За билинами нашого часу

Євген Гуцало

На банях стриміли золоті хрести, на білій дзвіниці туркотіли, мовби конаючи, голуби, а гід розказувала байдужим іноземцям про половців і печенігів, і голос її злегка тремтів...

...з ранку до вечора, з вечора до світанку летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужні в полі незнаному, серед землі половецької...

І день, і вся поїздка в сіверські краї з тієї миті — з миті, яка звершилась біля Успенського собору, — зазвучали мені «Словом о полку Ігоревім», зазвучали скорбним думно-билинним складом, і від тієї миті все побачене й почуте, всі зустрічі й розмови мимовільно влягались у цей лад, скорені його формотворчою силою...

...чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров’ю полита...

Старовинне містечко, покручені вулиці, древня ріка, люди, прозорий переспів весняних птахів — усе прибирало іншого відтінку, все сповнювалось високим значенням і вагою.

А тієї весни я поїхав у сіверські краї з однією метою: зустрітися з людьми, що брали участь у революції, воювали в громадянську війну, проводили колективізацію, боролися з фашистами. Мені уявлялась майбутня повість, де мали діяти щорсівці, боженківці, бачились колишні комнезамівці, уславлені месники поліської пущі. Їх залишилось не так і багато, з кожним роком зостається все менше, тому слід було квапитись, щоб застати в живих тих, чия доля стала історією, і ця історія могла обізватись до тебе живими устами, словом, усміхом.

Герої революції, колективізації, партизанського підпілля — в моїй свідомості вони творили спільну тему, й вона звучала в моїй крові, як поклик сурми. Той суремний клич усе наростав...

Тут біля воріт, у зеленому шпориші, теж стояв човен, повний полуденної тиші; здається, днище його пахло торішніми осокою, рибою та водою. Біля човна сизів стовбуром явір, а на його щербатій верхівці лежало колесо від воза, очікуючи на лелек.

І від воріт, і з подвір’я відкривалась ріка у вродливій своїй повені, й цієї пори начебто не тільки вода розіллялась, а розіллялися самі простори, поширшали обрії, помісткішали небеса, прибуло ярого повітря. Далеч ховалась у млі, до неї можна було долетіти хіба що думкою.

І, наче повиті елегійним, рожевим усміхом, звідси видніли будівлі та бані Спасо-Преображенського монастиря, — видніли ген-ген на горах, по схилах яких біліли хатки, чорніли городи, в легкому — такому одухотвореному — димку першої скупої зелені стояли вишні, абрикоси, груші.

Дев’яносто три роки було гострим вусам, що двокрило випливли з хати на подвір’я. Стільки ж було ще чіпкому погляду очей, що пригаслими осінніми волошками завмерли під віями, наче при межі. І такого самого віку був кволий усміх, і зітхання, і подих.

Уявляєте, до «Слова о полку Ігоревім» цей чоловік майже на ціле століття був ближчий, ніж нинішній день. І, мабуть, текла в його жилах кров предка, що не вернувся з далекого походу, хто був потятий на полі половецькому.

Той предок тепер дивився на мене тихими столітніми очима.

Він живе на вулиці Тимофія Черняка, свого бойового побратима. Під час громадянської війни командував полком, і події тих часів живі в його пам’яті.

— ...наш полк одержав наказ енергійно наступати по обидва боки залізниці й зайняти Новоград-Волинський, підтримувати найтісніший зв’язок з першим комполком четвертої дивізії і другим батальйоном чотириста дев’ятнадцятого полку, що наступав від міста Соколова...

Це слово о полку революційному, слово Бояна соціальної бурі.

— ...наступали через село Ковчин. Страшна завірюха сліпила, нічого не бачили. Та негода не завадила нашому наступу, ми вдосвіта зняли денікінську охорону.

— ...пам’ятаю Прилепу, сам із Буди-Воробйової, командував першою ротою, дуже веселий був, його розстріляли німці...

— ...за Шосткою я взяв трофеї, вагон гвинтівок...

— ...як убили Тимофія Черняка?..

