За билинами нашого часу

Євген Гуцало

Смичок у руці скрипаля гойднувся, так само гойднулась напомаджена чорна голова, й тонкий звук скрипки затремтів, мовби ось-ось мав обірватись. Проте, на диво, не обірвався, й далі тремтів, наче балансував на межі між буттям і небуттям. Звук пружнішав, набирав силу, але не втрачалось відчуття його ефемерності, як не втрачалось відчуття випадковості саме цієї мелодії, що пташкою залетіла сюди, в нічну залу, тепер кидається гострим, гарячим тільцем по кутках, схарапуджено ширяє під стелею, шукаючи порятунку, — й не знаходить, хоч у відчаї й не втрачає надії.

Жінка-гід за сусіднім столиком слухала скрипку так, наче отой звук, розлога мелодія, наче ота схарапуджена пташина не просто собі лунають, б’ються, ширяють довкола, а й, шукаючи прихистку й порятунку, спрожогу залітають у її єство, гасають над лагідними долинами її душі, і, здається, вона ладна була б прихистити отой крилатий смуток у собі, дати притулок тривозі, але — свавільна, інородна, дика — мелодія вже вирвалась із душі, зоставивши там холодок, вирвалась у замкнутий простір приміщення, щоб, може, спрожогу ще ринутись у чиюсь душу, ще в іншій душі пометатись, шукаючи сховку, поки з волі скрипаля ще й жити якийсь час.

Тільки ота пташина, здається, не залітала в душу літнього іноземця. Він слухав із ввічливості, слухав із чемності, і його порочно-гріховні, жіночі губи подеколи складались тоненьким рожевим черв’ячком, що, здригаючись, наче переповзав по його пещеному обличчі.

Скрипаль умовк, і жінка-гід із-за сусіднього столика чомусь знову поглянула в наш бік. І тоді Градобик, мій товариш, підніс догори горілку в руці й голосно сказав:

— За вас!

Її всю пронизало хвилею вдячності, і, в світлі тієї хвилі, вона спалахнула, пояснішала, помолодшала, — господи, яка ж справді була вродлива й приваблива, нею не можна було не милуватись, і в цьому неприхованому милуванні не було чогось грубого чи нескромного.

— Таки загальнонародне надбання! — сміявся товариш, щасливий, наче між ними виникло порозуміння.

Літній іноземець, здається, відчув те чуже порозуміння, проте й виду не подав. Зоставався зовні незворушним, відгороджений від усього залу, від нас своєю імпозантністю, манерами, байдужістю.

— ...така історія теж трапилась у нашому колишньому райцентрі. Того німця звали Генріхом, і, мабуть, кожне знало його, бо він начебто й не був схожий на солдата вермахту. Голова не волоссям поросла, а сивим пухом, і таким самим сивим пухом покриті щоки, замість вій і брів — теж сиві кущики, й замість вусів сивий пух. Очі схожі на полохливих павучків, що заплутались у своєму ж таки павутинні. Якось прийшов до нашої хати й приніс два казанки — в одному казанку солодка лапша з курятиною, а в другому молочний кисіль. Просить, щоб ми з матір’ю поїли, а ми все відмовляємось. Не пішов, поки ми таки поїли, то мені той смак солодкої лапші й досі в роті чується. Ніхто Генріха не боявся, бо чого боятись, коли наче й не німець, а свій дядько... Аж тут, кажуть, почав ходити по хатах ночувати, втік із казарми. Попроситься переночувати, перебуде ніч, а потім нікуди не квапиться. Поїсть разом із усіма, сидить у закапелку. Люди не знали, що й думати, аж потім сказав, що мусить од своїх ховатись. Мовляв, до війни був студентом-теологом, вчився на богослова, чи що, то його забрали до армії. А в армії вів щоденник, і в щоденнику написав, що війна — богопротивне заняття, суперечить божим заповідям. Той щоденник потрапив до чужих рук, донесли на Генріха службі безпеки чи якійсь іншій службі, й тепер йому загрожує кара, то мусить ховатись від своїх. Йому хоч і давали притулок, а боялись і його, й решти німців. Бо що, як вивідує, бо що, як прикидається потерпілим? Генріх і до нас прийшов якось ночувати, повечеряв, лежав у запічку, а нам із матір’ю спалось мулько. Де ж це видано, щоб німець від німців ховався? Партизани по лісах ховались від німців, партійці в підпіллі, а тут свій від своїх! Якось перебули ніч, а на ранок мати й каже, що боїться, хай до інших іде. Генріх ще й спитав, до кого можна податись, то мати назвала бабу Варвару. Бабу назвала, бо, мовляв, коли неспроста ходить той Генріх по людях, коли вивідує, то що в баби вивідає, коли самотня й глуха. Мати в нас така, що потім не один день дорікала собі — й навіщо було називати бабу, а як станеться лихо?.. А він таки правду казав, таки немарно переховувався. Мабуть, слід було Генріхові податись до партизанів, але чи повірили б, чи не подумали б, що підісланий? Таки зловили свої ж таки, а потім розстріляли. І як розстріляли, тоді мати наша перестала каятись, що спроваджувала ночувати Генріха до баби Варвари. Й інші люди теж упевнились у тому, що переховувався, що війну осуджував. Свої розстріляли, не побоялись, що богопротивно.

