Сватання у Яблунівці

Євген Гуцало

— Значить, хочеш полюбити... тільки не мене.

— Знайдеш іншу. Чи в нашому селі, чи в світах. Тепер оженитись — що пригірщ води випити.

— Дивись, Ларисо, бо заміж вийти трудніше... Це не пригірщ води випити.

— Ну й засиділась у дівках, то що? Сиділа багато — посиджу більше!

— Ще згадаєш колись, яку наругу вчинила!

— Наругу? Це якби любили одне одного, а так...

Грицько шугонув із веранди, наче з полум’я виривався. А як ти вирвешся з того полум’я, як порятуєшся, коли весь гориш, усередині палить, жар у мізках? Ішов по вулиці, а здавалось, що всі вже довідались про ту притичину, яка сталася з ним, насміхаються, глузують. Село! Такого ще в них не траплялось, тепер і в двадцять першому столітті переповідатимуть, як він, Грицько Лозовий, женився!

Розчервонілий, мов кормовий буряк, мовив із порога матері:

— Мамо Фросю, весілля не буде!

Мама Фрося патрала півня-галагана над балією і вся обібралась пір’ям, наче її обсмолили й виваляли. Пух сніжком тремтів навіть на куцих брівках. Подивована почутим од сина, мама Фрося впустила голого довгошийого півня в балію, кліпала очима-метеликами.

— Як то не буде? — поспитала. — Вже зготувались...

— Мамо Фросю, весілля закривається.

Полум’яний, наче міхур на вогні, Грицько сів за стіл, затулив долонями обличчя й завмер, закам’янів. Важко стоячи на посмугованих жилами ногах, мама Фрося звісила довгі і якісь покручені, мов гарбузове гудиння, руки. Бубоніла:

— Закомандував весілля, а тепер уже розкомандував. Це ж хто з вас сказився — ти чи Лариска? Обоє однакі... Стільки порізала курей, а вони ж яйця несли. Баба Саламаха півсвині продала, все м’ясо зготувала, і як тепер, хто поїсть? Хай пропадає, еге? А скільки тієї горілки настаралась, і бочку пива ти в буфеті випросив. Я згорбатіла біля драглів, готуючи, та біля смаженого й печеного, весь погріб заставила мисками й полумисками.

— Не пропаде, — глухо мовив Гриць у долоні.

— Авжеж, то на весіллі мій труд пропав би, а це бев весілля пропаде.

— Мамо Фросю, — знову глухо в долоні, — кажу, не пропаде, поїмо.

— Роздамо, еге? Чи з вулиці покличемо, щоб нажирались? — І так човгнула дерев’яними ногами по долівці, наче шмарувала глиною. — Чого ви так пізно горшки побили? Не могли раніше побити?

— Закомизилась!

— Лариска закомизилась? А чого їй, такій хорошій, комизитися? Стільки сиділа незасватана й ще стільки сидітиме.

— Хай сидить, раз є на чому сидіти!

— Спасибі мала б казати, в ноги кланятись, що береш її, сину. Закомизилась... То й добре, що зараз почала комизитись, гірше, якби гедзь укусив її замужем, чуєш? І якби щось добре, а то... Щастя такого можна знайти в базарний день по три пучки на ламану копійку! Бач, перебирати надумала... Пізно їй перебирати, ще покається, та пізно покається.

Мама Фрося задумалася-запечалилась, і очі її посивішали, мов туман над ранковою річкою.

— Ти, Грицю, і за тиждень женишся, — сказала. — Хай та Лариска ще спробує хоч за рік заміж вийти!.. Брати які в неї? Пилип шофер, а взяв учительку, Микола стоїть на горілці й вині в магазині, жонатий на бухгалтерці... Кого ж це тепер Ларисці замандюриться, коли ти їй кісткою поперек горла став?.. Не інакше, всією сім’єю відраджували від тебе... Мати яка в Лариски? Дід у матері дячком служив у нашій церкві, пив по-чорному, а гонор, видать, від діда-дячка... Але ж і ми, Грицю, з гонором-самосадом.

— Із чим? — недочув син.

— Із гонором-самосадом, кажу. З таким, що й садити не треба, сам росте.

Мама Фрося не стала чекати, поки спитають, чому розладналось весілля. Закинувши важкі свої розтоптані ноги на плечі, сама понесла новину по Яблунівці. Здибаючись із сим чи з тим, розказувала, як мусила готуватись, як потратилась.

— Людоньки добрі, — гомоніла мама Фрося, — ви ж подумайте й розсудіть! Є в Гриця рідний дядько Максим, а мій брат, значить, живе на Донбасі, робить на шиферному заводі. Вдарили Максимові телеграму, щоб приїжджав на весілля. Добре, як не приїде, а коли приб’ється в таку дорогу? А ще ж і Максимовим дітям послали телеграму — Вадикові в Нафтокумськ, Діні в Чернівці й Василеві у Козятин. З Козятина близько добиратись, не страшно, а з отого Нафтокумська? Далечінь яка! Приїдуть, а весілля нема. Ото свято для людей придумала дівка! Що робити?

Всяке радили, та поради не могли зарадити ділу. Страви не пропадуть, запевняли, й напої не скиснуть, втішали.

— А з музикою що робити? — допитувалась мама Фрося. — Духовий оркестр із цукрозаводу!

— Музика хай грає.

— А з якої хороби їй грати?

— Варилось усе й смажилось, щоб під музику їсти? Й питиметься під музику веселіше!

— Веселіше? А що ж то за весілля без молодої? — тетеріла мама Фрося. — Такого ще не чувано...