Про Тимофія Черняка розказує так, мовби вчора чи позавчора бачились. Легендарний герой для нього є звичайною людиною, з якою разом ходжено в бої, з якою страждалось і воювалось, — і раптом з меморіальних реалій прозирає жива, в плоті, історія, й ти ось у цю мить можеш зазирнути в її очі, відчути її подих.

Група іноземних туристів переходила широкий майдан, вимощений лобатим камінням. Каміння де сизіло, де зеленіло, де взялось червоними, наче іржавими, цятками, і майдан був схожий на віковічний гранітний луг, що зацвів скупими гранітними квіточками. Молода жінка-гід ступала трохи попереду, ясні пасемка світились довкола її голови, жінка йшла так, наче в єстві її звучала якась мелодія, а вона рухалась їй у такт, намагаючись не зруйнувати ні мелодії, ні свого руху, який вбирав і беріг те звучання. Поряд із гідом ступав літній чоловік, що мав білу, мовби капронову, зачіску та малинові — яскраві для його віку — плями на впалих щоках. Мальовничий гурт перетинав древній майдан, і в мені раптом ворухнулось ревниве почуття — з якої б то причини? Наче жінка-гід, її молодість, її врода пробудили щось потаємно близьке, майже родинне, й наче хтось зараз посягав на той несподіваний настрій, посягав, може, й мимоволі, але я підсвідомо відчув це — й сповнився ревнощів, які насправді були виявом ворожості, так?

Дивився услід і думав, що зникає з мого зору не тільки безпечна, мовби відторгнута від довколишнього світу, строката група, яка особливо строкатою видавалась тут, серед похмурих будівель старовинного містечка, а й зникають безслідно оті наглі ревнощі, схожі на біль.

— ...ноги болять. Якби ноги не боліли, то хіба сидів би отут? Сиджу й дивлюсь, як люди беруть воду з криниці. Можу сказати, хто нині приходив, хто вчора чи позавчора. На коромислі носять чи в руках, усе бачу, бо криниця перед очима. Раніше не думав, що люди стільки води п’ють, без води не можуть, а тепер бачу. От за землю боролися, за хліб, піклувалися за тягло, дбали про реманент, про насіння, а вода, може, й найпотрібніша людині. Ось ходять до моєї криниці й ходять, черпають і черпають, журавель скрипить і скрипить, а колодязь не міліє. Може, колись джерело всохне, перестане бити? Не перестає бити, аж наче з моїх грудей уже ту воду дістають. Ноги болять, то й сиджу біля колодязя. Якби хто раніше сказав, що ноги відімруть, засміявся б. Скільки личаків зносили, скільки чобіт стоптали, скільки твані перемісили. І пріли — нічого, й мерзли — нічого, й у мозолях горіли, і в ранах пекли — нічого, а тут наче відпали, і вже не посмієшся... Хоч грамотний, а вже не читаю, тільки радіо слухаю і телевізор дивлюсь. Два роки провчився в церковноприходській. Після школи куди ж, як не до сохи. Після сохи подався на лісопильний завод на станції Узруй, тут і напилявся, і нарубався, і настругався. В лісі жили, чутки всякі пізно доходили. Ну, жінки подались по воду, повертаються й кажуть батькові, що царя скинули. А батько що, поліщук, у полотні ходив, ликом підперізувався, святому Миколаю-угоднику молився, то й наказав бабам, аби нікому більше за царя не говорили, щоб не накликати біди... В Шептаках у вісімнадцятому році була сходка, я там виступав перед народом — і потрапив під арешт: мовляв, за те, що образив німецькі війська та за непослух гайдамакам. І присудили мене вислати в Німеччину. Посадили в Новгороді-Сіверському на поїзд, доправили до Новозибкова, тут протримали півтора місяця, далі вже в Німеччину. Тут робив на залізниці, на ремонті. Зібралось нас п’ятеро, я з білорусами, всі ми більшовики. І договорились тікати. Куди бігли? У білий світ. Ноги були молоді, то бігли. Цілий місяць ішли по лісах, а в Польщі вскочили до їхніх лап, арештували нас... Було таке. Вартовий нас веде, а ми просимося зайти до хатини на узліссі попити води. Товариші мої зайшли в хату, я лишився в сінях, а німець із сіней дивиться в хату. Я повз вартового ступив, ще ступив, уже надворі й побіг, аж самому дивно, що врятувався. Їв гриби, ягоди, що попало. Потім знов зловили німці, я знову втік від них. А вже від Пінська добирався поїздом, тут знайшлись товариші, дали грошей на дорогу. Як прибився додому, то довго переховувався, й усе по ночах снилось, що знов арештували. І що — таки арештували. Писар довідався, видав старості, удосвіта й прийшло два озброєні гайдамаки. Припровадили в Новгород-Сіверський, посадили в підвалі там. Я переночував разом із блощицями, а ранком знову втік, прямо подався в загін до Тимофія Черняка. Ото було моє любе діло — тікати! Ноги ще бігали, то й душа на тих ногах бігала. Добре, що гайдамаки розв’язали руки-ноги в підвалі, бо до підвалу зв’язаним вели, як звіра. Воював у Тимофія Черняка, а потім занедужав, то подався лікуватись додому. Збив партосередок в Шептаках, далі комуну в Узруї, село наше тепер так і називається Узруй-Комуна. Дали нам тоді, в двадцятому році, перший трактор для комуни, тепер цей трактор заслужений, стоїть у Чернігові біля історичного музею... Комуна містилась у панській економії, все побите, потрощене, жили тут із дітьми, із сім’ями. Трудно доводилось. Пам’ятаю, зібрали врожай, звезли в снопах до клуні, а куркулі вночі напали, спалили клуню з хлібом. Одного куркуля, Гарасима, судили, то потрапив на заслання. Банди тоді водились по лісах. Удень він тобі селянин, за плугом ходить чи молотить, а вночі — бандит. Голову сільради в Чайкиному вбили та його брата, це ж і мене могла спіткати така доля, бо мене теж на голову сільради висували... Заплющусь — і бачу ті села, де жив, дороги, якими ходив, латочки землі, яку орав, бачу ярочки та луги, де пас худобу, а як по правді — всього й не згадаю, вже в тумані. Сиджу біля колодязя, багато мариться, а не все, наче провалля якісь виросли. З дня в день ходять по воду, журавель скрипить, а вода в джерелах не убуває, а скільки ж її ще треба, аж не віриться, скільки треба!

