Яничари (скорочено)

Роман Іваничук

Вийшла в сад. За нею подріботів євнух, махнула рукою, щоб вернувся, має ж вона право побути хоч хвилину сама.

Пішла стежечками до фонтана. Весняне небо нагніталося синявою в глибоку цямрину гаремного саду і відбилося в овальному басейні — перевернуте куполом униз. Оце і все її небо. Не бачити їй більше того справжнього, великого, прип’ятого до велетенського круга землі, а тільки це — відбите у мармуровому кориті ханського фонтана.

Голубий мармур ще більше згущував синяву неба, тихо падали краплі і ледь брижилася поверхня води, а на дні — побачила Мальва — застигли рибки, що одна за одною розігналися по жолобці, яким витікала з басейну вода, і чомусь зупинилися в розгоні. Приглянулася пильніше — тож неживі вони, хтось так удало вирізьбив їх у мармурі. Але чому різьбяр зупинив рибок біля входу, чому не висік їх у жолобці за басейном — на волі?.. Гм... А хіба можна їм туди? За цямриною причаїлась клювата мармурова чапля, не вийти їм ніколи з голубої тюрми...

Для чого це придумав майстер? Навіщо дав рибкам життя у тісному басейні і поставив грізну сторожу при виході на волю? Що думав невідомий митець, різьблячи цю сумну картину? Про кого: про себе — ситого, одягненого і скованого ханською службою або оскопленням? Про жінок, що томляться у гаремному раю, чи взагалі про примарність щастя?

Глянула Мальва вгору, і захотілось їй простору, неба, того неба над Чатир-Дагом, де можна рукою до зірки дістати, де бовдуряться вільні тумани і лягають на спочинок біля печер, щоб окутати прохолодою жовті кості тисячі козаків...

Козачка... А вони мчать на конях у гори, їм треба сховатися від незчисленного війська Кантемира... Куриться димом, виїдає очі, душить, та ні один не виходить здаватися в полон.

Так зримо постала перед очима казка старого Омара, діткнулася до зневоленого серця, зім’яла його, стиснула. Від пекучої туги защеміло тіло. Був цей щем схожий на кохання, але не такий, був це щем пекучий і солодкий, видушував він із очей сльози невідомо за чим, і відізвалось раптом незнане почуття давно забутою піснею:

— Козачка... — прошепотіла Мальва, йдучи по вузькій стежці, і враз здригнулася: з-за густого лаврового куща дивилися на неї очі того самого євнуха, якого прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипіла в грудях лють: хан підсилає скопця, не вірить їй, а сам же не приходить. А сам, певно, жирує в інших гаремах... Хотіла крикнути на євнуха, як сміє він не виконувати волі ханської дружини, але очі скопця дивилися нахабно, злобно, і зрозуміла вона, що євнух сильніший від неї, що він тут хазяїн, а вона — раба. Кинулася бігти — та куди, і хлюпнувся у серці пекучий біль за тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках...

Пішла, похилена, поміж клумбами, що біло пінилися кущиками нарцисів, відхилила хвіртку до Соколиної вежі — в проході теж стояв євнух, і прорвався гнів у лагідної ханим:

— Геть! — закричала, і щез скопець.

Вибігла витими сходами наверх, припала до мушарабій. І тут довкола мури: високі мінарети Хан-джамі¹, за ханськими конюшнями — сторожова вежа, масивні ротонди усипалень, із заходу — гаремний мур, і лише з боку парадного входу — маленька щілина між сторожовими баштами, крізь яку видно вулицю. Їй хочеться туди, а хан не приходить, їй треба до матері, та як піде, коли хан не приходить, вона мусить бачити людей, живих, дужих, а хан не приходить... І всюди хан, всюди хан, як ті мури довкола, як та чапля біля цямрини, а вона — золота рибка у мармуровому пишному басейні.

І враз неждано, наче грім з безхмарного неба, наче несподіваний гарматний постріл — з-поза парадних воріт хвилею вдарила дружна пісня, та самісінька материна — пісня її дитинства, десятками голосів ударила — свіжа, вільна, простора, як те небо, відібране в Мальви:

Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає...

Хто її тут співає? Чому тут? Що трапилось: на вулицях Бахчисарая лунає українська пісня, колись Мальві байдужа, нині така рідна?

