Сватання у Яблунівці

Євген Гуцало

До воріт на велосипеді під’їхав хлопчина. Яблуня з подвір’я прослала гілля на вулицю, й хлопчина спершу зірвав яблуко-папіровку, надкусив, а тоді вже покликав:

— Дядьку Грицько, вам лист!

Грицько (у важких штанях зеленого габардину, підперезаних ременем із хвацькою замашною бляхою, в червоній кримпленовій сорочці, на грудях біліє широкий галстук) підійшов до воріт у модельних туфлях на мелодійних рипах.

— Од кого лист? — запитав повними викоченими губами, в сердечку яких сріблились вставні зуби.

— Від Лариси! — мовив незнайомий хлопчина, подаючи лист.

І, тримаючи правою рукою кермо велосипеда, а лівою надкушене яблуко, поїхав собі по сірій курній дорозі, де кублились кури й гелгали гусячі виводки.

Коли Грицько розгорнув листа, його жовті, мов кусючі мурахи, очі перестали мерехтіти сміхом, а на запалих щоках ураз проступили пластівці хворобливого рум’янцю. Прочитавши листа, звів колосисті брови й мовив у землю:

— Що вона пише?

Прочитавши вдруге, знову спитав невідь у кого:

— У неї всі вдома чи гуляють?.. У буфеті гуляють, га?!

Зіжмаканого листа впхнув до кишені і з хряпом-виляском одчинив хвіртку.

— Грицю! — покликала з ганку мати, йдучи до помийниці з повною балією картопляних очистків, цибулинного лушпиння, риб’ячих тельбухів, луски, пір’я. — Ти куди?

Й застигла з балією в руках, подивована, що син і не оглянувся, гайнув по вулиці хутко, наче бабське веретено.

Грицько йшов хутко — в праву ногу чорт уступив, а в ліву вступив біс, от вони й несли чоловіка. Жовна грали на запалих щоках, по шиї сновигав хрящуватий борлак. У червоній сорочці скидався на пожежну машину, що пре на пожежу, тільки ніхто смертельних сигналів не чує, бо сигнали ті народжуються в грудях — і гаснуть у грудях...

Лариса на веранді ліпила вареники з товченою картоплею, заправленою смаженою цибулею. Чорне лискуче волосся сріблилось на плечах, і облямоване його водоспадами обличчя видавалось надміру блідим. На гостя глянула чи то з викликом, чи то з досадою.

— Це ти написала? — Грицько дістав із кишені зіжмакане послання. — Чи не ти?

— Я, — навіть не глянувши, мовила вона й далі ліпила вареники.

— Й передала через якогось школяра?.. На велосипеді приїхав...

— Передала через школяра. То мій сусід.

— Ха! — різко так хакнув Грицько й сів коло дверей на табуретку. — Через школяра!

— Може, ти хотів, щоб я по пошті послала?

— Еге, поштою!

— Поштою довго йшло б, — сказала спокійно.

Грицько звівся з табуретки, підступив до газової плити, що блідо синіла полум’ям, — і вже скоро оте послання взялось огнем, обвуглилось, попікши йому пучки пальців.

— Значить, так, — мовив із притиском, — ти листа не писала.

— Писала, — тихо заперечила.

— Ти його не писала, й ніхто про нього не чув і не бачив, чуєш!

— Може, й ніхто, а ти бачив і чув.

Грицько лизнув язиком обпечені пучки. Вузькі й жовті, мов кусючі мурахи, очі зараз блищали гострою отрутою.

— А ти подумала?

— Подумала.

— А раніше не думала?

— Раніше не думала.

Лариса поставила на конфорку каструлю з водою, набавила вогню і знову взялась ліпити вареники. Її, невеличку й смагляву, Грицько в листах називав «ягодою».

— Слухай, ягодо, — сказав, — але ж пізно тобі передумувати. Й мені пізно. Все готово, запрошено гостей. На післязавтра! Якби хоч за тиждень сказала...

— Грицю, — мовила «ягода», — не вмовляй. Я все написала. Не хочу — й край. Я передумала. Не хочу виходити заміж за тебе й не хочу їхати на край світу. Я звикла до свого села, от. На що я здатна без батька-матері там, на чужині? Не поїду — й край.

Грицько стояв коло газової плити, мов кам’яний бовван, ніяк не йняв віри...

— Батько-мати і вмовили тебе, еге?

— Сама. — Й, не дивлячись на нього, ліпила вареники. — Ну, переписувалися з тобою. Знаєш, у листах добре пишеться про все. А дійшло до весілля, чую — не так у душі, не так. Порожня душа, геть порожня. А з порожньою душею не можу. Не хочу без любові.