За билинами нашого часу

Євген Гуцало

Літній іноземець і вродлива жінка-гід дружно засміялись, мовби почули сказане Градобиком. Чоловіча рука з довгими, синявими пальцями лягла на жіноче зап’ястя, і цьому доторку, що крив у собі порозуміння і, можливо, обіцяв близькість, не було, здається, краю.

Градобик заспівав несподівано. Хмара лягла на його воскової жовтизни обличчя, брови затремтіли напруженими крильми сторожкого шуліки. Губи складались різкувато, твердо, нагадуючи дві колючі дротини, й через ті жорсткі запони виривались на волю слова незнайомої пісеньки.

Прислухавшись, я зрозумів, що товариш співає по-німецькому.

«Гойте воллен вір айн лідляйн зінген, трінкен воллен вір ден кюхлен вайн...» Сьогодні ми заспіваємо пісеньку, вип’ємо прохолодного вина, і нехай дзвенять склянки, бо настав час прощання...

Градобик, співаючи, не дивився на сусідній столик, похмурим поглядом втупився прямо в діжечку з землею, в якій красувався старий фікус. Вираз обличчя при цьому мав такий, наче, сп’янівши, забув про весь ресторан, про сусідів, а співає тільки для себе, для своєї втіхи, бо такий зараз у нього настрій, і нікому до того нема ніякісінького діла.

Літній іноземець за сусіднім столиком зовні мовби змінився. А чи мені привиділось? Таки ні. Насамперед рука, що лежала на жіночій, смикнулась і, затримавшись над столом, лягла біля виделки. Проте не зосталась у спокої, пальці торкнулись виделки, побарабанили по ній, сахнулись убік, наче мали знайти якесь певніше заняття. Досі в його позі відчувалась невимушена легкість, а тепер випростався, підніс вище голову з профілем породистого пса. Напружився, закам’янів, і без недавніх упевнених рухів, без недавньої дозованої жвавості його крупне тіло втратило певність.

Жінка-гід, либонь, уже вловила ту переміну, бо в запитальному її погляді запрозорився холодок непорозуміння, хоч уся вона й далі цвіла пишною, радісною квіткою, приступною для милування, готовою за належне сприймати чуже захоплення.

Градобик співав... «Гіб мір дайне ханд, дайне вайсе ханд... ден вір фарен, ден вір фарен, ден вір фарен геген Енглянд, агой!..» Дай мені руку білую твою. Прощай, кохана, прощай, кохана, прощавай! Бо ми їдем, бо ми їдем, бо ми їдем проти Англії, агей!..

Обличчя мого товариша було й далі мовби в тіні, яку кинула невидима чорна хмара, і слова німецької пісеньки, — очевидно, веселої, очевидно, солдатської, — крізь колючі дротини його жорстких губів виривались погрозливими й злими. І він, дивлячись у діжечку з землею, з якої ріс крислатий фікус, рішуче змахував рукою, мовби карбував ритм, і навіть ногою притупував, усе лункіше й лункіше.

Я вловив, що своїм боковим зором Градобик не перестає стежити за літнім іноземцем, хоч і вдає, наче захоплений співом, наче нікого не бачить і море йому по коліна.

Літній іноземець заціпенів, і на його блідому обличчі якимись несправжніми видавались порочні, жіночого малюнка губи. Очі ангорського кролика поскляніли й посизіли, а щоки, які недавно грали бездоганним рум’янцем, були мовби товченим склом притрушені, й серед тих дрібненьких скалочок мерехтіли рожеві цятки. В тому спокої, з яким лежали на столі довгопалі руки, проглядала мертвизна — якщо мертвизна не цієї хвилини, то майбутньої.

Дай мені руку білую твою. Прощай, кохана, прощай, кохана, прощавай! Бо ми їдем, бо ми їдем, бо ми їдем проти Англії, агей!..

Градобик співав із упертістю п’яного, який ухопився за слова пісеньки, мов за соломинку, й тепер ця ненадійна соломинка має порятувати його в світі, що рушиться й падає.

Літній іноземець, завмерши, навіть зараз не поглянув на наш столик.

Жінка все більше чудувалася з переміни його настрою. Чи не здавалось, що спричинилась вона сама? Бо чому розпалась та атмосфера закоханості, близькості, якій нічого ж не загрожувало! Бо чому так збляк співрозмовник, куди зникла його імпозантність! Перед нею сидів чоловік, який лише віддалено нагадував того, хто їй починав подобатись або й уже подобався.

Прощай, кохана, прощай, кохана, прощавай! Бо ми їдем, бо ми їдем, бо ми їдем проти Англії, агей!