Ступила на карниз, стала вище, і відкрилося перед її очима барвисте море кунтушів і жупанів: з Тисячоголової печери вийшли чубаті козаки на бенкет до хана або на помсту. Вибивають чопи з бочок, п’ють кухлями вино; палає багаття, розвіваються на вітрі пелехи полумені, в повітрі несе смажениною; дружний регіт, постріли з мушкетів, і знову брава переможна пісня:

Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає!

Прорвалася туга з-під серця, мов болячка, що роками наривала, бризнула сльозами, і потекли вони, давно жадані, висушені в дитинстві зневагою чужинців і нерозсудною материною любов’ю.

— Хто ви? Звідки ви? — трясла Мальва самшитовою решіткою і знемагала.

Тиждень тому Іслам-Гірей безцеремонно і грубо вигнав купців за стіни палацу — йому доповіли, що до нього їде Тугайбей з почтом і разом з ним вертається в Бахчисарай Сефер Газі.

Хан стояв непорушно посередині кімнати у вичікувальній позі, забувши про свій ханський сан, коли увійшли вони обидва, такі потрібні йому зараз, сильні мужі Криму. Яку ж силу відчув Тугайбей, що посмів увести в палаци ізгоя Сефера Газі?

У червоному хутрі з бобровим коміром і в зеленому тюрбані стояв біля порога аталик, якого зрадив вихованець. Ті самі примружені очі з осоковими прорізами, по яких не вгадаєш ні вдоволення, ні гніву, те саме поморщене обличчя і рідковолоса борода. Поруч із ним холодно-понурий Тугайбей у жовтогарячій киреї. Він ледь нахилив голову, підкреслюючи стриманим поклоном незалежність від хана.

— Ефенді Сефер Газі побажав бачити тебе, великий хакане. Він хоче доживати віку в Бахчисараї, ширінський бей про це знає, але ніщо не може загрожувати твоєму аталикові. Один волос упаде з бороди Сефера Газі, і орбей Тугай покаже зухвальцям силу незліченних ногаїв.

Темні очі Іслама сховались під повіками, ніби хотіли приховати радість перед Тугаєм.

— Сеферу Газі, — сказав він, — рано ще думати про старечий спочинок. Він повернувся в Бахчисарай як найблагородніший радник хана, вповноважений і довірений ага.

На мить розплющилися очі в старця, і знову стулилися повіки. Сефер-ага поклонився ханові.

Іслам-Гірей відповів аталикові теж поклоном. Йому хотілося обняти старого, але поруч стояв напускно гордовитий Тугайбей — не можна було давати волю почуттям. А в голові загасали знову ті самі думки, що колись: чи не хитріший Тугай від злобних Ширінів, які хотіли взяти хана силою? І чому саме сьогодні зважився приїхати із Сефером у Бахчисарай?

— Хане, — промовив Тугайбей, не міняючи крицевого тону голосу, — до тебе йдуть посли із Запорожжя.

Сіпнувся хан: ця вістка була надто несподіваною. Його мозок весь час мозолила думка про спілку з козаками, а вони — самі йдуть до нього? Перст Аллаха! Значить, усе вирішено... І сторгуватись можна буде на засадах ласки, а не просьби.

Опустив голову, наче в задумі, і підвів її по хвилині.

— Посли із Запорожжя? Від короля лядського йдуть? Чи не здогадався Ляхистан упоминки платити?

Посміхнувся Тугайбей краєчками уст: мовляв, дипломатично розмовлятимеш із послами, а не зі мною. Сказав:

— До тебе йде сам гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, який не визнав себе підданим Ляхистану. Ми зустрічалися з ним учора на Перекопі. Я знаю його здавна. Це великого розуму і завзяття полководець. Він хоче розпочати війну з ляхами і йде в тебе просити допомоги. Воля твоя. Але відмовлятися не варто. Тільки обережно треба з ним. Він хитрий, як лис, і звинний, мов змія. І гордий. Від мене, колишнього друга, відмовився брати фураж і баранів. Не хоче він теж зупинятися в Біюк-яшлаві, нашому посольському стані. Знайомих має на Ермене-маале².

Хан сів на міндер, оперся ліктем на подушку. Довго мовчав.

— Зостанься в Бахчисараї на кілька днів, Тугаю, — сказав нарешті.

— Залишуся, хане, — м’якше, ніж будь-коли, промовив Тугайбей. — Вибирався я, було, на козаків цієї весни: паде худоба, чахнуть коні, знову голод у Ногайських степах. А тепер я готов із своєю ордою піти позаду козаків. Виграє Хмельницький з нашою допомогою — високий польський ясир приведемо, програють козаки — з них візьму живу данину.

