Яничари (скорочено)

Роман Іваничук

Що? А чи варто далі згадувати про те, що зажурилась Україна, бо ніде прожити? Україна... А я хіба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля? Переді мною рудий хребет Тепе-оба, позаду — кафський ринок, і нічого, й нікого немає в мене більше, крім Мальви. А ось вони, жовті, мізерні квіти, забули свою вітчизну і живуть. Якби розрослись пишно, як там, їх згризли б верблюди й осли. Та вони змирились... Що мені тепер до України, коли її на світі вже немає. Її втоптали в болото на Масловому Ставу самі проводирі-полковники, і відтоді я вже не шанована людьми полковничиха Самійлиха, а жебрачка... Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам’яті про неї? Нема України — є Ляхистан з костьолами; чим вони кращі від мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости мені моє відступництво, Боже. Якщо повернемось — викуплю свою провину: молитвою, кров’ю, життям.

Марія вклякла на землю і била останні християнські поклони. А безжурна Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовті квіти і зачарованими очима вдивлялась у міражну далечінь степу: перед нею розкривався ще не бачений світ, той, що був дотепер чомусь закритий решіткою ниток на кроснах. З дитячої пам’яті зіслизли, не залишивши сліду, саманна хата з темним підвалом і лайка господині — світ заряснів перед нею червоним кизилом, зав’яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом і повінню гарячого сонця. Чарівний! Шумливе місто, гладінь тихого моря, барвисті галери, величні башти, стрункі мінарети. І ти, горбата тварино, що стоїш непорушно під горою, теж чарівна! [...]

Тільки одне літо пролітувала Марія в Мангуші, а там знову подалася з Мальвою на Чатир-Даг — голод виморював Крим. Стратон залишався сам, з кожним роком старів, та все думав одне й те ж: як далі житиме без Марії, коли вона заробить грошей на ту грамоту і помандрує з Мальвою в рідні краї? Звик до них, рідні йому стали, і страшно було подумати тепер, що на старість залишиться один як палець.

А може б, і самому?.. Ой, та чого?.. З України ні вітру, ні хвилі, лежить вона десь під синім небом і щулиться під нагайками або спить уже мертвим сном, стратована, столочена, кров’ю стечена. Гай-гай... І навіщо їй нести туди рештки своїх надій, решту життя свого на сплюндрування, на погибель?

Але ніщо не може переконати Марію. Наче скупий лихвар, складає алтин до алтина, недосипляє, ночами гроші перераховує.

В Марії турбота ще й про Мальву. Того літа, коли не йшли на Чатир-Даг, щось трапилося з дівчиною, ніби підмінили її. То гаморила, пурхала, мов метелик, понад Узенчиком — годі було її на місці втримати, а раптом стала мовчазною, не по-дитячому задуманою. Не чує, коли її кличуть, водить голубими очицями по світу, а видно: не існує для неї нічого, крім якихось своїх думок, невідомих матері.

Підозрівала Марія: тут виною Ахмет. Бачила, захопився парубок дівчинкою, то, може, й вона задивилася, адже буває це в дітей. Не залишала більше Мальви в Юсуфа, жила разом з нею в курені біля корів і верблюдиць та все приглядалась, чи не зустрічаються вони часом вечорами. Ні, не бували разом. Гасав він на своєму коні по верхах, іноді з’їжджав на чаїри, та все здалеку бовванів, а Мальва була холодно спокійною.

Сказала якось Марія дочці:

— Там Ахмет приїхав. Ти не підеш з ним погратися?

— Ні, мамо. Я вже не маленька, щоб гратися.

Ще більше дивувалася мати: що могло трапитися з дитиною, звідки взялася жура в неї? Чи то, може, прийшла несвідомою в її душу туга за рідним краєм? Раділа від такої догадки, сказала дочці потаємно:

— Скоро ми в хана грамоту купимо і підемо назавжди на Україну.

— А хто тепер хан? — спитала Мальва, зовсім байдужа до материних надій.

— Мухаммед-Гірей... Він, кажуть, любить гроші і радо дає ярлика за бакшиші.

— Ханом мав бути Іслам-Гірей... — відповіла в задумі Мальва, і дивом пройняло Марію: звідки їй знати такі речі, що це в неї за мова?

— Що ти можеш відати про ханів, Мальво? — з тривогою схилялася до неї мати. — Хто говорив тобі таке?

— Та я... я від татарок чула... — похопилася дівчина і відвернула голову, аби не помітила мати рум’янців, що раптом червінню впали на щоки.

— Нам усе одно, дитино, хто хан, — мовила Марія. — Аби лише не відмовив, аби не відмовив... у рідний край підемо...

