Яничари (скорочено)

Роман Іваничук

Та враз не стало Хюсама. Алімові посіпаки виволокли понівечене тіло жебрака, що продавав коштовні речі та ще й посмів підвести руку на чорбаджія першої яничарської орти, витягли за мури базару і наказали бакчибаші¹ зарити старого пса.

А тоді трапилося те, чого ніхто не сподівався. Померла Нафіса, не дочекавшись свого чоловіка, пограбували Хюсамову майстерню цехові ювеліри, і невидані коштовності появилися в найбагатших крамницях Бедестану. Дивувалися купці, захоплювалися чужинці і питали, хто їх зробив. Сказано — шила в мішку не втаїш, пішов поголос, що продаються вироби покійного скутарського ювеліра Хюсама, який змайстрував Сулейманові Пишному султанський трон і персні якого носила сама Роксоляна Хуррем. Неймовірно підскочили ціни, торговці вимахували золотими браслетами, підкидали в жменях медальйонами та амулетами, посудники видзвонювали по срібних тарілках і кофейниках, вигукуючи: «Купуйте, купуйте, це робота рук Хюсама, славного Хюсама!», — а дурисвіти підробляли хюсамівські візерунки і теж так само вихваляли товар, не знаючи гаразд, чиїм іменем заробляють.

І може, був би Хюсам возведений посмертно у сонм геніальних попередників, придворних ювелірів, якби один злидар, що сидів за кяшкулем у день султанського торжища навпроти плетеного із соломи крісельця, не впізнав Хюсама саме тоді, коли чорбаджі Алім простромив старому горло ятаганом. Він довго мовчав, боячись яничарської розправи, та комусь-таки шепнув, що Хюсам помер не своєю смертю, а від яничарської руки; хтось інший згадав останній крик старого і здогадався, що чорбаджі першої орти був вихованцем ювеліра. Пішли по людях розмаїті чутки і вкутувались вони в легенди. Народові запотребилось тепер знати все про Хюсама, так ніби співвітчизникам славного майстра хотілося змити із себе сором за байдужість до нього при його житті, і швидко про Хюсама знали навіть таке, чого він сам і його вірна подруга Нафіса не змогли б пригадати. Меддахи розповідали у кафеджіях притчі про Хюсамове дитинство, жінки в лазнях придумували сентиментальні легенди про його палку любов до своєї єдиної дружини Нафіси, а ревнителі мистецтва допиталися до його могили і перенесли прах ювеліра на стамбульський некрополь.

Хто зна за що, а чи не за ті мислі, які вмів Хюсам виписувати у своїх візерунках і за які зазнав смерті, почалися паломництво до його могили, і зборища на цвинтарі, і бунтарські заклики до помсти. Запрацювали субаші, відганяючи народ від тюрбе Хюсама, знесли надгробну плиту, прокляли ім’я ювеліра імами в мечетях, замовкли продавці на Бедестані, глухий протест наростав у людських серцях, а справжні і фальшиві вироби старого майстра продавалися тепер з-під поли...

Тож, видно, така вже воля всесильного Аллаха, а може, дивна доля політичних діячів — що одних знають, бояться і мусять шанувати їх, а прийде смерть — і тільки забуття, про інших же при житті ні слуху ні духу, а по смерті їм за щось шану віддають. Чи згадували люди Селіма П’яного хоча б на другий день після того, як він заснув над глечиком грузинського вина і більше не прокинувся? А хто оплакував жорстокого Османа II, якого задушили яничари після хотинського розгрому? Ба, й Амурата забули, хоч і говорили, що до нього, мовляв, навіть жебраки могли підходити на вулиці, тримаючи факел над головою².

А великого візира Аззема-пашу мало хто знав: він своє життя провів у походах і на засіданнях дивану, а на молитву до Айя-Софії пішки ходив, як це личить правовірному: ніхто не викрикував йому хвалу, коли він супроводжував султанів, бо ж часто славу бере не той, кому вона належиться.

Та враз Стамбул здригнувся від страшної звістки: Аззема-пашу стратив юродивий Ібрагім! П’яний розпусник задушив того, хто вистояв на хисткій посаді при трьох султанах і чиїм розумом жили хвалені падишахи. Заремстував народ: султан убив їх оборонця, бо за що інше міг убити? Пішли поміж людей ашуги, тихо наспівуючи пісні про легендарного візира, невтомні меддахи складали бувальщини про мудрого Аззема-пашу, і взяли його собі злидарі посмертно захисником — чи не за те тільки, що за життя він умів мислити і за мислі свої пішов на смерть.

