Сава Чалий (скорочено)

Іван Карпенко-Карий

Грива. Кажуть, Сава не згоджується з тим, що завелось тепер на Січі. Він хоче людей і віру боронить, а старшина більше тягне за панів.

Медвідь. Так от він і кинув Січ. Побратався з Гнатом Голим і скрізь по Україні панів лякають удвох.

Грива. Удвох? Ото сказав! Удвох нікого не злякаєш. У них ватага є велика, та все такі завзятці, що й чорт їм сам не брат!

Медвідь. Якби таких побільше, то легше б нам жилось... Глянь!

Грива. А що ти тут побачив?

Медвідь. Тільки лапцардак зостався.

Грива. Єврейський?!

Медвідь. Еге... У цій корчмі колись орендар сидів немилосердний. Тільки хто писне бувало проти нього, зараз у двір, а у дворі за ним тягнуть, як за братом, бо він всі переправи, всі попаси держав і мито брав. Обдирав людей на панську і свою користь. Дознавсь про цеє Сава і пристращав орендаря. Орендар сторожею корчму обставив і ще гірше почав грабувати. Тоді Гнат Голий сторожу розігнав і всіх євреїв порізав.

Грива. І це давно було?

Медвідь. Та на тім тижні.

Грива. Диво, що нових орендарів і досі тут нема.

Медвідь. Бояться.

Грива. Ніщо їх не лякає, коли поживу чують! Не вспіє кров засохнуть тим, що вчора вбито, диви — вже нові орендарі в корчмі сидять!

Медвідь. Вірні панські слуги.

Грива. А людські п'явки.

Медвідь. Якби не орендарі, з панами легше було б жити.

Грива. Якби не пани, то й орендарів би не було.

Медвідь. І то правда. І скажи на милость: ну, будем казать, пан; хоч він і католик, так хрест же в нас один; а єврей — невіра... Чому ж не з нами, а з євреями пани живуть так, як брати! І звідкіля воно це взялося? Невже так споконвіку?

Грива. Ні, дід мій сто двадцять літ прожив на світі, так він казав, що між людом і панами була братерська згода, і всім тоді жилося, як в раю.

Медвідь. А з чого ж сталося усе?

Грива. Як зачепили попи їх нашу віру, а пани їм стали потурать, так прогнівали Бога — пішло і пішло!.. Так от звідкіль та ненависть іде; а тепер вже до живого допекло! Чуєш?.. Гупотить?! (Бере косу в руки).

Медвідь. Це, певно, наші. (Прислухається). А як сіпаки, панські козаки, примітили, та заберуть отут, як тих курей, на сідалі.

Грива (трясе косою). Я не здамся.

Медвідь (показує кінець палиці, на котрій спис). Та й у мене є! Але що ж ми зробимо проти сили?

На дворі голос. Гей, а хто тут є — озовися!

Другий голос. Певно, що нема нікого; а може, й не прийдуть, побояться!

Медвідь. Наші!

Грива. Ще не вчені. І якого бісового батька гомонять. Що за необачний народ — тільки зібрались вкупу, так і ґвалт.

Медвідь. Заходьте в хату, не кричіть.

Медвідь. Та тут і половини ще нема громади.

Гаврило. Так змовились: щоб не примітив двір, не всім збиратися на раду.

Медвідь. І це діло.

Гаврило. А хто ж оце чужий між нами?

Грива. Чужий я тільки на обличчя, а біда у нас одна. Тікаю із слободи у ліс.

Гаврило. Щасливий, що не піймали; а в нас із собаками вишукують і ловлять всіх утікачів. Здається, й не в тюрмі, а скрізь сторожа панська чатує.

Медвідь. Іди, Микито, надвір і стань лиш ти на варті. Тільки чатуй добре.

Микита. Очі витріщу, як сова, а вуха наставляю, як лисиця. (Вийшов).

Медвідь. Ну, що ж, пани-браття: чи будем панщину робить, чи будемо тікати?

Гаврило. Куди ж його втечеш від панських козаків?

Медвідь. Сава обіщав від погоні оборонять!