Озутий у ватяні валянки, на які натягнуто чорні галоші. Сірі ватяні штани й сіреньке, куце пальтечко, схоже на школярське, з коричневим штучним комірцем. І в шапці-вушанці, щоправда, вуха не спущено, а зав’язано зверху. Кров, мабуть, уже не гріє, то цієї пізньої прохолодної весни зодягнувся мало не по-зимовому. На колінах лежить грушевий костур, котрий має товсту, покручену ручку, а тому скидається на подобизну якоїсь химерної лісової істоти.

Ще раз обертаюсь — він сидить на лаві перед колодязем, як і сидів, і колодязь мовби в прощальному пориві підніс догори довгого журавля.

Узруй-Комуна віддаляється, даленіють хати по узвишшю, втрачає в блиску зелена вода мальовничого озера, ветхий млин під вербами вже ледь чорніє, повиваючись маревом. А він, сторчкуватий, твердоплечий, глухомовний, все сидить на лаві під явором, жде, коли хто з сусідів навідається з відром по воду, і, здається, почувається так, мовби з грудей йому черпають, із джерел його молодості, здається, що той довгий журавель щоразу опускається йому в душу, на самісіньке дно.

По телефону ми вмовились із товаришем зустрітися саме сьогодні, о цій ополудній порі, біля входу до Спасо-Преображенського монастиря. І не встиг іще я вистрибнути з автобуса, як дебела постать, відірвавшись від сірої стіни, подалась назустріч. Постать накульгувала, хода була схожа на плавбу човна, в якому веслувальник намагається гребти одним цілим, а другим зламаним веслом, і те зламане весло пробуксовує весь час, хоча човен і посувається вперед. На масивному обличчі, де двома брустверами кущились брови, а ніс видавався вперед форштевнем фелюги, тремтіла щира усмішка — така здавен знайома і близька!