Щось моторошне було в тому стані зосередженості й самоізоляції, який напустив на себе Градобик. Мій товариш не кинув жодного позирку в бік літнього іноземця, й той так само не глянув у його бік. Але, здається, вони відчували один одного всіма фібрами душі, шкірою, свідомістю і підсвідомістю — всім, чим тільки здатна людина відчувати людину.

Літній іноземець мав вигляд істоти, якій загрожує смертельна небезпека.

Дай мені руку білую твою... Прощай, кохана, прощай, кохана, прощавай!

Тепер до пісні, яку вперто співав Градобик, уже прислухалися й інші відвідувачі. Подеколи її заглушала музика циганського оркестру, а то ж вона лунала так, що перекривала веселий гамір. Здавалось, Градобик не вмовкне, наче ця пісня нескінченна.

Й раптом літній іноземець звівся. Горблячись, на якусь хвилю завмер над столом. Жінка кліпала розгублено. Градобик і далі співав, не відриваючи очей від фікуса. Літній іноземець, нічого не сказавши жінці, яку залишав за столом, подався до виходу. Мало не сягаючи сивою головою стелі, він сутулив прямі, кістляві плечі, і в його поспішливій ході прозирав острах.

Прощай, кохана, прощавай! Бо ми їдем, бо ми їдем, бо ми їдем проти Англії, агей!

Літній іноземець зник за дверми, проте Градобик і далі співав, наче в трансі. Мовби його могутнє тіло обернулось на раба цієї свавільної пісеньки, якій віднині слугуватиме щохвилі. Це вже буде не Градобик, мій інститутський товариш, а солдатська пісенька, котра тепер звучатиме й звучатиме повсюдно!

Жінка за сусіднім столом потяглась до сумочки. Дістала газову запальничку, синій вогник затанцював на кінчику сигарети, встромленої в рот. Видихнула тютюновий дим і, примружившись, очікувально задивилась на вхідні двері.

Того, що відбулось, мабуть, так і не збагнула, а тому перебувала в замішанні.

Градобик обірвав спів, який був швидше похмурий і зловісний, ніж веселий.

— Щоб не верталась! — виголосив тост, звертаючись до жінки.

Мовби виринувши з забуття, вона звела брови.

— Війна щоб не верталась! — голосно сказав Градобик.

Брови зламались, жінка кивнула головою — відчужено, з далекого свого настрою, з розпачу.

До виходу з ресторану нас проводжала мелодія скрипки. Ця мелодія долинала й надвір, де світив тонкий серпик місяця й пахло холодною весняною землею. Широкий майдан попереду був залитий примарною темрявою, і на берегах цієї темряви де-не-де горіли бліді ліхтарі. Ліворуч, за дахами будиночків, ледь видніли бані Успенського собору.

— Зупинися, — сказав я, коли машина крутим узвозом, по темних тінях від дерев і будинків, стала спускатись донизу. — Давай на хвильку вийдемо.

Поміж верхівок молодих яблуньок, у садку на схилі гори, плив човен. Зараз дерев’яні стояки зовсім були не помітні, тому здавалось, що човен пливе в повітрі.

— Може, сядемо? — запитав товариш. — І попливемо в минуле, в часи «Слова о полку Ігоревім»?

— Або в майбутнє?

Обом у ту мить подумалось про чарівну силу човна між яблуневих верхівок.

І раптом тут, на крутому схилі в стародавньому містечку, вся поїздка сюди, в сіверський край, видалась у чомусь нереальною. Бо хіба насправді могли бути і є такі люди, з якими я зустрічався? Хіба могли відбуватись усі події, в яких вони брали участь? Чи не в билини, чи не в легенди пощастило заглянути з чиєїсь доброї, лукавої примхи?

Травнева ніч не давала відповіді.

І вже пізніше, коли їхали через ліс, Градобик сказав:

— А таки міг він стріляти в мене, міг! Тепер подорожує по місцях, де минала його бойова юність! Ти бачив, що з ним сталось? Утік, злякався!

Над ялиновими зубцями лісу світив молодий місяць. Берези при самій дорозі стояли жіночими гуртами, одягнутими в полотняні сорочки. Й так гостро відчувалось, що цією дорогою ми не просто їдемо в село до товариша, а з нинішнього дня в завтрашній, який ось-ось уже має настати. Їдемо в майбутнє, яке піском із годинникового посуду сиплеться в цю ніч, на ці сіверянські простори, на доли і гори наших невспокійливих душ.

Де ви — припізніла весна, зустрічі з людьми, барви і запахи землі, де ви — пригоди і настрої тієї поїздки, біль серця і високе думання?

За шеломянем єси...