Яничари (скорочено)

Роман Іваничук

Довго не стихав гомін у столиці, ховалося сонце за ротонди Ексі-юрту, верталася Мальва до Мангуша. З опущеною головою, поникла, зів’яла. Мрії, що плекалися й росли роками, що набиралися райдужних кольорів, раптом зблідли, збезбарвніли, стали такими бідними, як ця мідна монета, що потрапила в долоню до Мальви з рук щедрого хана. Стискала її в кулаці, зрідка поглядала на неї і тихо опустила у вапнянисту пилюку.

Вдома чекали її сплакана мати і похмурий Стратон.

— Де ти була? — спитали разом.

— Там... хана зустрічали...

— Ти бачила його?

— Так, — сказала тихо і безутішно заплакала.

Марія вклала Мальву в постіль, голова її горіла: не інакше — хтось урік дитину. Прикладала до її чола холодний рушник, бідкалася. Стратон довго сидів мовчки, не міг угадати, що за причина Мальвиної недуги, та певен був — не від уроків. Увечері промовив, важко зітхнувши:

— Ось що, Маріє... Якщо ти вже твердо вирішила вертатися на Україну, то не відкладай. Біда біду знайде, поки сонце зайде... Іди до хана. Новий цар на початку свого владарювання завжди щедріший, ніж тоді, коли оговтається. А мало в тебе грошей — додам.

«З ким ти будеш, Ісламе?» — запитували пронизливі вузькі очі Сефера Газі молодого хана, який увійшов у зал дивану.

Іслам-Гірей спинився навпроти високого крісла, оббитого оранжевим сукном, із вишитим золотом півмісяцем на спинці, і чекав ритуалу коронування. До хана підійшли чотири беї, кожний тримався за ріг пухкого войлока. Зверхньо і поблажливо, мов на дорослого сина, поглядав на Іслам-Гірея найбагатший у Криму ширінський бей Алтан, некоронований хан улусу. Запобігливими очима пасли нового хана яшлавський і баринський беї. Холодний, гордовитий, ніби зовсім байдужий до всього, що тут відбувається, стояв володар Перекопу ногаєць Тугайбей, з Мансурових. Навіть поглядом не нагадав Іслам-Гіреєві, що це він передав через свого солердара Мемета юк грошей для Сефера Газі.

Іслам-Гірей поволі і проникливо придивлявся до облич своїх вимогливих радників, зупинив погляд на Тугаєві, і просвітліли ханські очі. Ні, не для підкупу тратив золото перекопський бей. Цього воїна — саме воїна, а не бея, — він знає ще з того часу, коли командував відбудовою Op-капу. Подумав у цю мить Іслам: «Якщо йому колись стане необхідно рахуватися з цими чотирма наріжними стовпами ханства, то він шукатиме дружби не з підступним Ширіном, не з боягузливим Барином, не з убогим Яшлавом, а з Тугайбеєм, з Мансурових, який вродився у сідлі, а не на м’яких перських килимах».

Хан ступив на войлок, беї піднесли його, взявшись за чотири ріжки, і винесли на оббите шовком крісло, вигукуючи:

— Коп! Іаша!¹

Мовчки дивилися на церемонію ханські зброєносці-сеймени і їхній ватажок Сефер Газі, що стояли за троном.

Беї чекали поклону хана.

Напружились мускули на Ісламовому обличчі, ще дужче випнулися вилиці і виголена борода. Він не підвівся для поклону, оперся головою на спинку трону і простягнув назад руку до Сефера Газі. Той підійшов, маєстатичним жестом подав ханові сувій паперу, Іслам розгорнув його і повільно — слово за словом — прочитав перший свій ярлик:

— «Великого улусу правого і лівого крила благородним беям, муфтіям, кадіям і шейхам повідомляю цим ярликом: однині я великої орди, великої монархії, столиці кримської, незліченних ногаїв, гірських черкесів — великий цезар.

Сіпнулася голова Ширінбея, губи стиснулися в злобі до синяви, тінню пробігло невдоволення по обличчях яшлавського і баринського беїв, тільки Тугай стояв, як і перше, — гордий, міцний і непроникливий.