Тож почалося нуртування, тож згадали свої кривди зубожілі райя, тімаріоти, купці і ремісники, мученицька смерть Хюсама-ювеліра і Аззема-візира надихнула їхні серця відвагою: це ж були великі люди, а не пошкодували свого життя за правду, що ж вони втратять — злидні і голодне животіння? Стягалися злидарі з міських завулків і глухих сіл у гори під Адріанополем, куди скликав їх одчайдушний пастух Кирогли, а софти — вічні бунтарі — понесли їм за медресе заборонені книги Вейсі і Нефі...

Йшов меддах Омар крутими стежинами до Адріанопольських гір. Не марнославство і не віра в нинішню перемогу добра над злом вели його. Життя мудреця підходило до краю. І він, оглянувшись назад, зрозумів, що всі його слова, поради людям, наука пропадуть марно, якщо хоч наприкінці не прикладе рук до діла. Бо навіть найчесніше прожите життя зникне безслідно в людській пам’яті, коли не освятиться воно гідною смертю.

Шейх-уль-іслам Регель прийшов на вечірню молитву в мечеть Айя-Софія. Під величним склепінням пливла прохолода, зелена чалма верховного пастиря імперії здавалась тут легшої, ніж у Біюк-сараї цієї гарячої весни.

Він підвів руки, вимовляючи тихо: «Аллах акбар», потім вклав ліву руку в праву і почав читати фатиху, та відчував, що не може повністю злитися з Богом, відокремитись від того життя, яке залишив хвилину тому за ворітьми султанського палацу. Як би йому наблизитись до Всевишнього так, щоб почути від нього відповідь на ті сумніви, які не дають тепер і день і ніч спокою? Чи вдоволений він своїм намісником на султанському престолі, чи не вчинив гріха шейх-уль-іслам, оперезавши Ібрагіма шаблею Османа? Наблизитись так, щоб запитати віч-на-віч, де ховається та сила, яка гнітить усіх власть імущих при дворі і якої всі мусять щодень слухатися. Адже султан безпорадний і не від нього та сила йде: на владному обличчі валіде лежить тавро приреченості й страху, шейх-уль-іслам, якому сам султан цілує мантію в перший день байраму і якому призначено слухати тільки Бога, мусив усупереч здоровому глузду підписати фетву на смерть Аззема-паші — і то тоді, коли його серед живих уже не було. Сила якого страху тяжить над усіма можновладцями і керує ними?

Регель вклякнув на коліна і напружився весь, зосереджуючи свою увагу на трьох страусових яйцях, що висіли перед міхрабом як символ гарячої Мекки. Чи не обізветься на його сумніви Аллах?

Мовчить Бог. Він завжди німує, а найдужче тоді, коли його рабів огортає тривога. Але ж перед ким цей страх? Перед війною, що почалася з Венецією? А хіба Порті вперше воювати? Та й це ще не війна, Ібрагім не скликає дивану. То, може, страшно від того, що Ібрагім воювати не хоче, що втікає від державних справ у Понтійські гори на полювання або ж не вилазить з гарему? А чи лячно озброєних пастухів, які зібралися під Адріанополем і погрожують помститися за візира і ювеліра?

Верховний пастир відчитує каліграфічні написи над золотим міхрабом, але вони йому нічого нового не говорять, і на думку спливає меддинська сура Корану: «Кожний раз ми міняємо вірш і придумуємо кращий. Хіба не знаєш, що Аллах все може?» Гм... А який тепер видумати вірш, щоб пояснити незриму силу страху?

Сотні свічок на гігантській люстрі освічують храм, світло хлюпається в мармурових водоспадах стін і колон, здається, просвічує їх наскрізь, і священні написи ніби повисли в повітрі над олтарем. І враз Регель стрепенувся: крізь золото літер проступив силует Христової Матері, замальований ще за часів Магомета Завойовника. Вражений, подався тілом уперед, і видіння зникло, наче появилось тільки для того, щоб нагадати мертву Візантію і ще живучу Грецію. Чи, може, це привиділося? Ні, ступив крок назад, і знову Мати Божа проступила своїм скорбним обличчям крізь фарби та емалі і нагадала вже тепер шейх-уль-ісламові про бунтівничу Болгарію, Сербію — всю гяурську Румелію, за яку вона просить свого Бога навіть тут, у мусульманській святині.

