Сватання у Яблунівці

Євген Гуцало

Гриць лиш крекнув досадливо, а Катря запалахкотіла зеленими, як трава в маю, очима:

— Де наряд? Який наряд? Готовий?

— Він ось, — мама Фрося кивнула на зніченого сина, — там у своєму ательє й пошив геть-чисто все — і сукню білу батистову, і фату гіпюрову, купив білі босоніжки. А що вже рукавиці — аж поза лікті!

— Значить, є наряд? — тішилась Катря, щоками порум’янівши, й голос щебетав ластівкою весняною.

— Та є, — нітився й супився Гриць.

— Авжеж є, — мовила мама Фрося, — а тільки наряд у тієї Лариски. Він як приїхав минулої неділі, то відразу й побіг до неї з нарядом...

— Ну, мамо!..

— А що — мамо? Тепер хоч лікті кусай! Сам винен, а мені — мамає!

— Хто ж гадав, що так скоїться...

— Розумніший би догадався, розумніший би не квапився бігти з нарядами. А Лариска яка? Лариска хвостом од весілля крутнула, а наряди поховала. Дивись, Грицю, в тих нарядах за другого вийде, а з тебе посміється, і вся Яблунівка посміється! Ген яка — і на чужому коні хоче наїздитись, і в чужому добрі нахвастатись. Добре, що не матиму таку за невістку, от!..

— Без паніки, — мовила Катря, і в її гострих, бронзової барви зіницях спалахнув мисливський блиск. — Наряди матимемо, наряди не пропадуть.

Ласочкою ступила до мами Фросі, пишним сердечком уст поцілувала в шкарубку щоку. Далі тим самим сердечком уст чмокнула у скроню Гриця, що, високий, нагнувся над нареченою й теж торкнувся губами її скроні в дражливому пушку світлого волоссячка ,— це були перші між ними поцілунки.

Коли зостались удвох із сином, мама Фрося сказала:

— Еге, не хвали жінку тілом, а хвали її ділом... Ти хоч цю Катьку знаєш?

— Вчилися разом колись — я в десятому класі, а вона в п’ятому «бе», здається...

— В п’ятому «бе», здається, — перекривила мама Фрося. — Ото з тебе, либонь, такого — сліпого, глухого та німого — й найліпший чоловік для неї!

— А з неї? — буркнув Гриць.

— Із неї? Горе дворові, де корова розказ волові!.. Якось виходить, що Катря тебе женить на собі, а не ти женишся на ній. Та в неї тих женихів було мов дрантя, й ні один чомусь не взяв, не накинув такого хомута на шию.

— Мамо, та що ми тут станемо роздебендювати про її женихів? Я мав наречених, вона мала женихів, от, хіба річ у тім? Річ у тім, що весілля в нас готове, не відкладати ж!

— Хіба що, — прикро згодилась мама Фрося.

Тим часом розбитна Катря на попутній машині гайнула на пошту, де сиділа на видачі кореспонденції сільським листоношам, і вдарила телеграми дядькам, тіткам, братам, сестрам, племінникам і племінницям: виходить, мовляв, заміж і запрошує на весілля. В місто Ригу, в управління судноплавством, теж послала телеграму якомусь Аркадію Богдану такого змісту: «Приїхати не зможу. Наші дороги розійшлись, як у морі кораблі. Цілую міцно і востаннє. Вже не твоя Катря».

— За кого ж ти виходиш? — поцікавились дівчата на пошті.

— За фраєра, — сказала Катря.

— В тебе їх багато.

— За того, що вступає в законний шлюб.

— У нього є машина?

— Раз є калимна робота, все буде, не тільки машина.

— Довго, Катре, ти шукала!

— Шукати не штука, а головне — знайти.

З пошти подалась до Лариски, яку й застала вдома за пранням. У ситцевому халатику, з міцними засмаглими литками, стояла коло пральної електричної машини й мугикала якусь пісеньку.

— О, видра явилась! — Лариска повеселішала, зрадівши появі Катрі, яку вони колись у класі, де разом учились, прозивали видрою. — Привіт, давно не бачились!

— Привіт! — весело відповіла Катря, нітрохи не ображаючись за «видру». — Як діла в бухгалтерії?

— Бюлетень узяла, якась ангіна посеред літа.

— Говори, ангіна в неї посеред літа! — зареготала Катря. — Кажуть, заміж передумала виходити?

— Передумала, — посмутнівши, відказала.

— А чому в останню хвилину?

— Краще в останню хвилину передумати, ніж після весілля розлучатись.

