіл. Випили по чарці і розмова на який час увірвалася — тільки й чути було, як плямкали губи та цокотіли ложки й ножі об тарілки. Після першої страви, як уже трохи підживились, почалася в Семена з добродієм розмова знов про те ж таки «хотяєвське діло», потім про якогось «столоначальника», потім ще про якусь офіціальну справу. Добродій говорив поважно, викладав свої думки докладно — навіть графічно показував, рисуючи щось пальцем по столі; Семен реготався, часом лаяв то того, то іншого; панія щось гримала стиха на дітей, що не так щось сиділи та не так щось їли; стара добродійка мовчала і все стягала собі на плечі великий шалевий платок; я теж мовчав, бо не мав змоги вступити до їхньої спеціальної розмови. Одного тільки разу якось розмова зачепилася за мене і панія спиталася, де я служу, а почувши відповідь, промовила: «А!» — і більше вже ніяк на мене не зважала, мов мене тут і не було. А я дивився, дивився на Семена і ніяк не міг собі уявити, що це той самий Семен, якого я знав перед восьма-дев'ятьма роками...

Обідали довго, бо Семен любив попоїсти — не дурно він так поситішав. До обіду додавалося ще путяще вино. Семен неодмінно схотів випити за нашу зустріч і випив не одну повну — зробився веселий, говіркий. Та розмова була якась порожня, нецікава — міські новини, міські події — мало мені відомі і неважні...

Пообідали. Жінка пішла кудись до себе; поважний добродій теж пішов (він знов був якийсь родич жінці Семеновій і ходив обідати до їх), а ми з Семеном пішли до його кабінету — «відпочити і кофе попити», — сказав Семен.

За кілька хвилин Семен, попрохавши вибачення, скинув сурдута і ліг на канапку, радячи мені скористуватися з другої. Але мені лягати не хотілося... Семен же, розкошуючи після смачного обіду, спокійно пихкав цигаркою і казав, прищулюючи очі:

— А що, непогано я влаштувавсь? Можна жити?

— Можна, але ж...

— Роботи тільки трохи багато, — казав Семен, не слухаючи мене. — А надто тепер, бо в нашій палаті всякі там одміни — новий презус, то реформи заводять.

— Дивно! — промовив я.

— Що — дивно? Реформи? Нічого дивного: заново ситце на кілочку.

— Та ні, я не про те!

— А про що?

— Дивно мені, що так з тобою сталось.

— Що з нічого зробилося щось? Це правда. І мені дивно, чого ти там сидиш у своїх степах?

— А я дивуюся, чого ти тут сидиш?

— Я? — І він широко розкрив свої очі.

— Еге, ти.

— Як то?

— Та так! Чого ти тут сидиш, що робиш?

— Що я роблю? Хіба я тобі не казав? Діло роблю!

— Я й не кажу, що ти без «діла» сидиш. Але згадай, про яке діло колись ми мріяли, до якого діла себе готували?

— Ат! Він про що! Ну, хлопче, це було, та минуло... На те були ми молоді. А тепер...

— А тепер же що? Треба затоптати все те, чому тоді вклонявся, занехаяти всі ті ідеали правди...

— Стривай, стривай! Ідеали правди!.. Хіба я топчу правду? Хіба я живу неправдою?

— Як на чию думку... З погляду формального ти не робиш ніякої неправди — не крадеш, не вбиваєш.