Перший чоловік. А де ж Сава? Коли б від нього раду нам почуть!

Медвідь. Сьогодні буде тут. Казав, що в двір загляне, бо хліба і пшона в них обмаль, а брать з людей харчі його товариш Гнат не хоче.

Гаврило. То підождем Саву.

Медвідь. А поки Сава прийде, треба нам обміркувать. Не один же чоловік, а ціла, мовляв, громада. Треба, щоб змовитись, щоб думка була одна у всіх, а то як прийде Сава, то в нас тоді почнеться суперечка.

Всі. Так, так!

Гаврило. Треба погодитись.

Медвідь. І знайте всі, що три дні тому назад, ото як ми чиншу платить не захотіли, лист пішов до Канева, що ми бунтуєм! То глядіть, що сам Потоцький наскочить на село з волохами своїми і шкуру спустить з нас.

Гаврило. Трекляте життя! З кожним днем росте і чинш, і панщина, й податки — несила нам їх одбувать.

Перший чоловік. Нас заманили всіх на слободи, і як селились тут, то обіщали нам, що по два злоти в рік чиншу ми будемо платить у панську казну на вічність, а тепер...

Гаврило. Помалу, помалу набавляли, та вже дійшло до нікуди.

Медвідь. Звідкіль ти візьмеш заплатить у панську казну від кожного тягла сорок шість злотих і шістдесят вісім грошей?

Перший чоловік. Та ще й десятину дай: від пасіки, виходить, очкового, дві курки, двадцять яєць, двадцять пасом прядива.

Грива. А осип жита та вівса; чи, може, у вас того нема?

Медвідь. Є. А подорожчина? Всього й не злічиш, бо кожний день вигадують нове: то шарварки, то заорки, то оборки, закоски, обкоски, зажинки, загрібки, огребки...

Грива. А у нас ще не в зачот скільки: садить капусту, мочить льон, готовить його до пряжі, полоть просо, пшеницю, давать по черзі варту: і на тік, і в двір, і в корчму!

Медвідь. Так, як і у нас! Скрізь однаково!

Всі. Хоч здихай.

Перший чоловік. Або тікай, або здихай, або роби щодня на панську казну.

Медвідь. А оце вчора загадали нову панщину.

Гаврило. Яку? Я ще не чув!

Медвідь. Один день за березову кору, один день за рижики, один день за опеньки; і ще — це вже прямо на сміх — один день панщини за ті квітки біленькі, круглі, як горох, що напровесні ростуть у лісі.

Грива. За просеренки б то?

Медвідь. Може, ще й за просеренки загадають, а то квіточки такі пахучі, весняні, забув, як їх називали, либонь, конвалія, чи що?

Грива. Пахучі, кажеш?

Медвідь. Еге, такі біленькі.

Грива. Ага! Щоб і квіток не нюхали даремно. Ну, в нас до цього ще не додумались.

Медвідь. Додумаються! Один у другого повчаються! Я певен, що ще за сонце і за місяць будемо панщину робить, бо вони ж світять даремно тільки панам. (Всі сміються).

Гаврило. От і розсмішив нас Медвідь.

Перший чоловік. Що ж його робить?

Всі. Тікать!

Гаврило. Куди?

Грива. Тікають люди звідсіль: одні до гайдамаків пристають, другі шукають нових слобід.

Перший чоловік. Та йти самому в ліс не штука, а от як жінку, діток безпомічних покинуть тут, — на них же упаде і помста, і кара.

Гаврило. Нема кому дать всім пораду добру.

Медвідь. Так отже Сава обіщав усіх нас вивести звідсіль.

Всі. Так будем тікать!

Микита. Від лісу йде великий гомін, багато десь людей зібралось. Брязк такий, неначе військо.

Грива. Може, це Чалий зібравсь обчистить панські комори?

Медвідь. Ану лиш, цитьте! (Прислухається біля вікна; тиша). Еге, чутно вже клекіт. Коли йдуть гучно, гомонять, то це не гайдамаки, а, певне, панське військо! Треба нам вийти звідсіля, бо як прийде охота освітить шлях, то корчму цю зараз, запалять. Перше я вийду. Сидіть тихо. Та слухать: що звелю — робить всім миттю! (Вийшов).

