Сава Чалий (скорочено)

Іван Карпенко-Карий

Чалий. Це ти в вікно заглядав?

Джура. Ні.

Чалий. І нема нікого?

Джура. Ба, приїхав зараз козак з хоругви пана Шмигельського.

Чалий. Де він? (Хутко, не діждавшись одповіді, вийшов. З других дверей виходить Зося).

Зося. Джуро, що там сталось, що пан так прудко вийшов? Мені здалось, що пан Шмигельський приїхав?

Джура. Ні, пані, козак з його хоругви.

Зося. То, певно, він вернувся?

Джура. Не знаю.

Зося. Здається, йдуть! Ти не кажи, що я виходила, щоб пан не гнівавсь.

Джура. Слухаю, пані. (Зося зникає за двері).

Чалий. От через що я так тривожусь цілий день — душа нещастя чула! Ну, ну — далі розказуй.

Козак. Я певен, що всі там полягли, до одного усі. І їх там полягло багато. Коли уранці після бою до мене знов вернулося життя, то я побачив, що балка вся завалена була козачим трупом — немовби хто позвозив їх багато так навмисне. Шукав між трупом я сотника пана Шмигельського, але його там не було. Коли на гору вийшов, то на горі з десяток наших коней уже здихало, бо в них розпороті були їх животи, а далі паслось скільки коней, так я піймав одного і от до тебе прискакав з цією звісткою лихою!

Чалий. О, Боже мій, яка потеря! Це — Гнат, його робота, бачу... Ти знаєш місце добре?

Козак. Знаю.

Чалий. Так ти нас проведеш туди. Іди, тим часом спочивай, обмий і перев'яжи свої рани. Джуро, дай йому добрий кухоль меду, скажи, щоб зараз коней трьох сідлали і сам вертайсь сюди. (Джура й козак вийшли. Сава сідає і пише лист, а написавши). Сто душ лягло на полі і з ними кращий друг! Друг, котрий підтримував всяк час мій дух, друг, що вмів розгонити найтяжчі хмари життєві, які гнітили часто мозок мій, і душу, й серце!.. О, тепер я попалю усі ліси, я виверну все гайдамацьке гніздо, я заплатю за смерть Шмигельського вам всім сторицею, страшно, страшно заплатю!..

Чалий. От три листи: один, що загорнутий удвоє — в Немирів, другий, що край один заламаний, — у Тульчин; а третій одкритий — в Рубань! Птицями нехай летять всі три!

Джура. Тоді у нас нікого не зостанеться в дворі, бо Харко й Трохим пішли на слободу й досі не вернулись.

Чалий. Так ти на слободу йди зараз і в двір до мене поклич Кульбабу; скажи йому, щоб він узяв із собою всіх своїх товаришів, що колись були у гайдамаках. Вони мені потрібні, і за послугу будуть мати добру плату. Іди ж мерщій! А не забув, куди який послати лист?

Джура. Цей — в Немирів, цей — у Тульчин, а цей — у Рубань.

Чалий. Так. (Джура пішов). Годі вагатись, годі. (Входить Зося). І ти не спиш ще на лихо?

Зося. Яке там лихо? Я чую тривогу; скажи, що сталось? Я ні жива ні мертва!

Чалий. Молю тебе, не заважай мені! Сотня Шмигельського пропала, і я піду шукать її. Скоро збереться сюди вся близька міліція, і я виступлю зараз, по дорозі захоплю решту — і в поход!

Зося. То нехай коней зараз запрягають, і я поїду у Немирів із сином, бо тут без тебе я не зостанусь.

Чалий. Я вже послав на слободу, і зараз сюди прийде Кульбаба, а з ним п'ятнадцять таких молодців, що і на сотню підуть. Для всіх роздам я списи, порох, кулі і мушкети. Це буде твоя варта. Коли ж захочеш їхать, то завтра вже поїдеш у Немирів; а варта все ж таки нехай стоїть в дворі!.. Іди ж, моя голубко, і спи спокійно — тебе одну я не покину. Знай, що у дворі у тебе буде п'ятнадцять молодців! Іди і спи спокійно. Мені немає часу, треба ще написать ясновельможному, бо все, як бачиш, раптом перемінилось.

Зося. Я слухаю тебе, і спокій мов росте в моїй душі. Прощай, мій сокіл ясний! Боже, як не хочеться з тобою розлучатись... Згадуй свою Зосю, а я щохвилини буду з тобою розмовлять, бо біля мене малий Сава! Прощай!

Сава. Будь здорова, моя зоре. (Цілує її).

Зося. Зайдеш же, сина перехрестиш. (Вийшла).

Сава (один. Пише). Увесь тремтю від злості!.. Коли б мерщій міліція... (Пише). Кипить моя душа!.. Я не так до вас приймуся... Коли б піймавсь мені тепер сам Гнат — я і його без жалю на палю посадю! (Пише. По хвилі входять тихо Гнат, Медвідь і Кравчина).

Гнат. Добривечір!

Чалий (повертається і схоплюється з крісла).

Гнат. Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданії гості маєш, чим будеш вітати?

Чалий (шукає очима броню). А чим же я таких гостей привітаю... Послав мені Господь сина, буду в куми звати.

Гнат. Не кумувать тобі, Саво, з нами: не пить горілки та медів з преславним товариством, а заплатити перше треба за сукні та за адамашки, що ти нажив, пане Саво, з козацької ласки...

Чалий (хоче взяти шаблю — Медвідь йому дорогу заступає. Сава хоче взять рушницю, що в другім кінці стоїть, — Кравчина заступа йому дорогу. Сава, нахиливши голову, хвилю мовчить). Що ж брати мої хотять? Чи битись, чи миритись?

Гнат. Прийшов час, Саво, розплатитись за кривди ті, які ти нам і людям всім своїм зробив!

Чалий. Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край. Один проти другого ми у поле виступали, озброєні мов лицарі на герць! Тепер же ви утрьох на мене безоружного напали, — цього не дозволя честь лицаря такого, як ти, Гнате! Коли вже воля Божа є на те, щоб з вами розплатився я, дозволь же і мені ти шаблю взяти: тоді один я проти трьох кривавий бій прийму, а Бог нехай рішить, і мертвий той нехай поляже, хто кривди більше наробив!

Гнат. На поєдинок ти не маєш права з нами, бо потеряв козацьку честь! За те, що кіш у Чорнім лісі наш спалив, напавши зрадою на нього; за те, що ти ловив товаришів своїх і в руки панські віддавав; за те, що церкву ти спалив — тебе громада наша смерті присудила, і виповнить присуд громадський ми взялись... Против громадського суда оборонятись шкода!.. Колись, хрестами помінявшись, ми перед образом дали присягу оборонять людей своїх від лядської кривди і напасті; присягу ту зламав ти, брате, тепер вона тебе вбиває! (Всі три обступають Чалого і проколюють його шаблями; проколовши, одступають).

Чалий (падає). Простіть... Я смерть прийняв за рідний край... Я кров'ю змив свою вину... Прощайте! (Умирає).

Гнат. Прощай! Краще, брате, гнить тобі в землі, аніж з ляхами вкупі на наші голови козачі меча здіймать і на безчестя козачеству всьому свій лядський рід тут розмножати.