Гpix (скорочено)

Володимир Винниченко

Марія. О, на щастя, війну ведуть не жандарми.

Сталинський. Чекайте. Що ви можете мати проти моєї пропозиції? Це тільки уступка з вашого боку. Ну, скажемо навіть, невеличке зрадництво. Нехай навіть так. Так де ж ваша уставлена готовність жертвувати собою для інших? І чого ви готові сидіти в тюрмі, почувати себе мучениками й героями, а дійсної жертви не можете принести? Розуміється, така жертва важча, але хіба не важче знати, що через твою моральну чистоту, через твій егоїзм страждають і гинуть близькі тобі люди? Для вас саме це повинно б бути важче, коли ви такі альтруїсти. Кажу ще раз: друкарню я все одно, так чи сяк, знайду. Я заморю вас, доведу до самогубства, доведу до справжнього зрадництва слабших із вас, а своєї жандармської честі не дам на поругу. У кожного своя честь, дорога моя. Так чи не розумніше, не альтруїстичніше прийняти на себе невеличкий, майже зовсім невинний гріх і тим позбавити своїх од страждання, хвороб, смерті й великих гріхів? Ну, скажіть самі?

Марія. І ви всіх нас випустите? Всіх?

Сталинський. Усіх до одного.

Марія. Зараз же? Завтра?

Сталинський. Ну, завтра, може, й ні, але днів через три ви всі будете на волі.

Марія. А про друкарню зараз вам сказати?

Сталинський. О ні! Можете після того, як випущу.

Марія. Але це значить, що треба видати ту людину, в якої зараз стоїть друкарня.

Сталинський. Навіщо? Можете закопати друкарню де-небудь у полі й тільки сказати мені, де її шукати. Зрозумійте ви, що мені тільки друкарня ваша потрібна. І через те вам не треба навіть товаришам своїм казати що-небудь про це. Хай закопають, а ви мене сповістите, й більш нічого.

Марія. А потім ви знов усіх нас заберете?

Сталинський. Ну знаєте!.. Все ж таки в нас є своя честь і совість.

Марія. А в чому гарантія? Ніякої честі й совісті я досі у вас не бачила. Чим ви можете поручитись, що так не буде?

Сталинський. Нічим, розуміється. Тільки логікою. Для чого я вас буду арештовувати? Щоб ви знов мовчали, а я скандалився перед начальством? Ви ж зрозумійте, що я в цій друкарні маю собі пристойний вихід. Навіщо ж я знов зачіпатимусь з нею нещасливою для мене справою? Крім того, я вам даю слово офіцера...

Марія (посміхається). О, це найпевніша гарантія...

Сталинський. Але ж я вірю, що ви дотримаєте свого слова?

Марія. Ну, ви маєте трошки більше гарантії. Як я не дотримаю, ви мене можете арештувати, пороти, зґвалтувати, на каторгу послати, що схочете. А я що можу вам зробити?

Сталинський. Ви мене можете вбити. Та не в тому річ. А чим ви рискуєте? Оддасте друкарню, зате всі погуляєте на волі. Як не віритимете мені, то зможете ж усі повтікати.

Марія. А як саме випустите нас? Чистими, без діла, на всі чотири сторони?

Сталинський. Ні, попереджаю: візьму під догляд поліції. Без цього мені не дозволять випустити вас. Але це ж пуста формальність, як самі знаєте...

Марія (думає). І більше нічого від мене не вимагаєте?

Сталинський. Абсолютно нічого!

Марія (думає, мучиться, встає, сідає. Рішуче, суворо). Ну що ж, нехай і так. Я згоджуюсь. Побачимо. Значить, через три дні ви нас випустите?

Сталинський. Так-так. Не пізніше, як через три дні. Мені ж треба деякі формальності, ви розумієте?

Марія. Добре. Тепер я можу йти?

Сталинський. Так. Можете. (Дзвонить). Чекайте. А як саме ви мені дасте знати про друкарню? Може, напишете два слова: там-то й там-то? Просто — місце схованки, й більш нічого. Підпису не треба ніякого, я вже знатиму. Ну, яку-небудь одну літеру внизу, замість підпису, щоб я все-таки знав, що це від вас. Ну, скажемо, «А». Добре?

Марія (думає). Можна й не своєю рукою, а на машинці, наприклад?

Сталинський. О, як хочете, як хочете.

Марія. Добре. Я напишу.

Сталинський (до вахмістра в дверях). Проведи їх. І всіх можна відправлять назад. (До Марії). Всього доброго.

Марія ледве хитає головою й поспішно виходить. За нею вахмістр.

Сталинський (задоволено посміхається, потирає руки. Йде до шафи й випускає Ніздрю). Ну, давайте, давайте. Точно записано?

Ніздря (улесливо). Так точно, Василь Павлович! (Сміється). А попалась пташка. Довго пурхала, а таки лапку встромила. Ну, ви ж, Василь Павлович, хоч кого можете обплутать. І дав вам Бог!

Сталинський (самовдоволено посміхаючись, ховає в кишеню запис). Так, сьогодні нам, Ніздря, повезло. Пташечка попалась. Хе-хе-хе. Ну, занятій більше не буде. Можна погулять. (Весело посміхаючись, виходить).

Ніздря. Да, поработали, можна сказать, з успєхом совершенно упольнє. (Коли Сталинський виходить, з ненавистю грозить йому кулаком, про себе). У-у, Каїн!!

Кімната Марії. Троє дверей: у передпокій, у їдальню, в інші кімнати. Обстановка зі смаком. Телефон.