Грива. З Медведя добрий був би ватажок.

Перший чоловік. Еге.

Гаврило. Як скаже що, то зараз і послухаєш.

Грива. Добре слухаєм, звелів же сидіть тихо, а ми гомонимо. (Мовчать. Тиша якийсь час. Хтось кашлянув). Не кашляй! (Легкий сміх).

Медвідь. Корчму минули. Та не мине нас, братці, лиха година! Це Потоцький з волохами своїми прийшов провчити нас за те, що ми не хочемо платити чинш.

Всі. От і діждали.

Перший чоловік. Пропащі ми!

Гаврило. Закатує.

Микита. Я піду назирці за ними; коли що трапиться — дам звістку, а ви тут Саву дожидайте!

Медвідь. І ждати не прийшлось.

Всі (один другому тихо). Сава, Сава, Сава!

Сава. Я, пани-браття! (Микита вийшов). Чи поховалися сюди, як від шуліки горобці, а чи на раду всі зібрались?

Медвідь. Зібралися на раду, пане отамане, а тим часом і шуліка в село прилетіла.

Чалий. Сюди прилетіла, а звідсіля, може, не полетить. Тепер там біля двору мій побратим Гнат Голий з десятком добрих молодців Потоцького чатує, а завтра вже посмалим крила.

Медвідь. Коли б же то!.. А це що за молодиці?

Чалий. Не знаю. Я тільки що зустрів їх — ховались тут в яру — і вспів дознатись тільки, що в Лебедин з Немирова тікають. Ну, розкажіть, що робиться в Немирові у вас?

Перша молодиця. Ох, лебедики, бодай і не казать — нема у нас в Немирові ні права, ні суда, нема кому і пожалітись: до пана вельможного, до самого гетьмана Потоцького не можна доступитись, а шляхта урядова, особливо пан Жезніцький робить те, що сам захоче. Не буду вже розказувать за других, а скажу тільки про себе: сина мого єдиначку, Гаврила Гуску — це таке прізвище у нас — пан Жезніцький повісив.

Всі. Ірод!

Чалий. Що ж син твій зробив лихого, що так покарано його?

Перша молодиця. Він швець, син мій Гаврило, швець, лебедику. Гарний швець, на весь Немирів; такого шевця нема ніде... Вже як пошиє кому чоботи, то і скидаючи, і взуваючи дякують. Еге. А пан Жезніцький признав його за гайдамаку! Ти, каже, чоботи шиєш гайдамакам. Чи він же знає, кому шиє? Чи ксьондз, мої лебедики, чи гайдамака, чи пан, чи свинар, йому все одно — шиє! Побий мене Бог — шиє і гарно шиє: чи свинар, чи пан — шиє однаково!

Чалий. Та як же так ні з сього, ні з того — гайдамака?!

Перша молодиця. Ні, лебедику, ні, мій голубчику, — і з сього, і з того! Правду кажу, як перед Богом — і з сього, і з того! Пан Жезніцький звелів пошити собі чоботи, хороші чоботи, козлові. І пошив мій син йому чоботи, настоящі козлові, хоч би й гетьманові, такі гарні. І запросив мій син п'ять золотих за ті чоботи — козел і весь набор панів, а тільки дратва та ще підкови, гвозді і шитво — і за все п'ять золотих. А пан Жезніцький розгнівався, каже: «Ти за честь повинен мати, що мені чоботи пошив, а ти п'ять золотих, гайдамако, правиш! У тюрму його!» Було б уже віддать йому ті чоботи, а Гаврило розгнівався, чобіт не дав і в тюрму йти не захотів. Прислали козаків і взяли його. Я вже і чоботи носила панові Жезніцькому і оддавала так, без грошей. Не взяв. І Гаврила повісив. (Плаче).

Медвідь. Так от яке життя.

Чалий. І на очах у гетьмана самого. Куди ж ви йдете?

Перша молодиця. Тікаємо в Лебединський монастир.

Чалий. Ви, мабуть, сестри?