Іслам-Гірей підвів руку, і всі, крім Сефера Газі, вийшли із залу дивану. Колишній аталик, тепер ханський візир, процідив, не рухаючись із місця:

— Перший бій виграно. Але це тільки перший бій.

Несподівано увійшов до залу ханський зброєносець сеймен Селім — він три роки вірно чекав на свого добродія і повелителя у свиті калги Крим-Гірея — і повідомив:

— Гонець із Стамбула!

Скочили кутами угору брови Іслама, сховалися за повіками мишачі зіниці Сефера Газі. Та не підвівся і тепер хан, не вийшов назустріч.

— Хай увійде, — наказав.

Високий турок у яничарському одязі злегка нахилив голову, і тут прошипів Сефер-ага:

— До ніг великому хакану!

Збентежився султанський чауш, обличчя його побагровіло, він поклонився нижче, але на коліна не став. Промовив:

— Іменем сонця світів султана Ібрагіма повеліває тобі великий візир Муса-паша...

— Муса-паша? — схопився руками за поруччя крісла Іслам-Гірей.

— ...повеліває відправити свої війська на Україну чи то Московітію і доставити у Стамбул чотири тисячі невільників для чотирьохсот каторг, які потрібні для війни з Венецією. А ще велить вислати сорок тисяч війська під високу його команду. З цим передаю тобі султанські подарунки, — чауш поклав до ніг хана кунтуш і шаблю.

Нарочито ліниво підвівся Іслам, одягнув кунтуш тільки в один рукав, а на шаблю й не поглянув. Сказано зніченому від такої зневаги гінцеві:

— Нічого не відаю я ні про війну з Венецією, ані про її причини. Два тижні тому благословив мене на престол богоподібний Ібрагім, а до воріт Баб-і-сеадет супроводжував мене не Муса-паша, а великий візир Аззем. Доповідай мені, що трапилось у Порті з волі Аллаха.

Чауш доповідав покірно, вражений незалежністю і пихатістю хана:

— Аллах бачить усе і не простить тим, які не розуміли свого щастя. Проклятий Замбул, хай почорніє його лице, купив з відома Аззема-паші у капудана галеру і поплив на ній до Мекки з краденим у султана добром. Біля Родосу на галеру напали мальтійці, захопили її, а потім зупинилися на перепочинок біля берегів острова Кандії². Венеціанці дали зрадникові притулок, а султан, відвага і непомильність якого відомі усім краям, повів війну проти Венеції.

Іслам-Гірей слухав, сперши голову на руку. Немає Аззема-паші. Добре чи погано? Може, й добре. Ібрагім ще дурнішим і безпораднішим стане. Війна з Венецією. Добре це чи погано? Теж, мабуть, добре, бо крові турецької виллється немало. Що відповісти гінцеві? Відмовитися виконати перший султанський наказ, коли ще кермо не прибране до рук, — ризиковано. Іти на Московітію, якій ще Мухаммед дав шертну грамоту³, невигідно. На Україну? Ні, України чіпати зараз не треба. Тепер козацтвом зацікавилися Англія, Франція, Швеція, Голландія. Хмельницький здобув під Дюнкерком блискучу перемогу над іспанцями, він ще може стати Кримові в пригоді. А Ляхистан не платить упоминок, тож є нагода самим узяти, хоч султан і не каже йти на них. А піти треба — Крим ще не оклигав від голоду.

— Перекажи султанові, — сказав хан після довгої надуми, — що покірний слуга Іслам-Гірей запевняє його у своїй відданості і є раб і порох перед ним. Але кримські люди в Стамбул не підуть — голод у нас, чим там поживляться? Підуть на гяурські землі за ясиром для султана.

...Аж зимою верталося військо Іслам-Гірея Покутським шляхом, ведучи поперед себе десять тисяч польсько-українського ясиру. А із Стамбула йшли у Варшаву посли запевняти короля Владислава, що напад на Польщу вчинив Іслам-Гірей за згодою Аззема-паші, за що великий візир покараний на горло.

Довгою була дорога, холоднеча косила бранців, ремствували мурзаки і сеймени на те, що після султанської сауги не залишиться їм нічого.