Мальву вже не тривожили слова про Україну, про дніпровські степи. І не виглядала їх більше з Еклізі-буруну, і до тисячоголової печери не ходила, і забулася легенда про Орак-батира. Наче в одержимої снувалися її думки вузькою ущелиною Ашлама-дере до Бахчисарая і заповнювали весь світ. А мама знову про свій рідний край, знову про те...

— Чого нам їхати туди, мамо? Хіба тут погано?

Марія сказала б навіщо. Та чи зможе зараз Мальва це зрозуміти? Тут вона виросла і побачила світ свідомими очима, чужі пісні вперше зворушили дитячу душу, чужа віра канула отрутою в мозок дитини... Та вже недовго. Побачить дівчина тирсові степи, сади в молочному цвіту, кучеряві верби, білостінні хати, траву шовкову — і полюбить. Бо хіба є десь краща земля?

«Ти будеш третьою, але першою дружиною Іслам-Гірея», — товклась заодно думка в дівочій пам’яті, муляла душу і не в’яла, не крушилась серед одноманітних днів роботи. Гарячі очі ханича, його буйна велична постать щораз зриміше поставали перед нею, щораз чутніше відчувала на своєму плечі міцний потиск його долоні. Де ж дівся лицар, який назвав її своєю? Загинув у битві, помер, убили?.. «Що це мама знову з тією грамотою? Я нікуди, нікуди не хочу їхати!»

Аж третього літа Ахмет перейняв Мальву, коли вона поверталася від корів з бурдюком, повним молока.

— Мальво!

Він скочив із коня і несміливо підійшов до дівчини. Мальва, збентежена — чей не запрошувати гратись «в ашики» прийшов Ахмет, він дорослий, і вона вже не дитина, — соромливо заслонила хустиною півобличчя і дивилася на стрункого вилицюватого юнака, змужнілого і красивого. А поруч з ним багатирською тінню став лицар, якого вона назвала ханом. Поруч із пастухом. Той тримав у руці меч, а цей — карбач, стан богатиря облягав золотом шитий кунтуш, у пастуха звисав із плечей сірий чекмень, з Ісламових очей била владність і сила, з Ахметових — покора і несмілива любов. Мальві стало жаль Ахмета: адже він врятував її ще маленькою від смерті, він подарував їй стільки радості отим незабутнім «укум-букум-джарим-барим». І все ж — не такий він, не такий, не такий...

— Мальво, — прошепотів Ахмет, простягаючи руки. — Ти найкраща троянда серед усіх троянд на світі, ти найкраща квітка на чаїрах Чатир-Дагу, ти світло очей моїх... Я люблю тебе. Не закривай переді мною свого обличчя, не відвертайся від мене, я люблю тебе — свідками всі ангели раю, сам Аллах...

Пломеніли пристрастю Ахметові очі, він поривався до дівчини всім тілом і насилу стримував себе.

Мальва боялася такого Ахмета і заперечливо хитала головою.

— Поглянь! — Парубок вийняв із кишені чекменя жмут волосся, що його тоді так шалено стяв з Мальвиної голови, креснув кресалом, подув, і загорілося воно. — Я приворожу тебе! Поглянь іще! — Він вийняв із-за пазухи жовту пласку кістку, списану дрібного в’яззю. — Тут виписав на тебе ворожбу найученіший ворожбит із Бахчисарая. Ти будеш моєю, я люблю тебе!

Мальва злякано дивилася на розшалілого парубка і знову заперечливо похитала головою.

Тоді він вихопив із піхви ножа і з розмаху встромив його вістрям у м’якуш вище ліктя. Просякла кров крізь рукав, Ахмет навіть не скривився.

Зойкнула дівчина і, залишивши бурдюк, прожогом помчалася галявинами до шатра.

Невдовзі під’їхав до жіночого табору Ахмет. Він пошпурив бурдюком під ноги Марії і, не спитавши, де Мальва, сказав:

— Ахмет добрий, Ахмет не мстивий. Але Ахмет і не залізний. А тому на друге літо шукай інших чабанів і не приходь сюди більше.

З шатра вийшла німа Фатіма, вона дивилася на брата і розуміла його біль. Очі її сповнилися зла й ненависті, вона завила, підбігла до Марії і показала на степ, а в горлі булькотіли невисловлені прокльони.

Сахнулася Марія і зрозуміла, що чужа вона тут, що не можна їй залишатися далі в Юсуфовому коші — за братову кривду Фатіма жорстоко помститься. Тож, певно, мовчала всі ці роки тільки тому, що бачила його любов...