— Щезни! — прошепотів шейх-уль-іслам, і видіння зникло. — «Дотепер не вбита її ікона — неживе мальовило на стіні мечеті, то хіба зуміли ми вбити її в серцях народів? — думав він. — Ні, вони живуть, бачать цей силует Марії щодня на стінах усіх мечетей Румелїї, і вона благословить їх, вселяє непокору. А сама згадка про те, що вони підводять до тебе голови, просячи твого благословення, карбує тавро приреченості і страху на наших лицях...» — Щезни...

Підводять голови... Шейх-уль-іслам підійшов до мімбера, взяв Коран і гарячково почав гортати, шукаючи сури, яка підказала б, як боротися з Марією, яку не вдалося вбити дотепер. Мусить підказати священна книга, адже іншої мудрості, крім Магометового пророцтва, в них немає.

Сура меддинська, сура пророча... Сура рахманська. «Ми повісили їм окови аж до підборіддя, і вони... і вони мусять підводити голови». Так що ж ти радиш, премудра книго?.. Зняти окови?!

Шейх-уль-іслам закрив Коран і вийшов з мечеті, шепочучи для заспокоєння п’яту суру меддинську:

«О ви, які увірували, не питайте про речі, що засмучують, коли вам відкриваються. Запитували люди і до вас, а потім стали невіруючими...»

На паперті заступив йому дорогу дервіш у сірому бекташському сукмані, зі срібною сергою у вусі. Він вклякнув перед шейх-уль-ісламом і припав губами до його башмаків.

— Підведись і скажи, чого хочеш, — сказав верховний імам, приглядаючись до дервіша, який підвів на нього начебто знайомі блудні очі.

— Святий отче, — промовив дервіш тихо, але в голосі не чутно було жебрацької покори, а щось ніби змовницьке. — Ти можеш і не пам’ятати мене, бо ж багато в тебе слуг духовних. Я — Мурах-баба, дервіш ордену бекташів, якого ти багато років тому милостиво послав у кафську такіє, щоб я там проповідував правду Османів серед татарів і кримських ямаків³. Я чесно виконував свою повинність, та коли буря насувається на нашу священну землю, совість моя примусила мене.

— Що за чорні вісті несеш мені? — Шейх-уль-іслам схопив дервіша за плече. — Кажи, що чув! Болгари, греки, серби?

Мурах-баба став на ноги, і глумливі блискітки заблищали в його очах. Тепер Регель згадав: де ж той, що підбурював колись яничарів проти Амурата IV, будучи шейхом дервішів у яничарському корпусі. Він, шейх-уль-іслам, врятував тоді свого слугу від смерті, вчасно виславши його в Крим.

— Турки, святий отче. Турки! — відповів Мурах-баба, і розпогіднилось обличчя шейх-уль-іслама.

— Ти про Кирогли? Утри своє обличчя від тривоги, надто велика наша сила, щоб боятися мізерного відділу заколотників. Не так давно розправилася Порта з Караязиджі і Календерогли, хоч тих було набагато більше. Тисячі посаджених на палі в долині Аладжа, на передмістях Анкари й Урфи довго ще лякатимуть ремісників і райю, ще довго не зродиться в них охота допомагати бунтівникам.

— Не смію заперечувати тому, кого справедливо називають морем усіх пізнань. Але ти не знаєш одного: серед цієї нужденної жменьки бунтарів перебуває нині найтяжчий ворог імперії — теж турок — меддах Омар, якому ніхто дотепер не насмілився стяти голову. А заколотники, які думають головою Омара, — це вже не банда, а поважна сила. Ти знаєш, що в своїх блюзнірських проповідях він закликав турків піти з чужих земель, зняти кайдани з поневолених. Що ж станеться, коли турецький люд пройметься його крамолою, хто тоді душитиме гяурську Румелію? Так, я бачу, що насувається страшна буря на землю Османів. Крамола Омара піде по людях, мов пошесть, і не зможе її ніхто знищити, бо вона незрима. В заколотників мало зброї, і за півдня з них не залишиться навіть башмаків, але де ти знайдеш такої отрути, щоб випекла в людей віру в Омара, Хюсама, Аззема-пашу?

Шейх-уль-іслам поник. Цей брудний дервіш розкрив загадку його тривог. Так, так, імперія під страшною загрозою прозріння підданих! Промовив спокійно і зверхньо:

— Мова твоя свідчить, що башка в тебе не дурна, а ти будеш шейхом яничарських дервішів. Але скажи, ти знаєш, як знайти ту отруту? Ти знайдеш учених, які б довели, що Хюсам був бездарний ремісник, філософів, які б висміяли вчення Омара, політиків, які б переконали народ, що Аззем-паша був боягузом і злодюгою?