— Люди готувались, гостей скликали, а ти! — весело щебетала Катря. — Мама Фрося смутна, бо побачила тебе в невістках, наче свою потилицю, і Гриць ото з’їв облизня.

— Чужі ми з ним. Як подумала, що світ собі зав’яжу з ним, — хоч у безодню провалися. Здуріло серце, а воно вперте, як лапоть: скільки лаптя не вари, а він усе догори!

— То я надумала тебе підмінити на весіллі.

— Як це підмінити? — здивовано поспитала Лариска й вимкнула електричну пральну машину, бо гудінням своїм заважала слухати.

— Ну, ти була наречена, а тепер уже я! — усміхалася Катря. — Я вже й телеграми дала своїм родичам.

Лариска мимовільно ввімкнула пральну машину — й відразу вимкнула. В очах темнів роздум...

— А коли ж ви встигли договоритись?.. Раніше?

— Сьогодні. Ти ж закомизилася, сама винувата.

— Я не винувачу тебе...

— Я в лавку йшла над ставом, здибалися з ним у левадах, побалакали.

— Й одразу договорились?

— Ну! — Й сипнула скоромовкою, наче виправдовуючись: — А скільки ще ждати мені на свою пару? Тепер кавалери які? Кавалери тепер гуляти люблять і до тридцяти років, і до сорока, а женитись не поспішають. Скільки мені ждати? А в Гриця й весілля готове, тільки згуляти.

— Й згуляєте?

— Згуляємо післязавтра.

— Ти ж, Катре, на весіллі погуляєш і після весілля гулятимеш.

— То й що? Тепер усі гуляють замужем.

— Ну, не всі.

— Не всі, бо дурні не гуляють! — відрізала Катря й навіть ногою притупнула, роздосадувана чужою нетямковитістю. — Знаєш, чого навідалась до тебе?

— Скажеш, раз навідалась.

— Авжеж, скажу. Гриць привіз наряди на весілля, тобі віддав, еге?

— Віддав.

— Раз тепер він зі мною жениться, то нащо тобі наряди? Повертай. Ми з тобою росту однакового, мають підійти й на мене...

Лариска, похмура та мовчазна, скоро винесла на веранду кілька пакунків. Катря, яка майже не вірила в таке чудо, вихопила пакунки, притисла до грудей і вже хотіла чкурнути через поріг. Та спинилась і, щасливо всміхнена, поспитала:

— Я приміряю тут, добре? А якщо не підійдуть?..

— Міряй, — з глухою байдужістю сказала Лариска і ввімкнула пральну машину.

Катря тут же, на веранді, при відчинених дверях, проворно стала знімати з себе буденний одяг, у якому ходила на пошту. На підлогу полетіли спідниця, блузка, рожева комбінація, зчовгані літні туфлі, приношений ліфчик. Із пакунка дістала чохол світлого кольору, поквапливо натягнула на туге й жовтаве, як віск, тіло, — чохол виявився впору. А вже під чохлом надівала новенький ліфчик, бузкові трусики. Далі нацупила білу сукню батистову, світлі чеські колготки, взула босоніжки.

Особливо зраділа, що підійшли на її ногу босоніжки — з золотавими защіпками, на платформах. Аж притупнула ногою, завуркотівши грудним голубиним сміхом.

— Поможи фату надіти, — попросила мовчазну Лариску.

Байдужа Лариска спокійно допомогла надіти фату з гіпюру, мережану по краях, а що вже довгу — впала піною на дерев’яну підлогу веранди.

— Я таку й хотіла, — сміялась Катря грудним голубиним сміхом: — Таку самісіньку!.. Де в тебе дзеркало?

Й сама подалася з веранди в кімнату, й сама знайшла дзеркало. Вглядалась пильно, впізнаючи й не впізнаючи в святково зодягненій нареченій себе, не когось. У дзеркалі відображалась неначебто зовсім інша дівчина, якій судилось інше життя — цікаве й незнайоме.

Вихором вилетівши до Лариски, що похмуро стояла на веранді коло пральної машини, розцілувала в обидві щоки.

— Все як на мене шилось, — гомоніла, перевдягаючись із святкового в буденне. — Добре, що ми з тобою одного росту, правда? И фігурами схожі.

Звісно, мала квапитись, бо клопотів їй сьогодні й завтра — не позичати. Проте на подвір’ї спинилась — обличчя розцвіло усміхом, як сонях, пакунки з подарунками міцно притискала до грудей:

— Лариско, може, й ти на весілля прийдеш?

Либонь, за гурчанням пральної машини Лариска й не розчула, бо не обернулась.