— Та нащо вам та Лариска на хазяйстві? Вона така буйна, що її і чорт не вколише.

— Авжеж, коса не клепана, жінка не бита — то все одно, — згоджувалась мама Фрося. — А тільки вилюдніла б Лариска, бо він її б любив, як душу, а трусив, як грушу.

Бігала по Яблунівці, бідкалась, що отак єдиного свого Гриця одружує. А коли ополудні навинулась додому, то застала в хаті гостю. Гостя глянула зеленими, як трава в маю, очима, а що причмелена від горя господиня не привіталась, то гостя привітно озвалась перша:

— Здрастуйте, мамо!

Сиділа за столом, набивши рот шоколадними цукерками, привезеними сином для дітваків, котрі мали позбігатись на весілля, а сам Гриць спроквола цідив пиво й гриз в’яленого окуня.

— Здрастуй, Катре, — відказала. — А чого це ти мене мамою називаєш?

Шовкова трава Катриних зелених очей була немов грозою омита. Гриць, розтягуючи губи в кривій усмішці, мовив:

— Підсідайте, мамо, до столу, побалакаємо... Катря заглянула до нашої хати, гомонимо тут, радимось...

— Що ж Катря може порадити? — спитала смутно.

— Е-е, мамо, не кажіть. Дві голови — добре, а три — краще.

— Та в нашому ділі й трьох голів мало.

Грицеві очі несподівано грали, як мальки красноперу на річковому перекаті.

— Ви, мамо, знаєте Катрю? — озвався.

— Знаю Катрю, — мовила, сідаючи край столу. И поспитала в неї: — Ти, дочко, на пошті робиш?

— На пошті, мамо, — відказала Катря.

Господиня знову подивувалась на оте «мамо», але вже змовчала, тільки пісні губи підтисла.

— Оце вийшов у леваду, аж понад ставом, бачу, йде Катря. Спершу не впізнав, так вигналась і поповніла, а ще ж недавно дівчинкою гасала, каченят і гусят пасла. Ну, розбалакались... Вона, мамо, збиралася післязавтра прийти на весілля, а я й кажу, що відміняється весілля.

— А я, мамо, й кажу, — скоромовкою озвалась Катря, показуючи гострі мишачі зубки, — як то весілля відміняти? Це ви готувалися, стягувалися, гості з’їжджаються, за музику вмовлено — й нате! Чого вам Лариска має воду каламутити? Скаламутила, а ви вже й скисли?

Мати Фрося слухала блідими лопухами вух, у Гриця олійний усміх лиснів на запалих щоках.

— Коли перебаранчає, хай іще спробує такого знайти, як Гриць! Тепер хлопці не дуже в Яблунівці тримаються, тепер, може, дівці треба побігати за хлопцем. А часи минулись, що хлопці бігали. Бач, не хоче з Грицем їхати з Яблунівки! Але ж правда, Гриць не може зостатись у Яблунівці, раз він закрійник в ательє, тут ніякого ательє нема.

Син вдоволено мружився, бо й сам так думав. І мама Фрося так думала.

— Сватати треба не норов, а дівку, щоб із неї вдалася славна молодиця й можна було тримати в їжачих рукавицях, — сипнула словами, наче спілими горішками, Катря. — Бо в сім’ї як? В сім’ї нехай буде гречка, аби не суперечка!

— Мамо, Катря правду каже, весілля негоже відкладати, — сказав Гриць. — Я з такої далини добився, ви потратились, музика прийде, гості.

— Хто ж собі гірше хоче, сину?

— Ми з Катрею поговорили — й надумали побратись, — мовив Гриць і звівся за столом. Губи йому сіпнулись так, наче мусить усміхатись, хоч і муляють чоботи на обидві ноги.

— Вірте, мамо, чи не вірте, — засокоріла Катря, — що минулої ночі Гриць ваш снився мені!.. Річка біжить, а Гриць узяв на руки мене й несе по воді!

— Ага, сон такий приснився, — мовив син. — Мабуть, неспроста, еге? Ви ж, мамо, вміете сни толкувати... Проти четверга приснився, чуєте?

— Проти четверга?.. — перепитала мама Фрося. — Сон у руку, либонь, бо всякий сон важить... Я що вам, діти, скажу...

Лице в неї світилось, як вимолочена вівсяна солома, а над зіницями очей немов сяяла золотава пара.

— Якось так, наче не в людей. Але ж тепер чи не в усіх людей так, як не в людей. То я до вас не мішаюсь. Надумали, то й робіть. А я своє вже зробила — наготувала з сусідками, що слід, і ще наготую. День-два перекліпаєте, вам у Яблунівці однаково не жити. А тільки й справді весілля вже призначено, то чого відміняти.

— Ти, Катре, — мовив Гриць посуворілим, хазяйським голосом до дівчини, — підеш зараз на пошту і вдариш телеграми своїм родичам, хай приїжджають.

— Може, ще встигну з телеграмами? Завтра зранку дам, сьогодні вихідний у мене.

— Е-е, дочко, — докірливо сказала мама Фрося, — годиться сьогодні. Бо раз весілля на післязавтра, то добре, аби сьогодні вже мали телеграми на руках. Знаєш, без подарунків не приїдуть. От і мали б завтрашній день, щоб по магазинах крутнутись.

— У мене такі родичі, що по магазинах чи й бігатимуть за подарунками.

— Такі чи не такі, а краще заздалегідь.

— Бачите, мамо, вже пополудні, то я про сукню весільну думаю, про фату... Яка ж із мене молода, коли без весільного наряду!

— Та є ж бо в нас наряд, готовий! — скрикнула мама Фрося.