За Перекопом відібрали дві тисячі сильніших мужчин для султана, рештою почали ділитися між собою. Хан послав Сефера Газі і калгу Крим-Гірея наглядати за розподілом.

Невдовзі незрозумілий гамір, дзенькіт і стрілянина долинули до ханського шатра. Стали у засніженому степу один супроти одного два ворожих табори: мурзи на чолі з Крим-Гіреєм і сеймени — із Сефером-агою. Загриміли литаври, понеслись мурзацькі воїни в гостроверхих чорних шапках на сейменів, закованих у кольчуги і шоломи. Стялися алебарди і бердиші одвічних суперників за здобич. Загавкали пищалі і кремінні пістолі, засвистіли стріли, задзвеніли ятагани і шаблі.

Вдарив хан шпорами коня, прискакав на поле битви, та спинити не мав уже сили. Мурзи оточили сейменів і кришили їх шаблями.

— Йстер! Йстер!⁴ — несамовито кричав хан і, наражаючись на смерть, носився по полю. Бій почав стихати, повернули коней мурзи і збіглися навколо хана.

До Іслам-Гірея під’їхав на коні ширінський мурза, син гордовитого і владного Алтанбея, який не забув ханської зневаги під час коронування.

— Хане, — сказав він, дихаючи клубками пари в обличчя своєму вождеві, — ти наш володар, а ми твої слуги. Нема володаря без слуг, піддані ж завжди знайдуть собі пана. Ми згодні коритися тобі, але ж не самозванцеві, в жилах якого не тече й краплі благородної крові. Вели арештувати Сефера Газі, який, мов боягузливий тхір, утік із поля бою. Ми знайдемо його. Ось тобі готовий наш ярлик на його арешт, прибий тамгу. Не можуть беї терпіти, щоб головним агою війська татарського був ниций раб, який виріс на грабованих сейменських харчах.

Сахнувся Іслам-Гірей: засудити до страти аталика! Він підвів було руку, та опустилася вона — в цю мить не мав ханської влади і повернути міг її лише ціною життя Сефера. Обличчя мурз були суворі й рішучі, очі їхні говорили: «Ми тебе посадили на трон, ми тебе й знімемо з нього». І тоді ханові згадалися поради аталика: у вождя повинно бути два обличчя — лицаря і підступного змія. «Так ось на кому мені доводиться здійснювати вперше твою науку, добрий мій вихователю!»

Ширінський мурза подав Ісламові записаний папір, хан зняв із пальця перстень і тремтячою рукою приклав його до ярлика.

Відділ бейських воїнів полопотів степом у напрямі Кафи в погоню за Сефером-агою.

Тоді до хана під’їхав володар Перекопу Тугайбей і мовив, не розпогіднюючи свого зцупленого жовнами обличчя:

— Хане, я в десять разів сильніший за тих, яким ти сьогодні скорився. Сильніший я зі своїми ногайцями і від тебе. Але не личить міжусобитись тоді, коли на ханський престол послав Аллах мудрого вождя. Сефер-ага перебуде лихий для нього час в Op-капу. Така голова не повинна злетіти з пліч. Можеш розраховувати на мене, хане. Бо не жадоба наживи, а справа волі мусить тепер бути нашим санджаком⁵.

Довго Марія чекала прийому в хана. Повернувшись із походу, він не впускав до себе нікого. Аж у намазний день⁶, коли сусід сусідові приносить хийгачу⁷ за упокій померлих душ, а перед воротами ханського палацу роздають жебракам і циганам їжу, Іслам-Гірей прийняв прохачів.

З трепетом заходила Марія до ханської канцелярії в супроводі мангушського кет-худи, який за добрий калим погодився посвідчити, що Марія і її дочка — правовірні мусульмани, що повертаються вони до гяурів, аби проповідувати серед них найсправедливішу на землі віру.

Залишивши чарики на сходах, Марія увійшла до канцелярії і впала ниць перед ханом. Іслам-Гірей мовчки кивнув на казнадара, що сидів збоку за столиком. Той велів розповісти свою просьбу, вислухав, глянув на хана. Хан кивнув головою. Марія висипала перед казнадаром купу алтинів, тоді писець, що сидів поруч, почав писати.