Літній іноземець за сусіднім столиком щось жваво розповідав, проте при цьому не втрачав ні в своїй статечності, ні в імпозантності. Біла, капронова з вигляду, зачіска була, як і раніше, викладена волосина до волосини, нагадуючи перуку. Старанно підстрижені бакенбарди видовжували й без того продовгасте обличчя, що в профіль скидалось на морду породистого пса. Рум’янці сяяли рекламною свіжістю. Порочні губи хтивого жіночого крою продукували то бездоганну усмішку, то якесь бездоганно мовлене слово, й навіть дихання, що виривалося з тих губів, було не позбавлене бездоганності.

— Упадає біля неї, — з саркастичними нотками в голосі сказав товариш. — Розпустив пір’я, мов павич.

Циганський оркестр заграв запальної, вогнистої. Скрипка скрикувала, зойкала, реготала в якомусь скаженому ритмі, в якому біжать гірські потоки — через пороги, мимо смертельних скель. Майже всі відвідувачі, забувши про наїдки й напої, повернулись до імпровізованої естради, і обличчя їхні виражали чи захват, чи здивування. В цьому шаленому шарварку лише літній іноземець зберігав поважність, належав сам собі, своїм гідним рухам і сліпучій усмішці, яку творили по-жіночому скроєні губи й рівні, білі зуби.

І, на диво, співбесідниця наче теж перебувала з ним на окремому острівці.

— Таки залицяється, — з гнівом у голосі сказав товариш, і щоки його побуряковіли від крові. — От чортівня!

— Що з тобою? Ніхто ж не посягає на твої почуття, ніхто не образив твоєї честі.

— Не образив? — гостро відказав. — А на душі так, наче образив.

— Із якої причини?

— Почну зараз порпатись у причинах! — буркнув грубо. — А тільки противно, й гірко, й важко. — Він почужів, полихішав у нападі злоби. — Мене ображають його залицяння, й те, як вона уважно слухає...

— Але ж увійди в її становище! Вона — гід, супроводжує гостей...

— Ввійшов би в становище — не входиться, ясно? І не вмовляй.

— ...сто разів міг бути вбитий. Тоді, коли форсували Дніпро біля Лоєва. Хто на човні, хто на плоті, хто на понтоні — вперед! А Лоєв на кручах, оборону зручно тримати, ось німці й січуть нас, міни падають, снаряди. Там пліт рознесло в друзки, там від човна тільки місиво лишилось.

Вода червона текла, а в червоній воді то поранений, то людська рука. Рвонуло біля нашого човна, перевернуло, я за бортом опинився. Дивлюсь — нікого з човна не зосталось, вимело. То я вчепився рукою за корму, пливу за човном, а Дніпро кругом кипить, і горить, і вибухає, і рветься, і кричить людськими голосами. Я, може, й доплив тому, що тримався за перевернутий човен, а то скосили б. А потім здертись на берег не міг, бо крутий. І тільки ступив на сухе, тільки почав лізти вгору — мене й оглушило, контузило, тоді скалічило ногу.

Літній іноземець за сусіднім столиком узяв руку жінки в свою й затримав. Розповідаючи, він ледь мружився, і його червонясті, мовби в ангорського кроля, очі випромінювали, мабуть, якесь інфрачервоне проміння, яке викликало тонкий усміх на жіночому обличчі.

— Він не міг не воювати, — похмуро сказав Градобик. — У своєму віці він не міг оминути війну. І знаєш, про що думається?

Він геть похижів, і чорні його брови здригались крильми сторожкого шуліки.

— Чи не подорожує він зараз по тих місцях, де вже колись побував. На старість вони стають сентиментальні, їх вабить туди, де минала їхня юність.

— Яка юність? — не зрозумів я.

— Бойова!

— Даруй, ти вважаєш...

— Певний.

— В тобі говорять ревнощі. Та й для ревнощів нема причини.

— Може, й ревнощі. А тільки інтуїція... І чому інтуїція? Ні, певний, що не помиляюсь. — І, кинувши недобрий погляд на сусідній столик, сказав зі злом: — Не інакше, як цей трухлявий пень уявляє її в своїх обіймах.