— Хай благословить наші наміри Аллах, — мовив хан. — Сефере, — звернувся він до аталика. — Накажи пригощати козацьких послів як гостей вельмишановних.

...У кінці березіля на вершині Топ-кая зупинилося кілька десятків вершників на легких аргамаках — в атласних жупанах, в шапках із червоними шликами.

Попереду загону стали три комонні: богатирського росту довговусий козак у суконному кунтуші, в хутряній шапці з двома буйними перами посередині — втікач від шляхетської розправи гетьман Війська Запорозького Зиновій-Богдан Хмельницький. Справа — старший віком від гетьмана — кропивенський полковник Филон Джеджалій, зліва — юнак у білій свиті, Тиміш Хмельниченко.

— Погляньте, — показав гетьман униз нагайкою. — Ще раз погляньте і подумайте, братове, щоб потім не було нарікань і каверз. Там, унизу, бачите, лежить гадючник — Бахчисарай. За камінними стінами, оповитими хмелем і павутицею, живуть люди, які не раз топтали нашу стражденну землю. Збіглись вони сюди, в цей яр, докупи, наче ті жуки на лайно, і весь час чекають нагоди розповзтися по світу, щоб нищити, жерти, роз’їдати, тягнути чуже добро і неповинних людей сюди, у своє лігво, їм все одно, на кого йти... Погляньте тепер сюди, ближче. Ось тут, під нами, — загороджений високим чотирикутним муром, обсаджений зеленими тополями, стогне невільничий ринок. На такому ринку продавали колись мене. Чуєте: зойки, плач... Там торгують нашими братами і сестрами. А ми йдемо в це осине гніздо просити допомоги. Йдемо, щоб забезпечити собі тил, щоб не вдарили поганці в наші спини, коли ми двигнемо на ляхів. Ідемо просити в них кінноти, бо в нас мало, а на волах далеко ляхів не поженеш. І стискати мусимо нашу лють і біль у жменях, і кланятись мусимо ворогам нашим відвічним, бо інакше не бачити нам перемоги, не бачити нам волі на страдницькій Україні. Тож прошу ще раз, братове, кажіть своє останнє слово.

— Веди, батьку, до хана! — відповіли козаки гуртом.

Вірменська вулиця скрутилася розімлілим на сонці вужем на схилі напроти ханського палацу. Здивувалася, заметушилася, побачивши незвичайних гостей, заскреготали завісами склепових віконниць — винесли крам войлочники, зброярі, башмачники, винарі, загармидили, набиваючись своїм товаром. Збіглися сюди купці, що гостювали в хана: голоколінні венеціанці, метушливі греки, бородаті московіти; виповзли в чорних сутанах польські єзуїти — члени кримської єзуїтської колегії, що примістилась недавно на вірменській вулиці.

«О, Боже правий! — жахнувся Хмельницький. — Де ви тільки не розпустили своїх щупалець! І тут, серед вас, мені, можливо, доведеться залишити свого сина... Що ви зробите з ним, коли я розпочну війну з ляхами? Та коли треба буде — і цю дитину віддам на заклання, але ще покусаєте ви пальці, ханжі чорносутанні. Не хотіли ваші собраття дозволити королеві йти війною на Крим — я з Кримом на вас піду. І ви ще проклянете лядських вельмож за те, що зневажили вони мене».

Другого ж дня до ханського палацу відправився полковник Джеджалій. Його гостинно прийняв Сефер Газі-ага, але аудієнції у хана не призначив. Повернувся полковник у супроводі слуг, які принесли харчі й фураж. На другий день повторилося те ж саме, хмурнішав гетьман, а навколо нього звивалися весь час ханські придворні та все вимагали подарунків.

Шість разів доповідав Филон Джеджалій про приїзд козацького посольства, шість разів супроводжували його ханські слуги з мізерними дарами. Аж на сьомий день аяк-капу³ сам прибув на квартиру до Хмельницького і сповістив: хан чекає Іхмеліскі-агу сьогодні у посольському залі.

Перед обідом з Ермене-маале виїхав гетьман Хмельницький з посольським ескортом.

Попереду на білому коні їхав аяк-капу. Біля воріт палацу він наказав козакам спішитись і йти за ним.

Насторожений довгим очікуванням ханського прийому, але з гордо піднесеною головою ступав Хмельницький у ханський двір. Подеколи поглядав на рябуватого юнака в білій свитині, що йшов з ним поруч, і стискалося в грудях мужнє серце, а в скронях калатало раз у раз: «На продаж, на продаж».