Вибралися у Мангуш на другий же день. Крізь гіркоту й образу, заподіяну Фатімою, пробивалася в матері радість, що так усе закінчилось. Славний він хлопець, Ахмет, але ж не потурначитись до кінця дочці полковника Самійла. Та й грошей уже, здається, вистачить. Може, восени... Аби лиш хан не відмовив. А тут ще втішна чутка донеслась до неї: казав Юсуф, коли зароблене брала, що чув він від ашугів, буцімто козацький сердар Хмель-ага з двома полками козаків розбив іспанців у Франції. Кажуть, сам французький король його запросив. Хмель-ага... Та це ж Хмельницький, генеральний писар реєстрового війська. Той самий Богдан, що гостював колись у Самійла. Господи, невже воскресає козацтво?..

Дома розповіла про це Стратонові і ще раз просила вірного друга:

— Ти ж чуєш, підводять голови козаки, десь брязкає козацька зброя... Кет-худу можна підкупити, він і на тебе присвідчить, що ти мусульманин. Їдь із нами. Продай хату і за ті гроші...

— Військо, що наймитує, — то не оборона народу, Маріє, — відповів Стратон, махнувши безнадійно рукою. — Чужу правду, чужі скарби захищає за плату. То вже чужинецькі слуги, а не характерники запорозькі. Користі гречкосіям від них мало...

— Але звідки ти можеш знати, що те військо не покине найми і не піднесе ще раз шабель за свій люд?

— Два полки — за люд? Бридня. За народ, на якого з усіх боків насіли сотні полків ворожих? Заворушаться — і розітруть їх. Минулася козацька слава, Маріє. І не повернеться більше. Та ти подумай тільки: ляхи, турки, литва, татари... Не дадуть воскреснути. А ще тепер, коли такий хан іде на престол...

— Не чула про нового хана, — роздратовано перебила Стратона Марія і замовкла: на порозі стояла Мальва, вона водила то на Стратона, то на Марію збудженим гарячковим поглядом.

— Який хан? — спитала, ступивши крок до кімнати. — Який хан?

Стратон поблажливо глянув на Мальву, яке, мовляв, ще і їй до цього діло, і продовжував:

— Султан настановив Іслам-Гірея. Нині, кажуть, в’їжджати має в Бахчисарай. О, то не Бегадир і не Мухаммед. В цього тверда рука. В полоні польському нагострив розум, під Азовом — меч. А все на неї, на ту Україну, гай-гай...

— Він не буде воювати Україну! — скрикнула Мальва, і сторопіли старі.

Марія кинулася до дочки. Що це з нею: горять шалено радістю очі і таке дивне говорить, наче марить?

— Стратоне, ой Стратоне, щось пороблено дитині!

Стратон дотулився долонею до Мальвиного чола, вона відвела його руку і повторила спокійно:

— Іслам-Гірей не буде воювати Україну.

Ще мить стояла непорушно, потім метнулася і вибігла з хати. Не чула, як кликала мама.

...У вузьких Бахчисарайських вулицях стовпилося народу — ніде голці впасти. Ашлама-дере і Маріям-дере забиті натовпом, хлопчаки повилізали на дахи, до палацу і близько не підпускають озброєні сеймени. Хан в’їжджатиме із заходу від Ексі-юрту. Побігла Мальва назад, у Салачик, зіп’ялась крутими стежками попри циганські хатки на плато і помчала туди, де менше народу. Спустилася вниз біля невільничого базару, стала край самої дороги, і вже ніяка сила не могла її виштовхнути звідси.

— Їдуть, їдуть! — прокотилося довгою вулицею, і впало серце в Мальви на саме дно грудей і там завмерло. З-за повороту виїхав загін кінних воїнів, закованих у лати, а слідом два вершники у дорогих шатах.

— Слава Іслам-Гіреєві! Слава Сеферу Газі! — закричала юрба, тільки Мальва мовчала і широко розплющеними очима дивилася на тих, кому віддавали хвалу. Один — старий рідкобородий дід із поморщеним байдужим обличчям і заплющеними очима глипав на народ, другий... Хіба це він? Ні, не він... Зовсім незнайома людина сиділа у різьбленому дерев’яному сідлі, одягнута в голубий кафтан, у соболиній шапці з двома султанами.

Почет наближався, і вже тоді, коли ось-ось мав пройти біля Мальви, хан повернув голову, вийняв із-за вишитого золотом гашника¹ жменю монет і гордо кинув людям. Тоді впізнала: це був той самий лицар, якому вона колись напророкувала ханство, тільки набагато старший, недоступний, суворий. Мальві здалося, що він зупинив на ній погляд, вона подалася вперед, та її відтіснили комонні сеймени, людські спини закрили перед нею процесію.