Марія (сама. Сидить за столом, обхопивши голову руками і хмарно задумавшись. Безсило кладе голову на стіл і якийсь час сидить так. Раптом схоплюється. Прислухається до сусідньої кімнати, звідки чути гомін голосів, підходить обережно до дверей у ту кімнату, слухає якийсь мент, потім щільніше причиняє двері і швидко йде до телефону. Бере рурку й говорить). 75-56. Будь-ласка: 75-56. Так. Дякую. (Слуха). Василь Павлович дома? Нема? А коли буде? Ага. Так. Добре. Дякую. (Кладе рурку на апарат, підозріло озирається, прислухається до сусідньої кімнати. Стук у двері. Поспішно сідає за стіл. Голосно). Ввійдіть.

Ангелок (входячи). Ну, той, товаришко Маріє, ви не маєте права. Таке важне питання, не можна ж... Це ж той... Взагалі, коли так...

Марія (сидить, приклавши руку до голови, слабким голосом). Товаришу, я ж вам сказала... що я хвора. Не можу я. Невже без мене не можна сьогодні?

Ангелок. Не можна. Це дуже важне питання. Ми повинні серйозно обміркувати. В нас, безперечно, є провокатор. І коли кожний, як ви, то що ж буде? Це не той...

Марія (різко). Я не можу, я ж вам сказала. Мені голова болить!

Ангелок. Ми вам той, ми аспірину...

Марія. Ах ти, Боже мій! Ідіть собі. Я не піду.

Ангелок (обурено знизує плечима й виходить). Ну, як так, то... що ж...

Марія сама. Схоплюється й бігає по хаті. Потім іде до дверей і підслухає. Одбігає.

Стук.

Марія. Увійдіть.

Ніна (із серйозним, понурим лицем і з потупленими очима ). Можна до тебе?

Марія (звичайним тоном). Можна, можна. Ти чого така... поважна? Що сталось? Та сідай.

Ніна (уникаючи її погляду, не сідаючи). Я на хвилинку. Зараз піду.

Марія. Та що таке? Що з тобою? Та присядь же.

Ніна (не сідає, хвилюється, потім із зусиллям). Ти не можеш виїхати від нас?

Марія. Оце маєш! Чого так?

Ніна. Ти сама знаєш.

Марія (тривожно зиркає на неї, роблено весело). Абсолютно, Муфтонько, нічого не знаю.

Ніна (понуро, уперто-суворо). Ні, знаєш.

Марія (ще неспокійніше поглядає на неї). Та в чому річ? Що за таємності?

Ніна (раптом дивиться на неї). А чого ж ти так зблідла?

Марія (сердито). Що ти вигадуєш дурниці? (Різко). В чому річ, кажи швидше!

Ніна (потупившись). Нехай тобі твоя совість скаже.

Марія. При чому тут моя совість? Що за комедія така? Кажи, що таке? Що має сказати моя совість?

Ніна сідає й раптом починає гірко плакати.

Марія. Ах ти, Господи! Ну, що таке? Кажи, коли що знаєш. Ну, годі, кажи ж уже, нарешті.

Ніна. Я... знаю все.

Марія (по паузі, глухо). Що ж ти знаєш?

Ніна тихо плаче.

Марія (злісно шарпа її за плече). Ну, кажи одверто! Годі ревти! Ну?

Ніна. Я читала... того листа.

Марія. Якого листа?

Ніна. Що Іван тобі дав.

Марія (з непорозумінням). Іван? Коли?

Ніна. Сьогодні.

Марія. Я ніякого листа не одержувала. Що ж в йому було?

Ніна. Ти сама знаєш.

Марія. Та кажу ж тобі, що не мала ніякого листа. Ну, що він писав?

Ніна. Що любить тебе.

Марія. Ну... І це все?

Ніна. А що ж тобі ще?

Марія (раптом піднято, з полегшенням, бурхливо сміється, обійма Ніну). Ах ти, Муфтонько моя! Ах ти, квіточко моя! Ах ти... О, Господи!

Ніна незрозуміло дивиться на неї.

Марія. Так Іван мене любить? Іван сміє мене любить? Ах, поганець! Ах, зрадник! Ах, ви ж мої безмежно хороші!

Ніна (ображається). Розуміється, ти можеш собі сміятись...

Марія. Та як же мені не сміятись, Муфтонько ти моя прекрасна? Як же мені не сміятись, подумай ти сама: твій Іван мене любить! Твій божественний, ідеальний, чудовий, розпрекрасний Іван. Га? Та хто б не сміявся з радості, коли б його полюбив Іван? Та так-таки просто написав, що мене любить, та й годі?

Ніна ображено мовчить.

Марія. От анафема. Скажіть, який хитрий: написать написав, а листа не послав. І мені ні словечка не сказав. І сьогодні за цілий день хоч би ж натякнув. Може, Муфто, ти помилилась? Га? Може, по тобі той лист написаний?

Ніна. Ти все неправду кажеш.

Марія. Ану давай покличемо зараз Івана. Хочеш?

Ніна. Так ти листа не мала?

Марія. Ні, не мала. Та й не матиму. Бо це ти все вигадала. Бо не міг мені Іван ні сіло ні впало писати любовні листи. Оце ще маєте собі.

Ніна. Так я ж своїми очима читала того листа!

Марія. Ну, і що ж там було написано?

Ніна. Що він... Що він мусить тобі писати... що далі він не може мовчати... (Мовчить).

Марія. Ну?

Ніна. Щоб ти не ображалась на нього...

Марія. Ну?

Ніна. Ну, а більш я не встигла прочитать...

Марія. Ах, шкода. Ах, та й шкода ж. Може б, далі вичитала, що він мене дуже любить.

Ніна. Далі, мабуть, це й було.

Марія. Мабуть, ти трошки дурненька, моя дитиночко. Знаєш ти це? Ти так закохана у свого Івана, що починаєш уже виробляти дурниці. Фе, сором! Така велика дівчинка, а така дурненька!

Ніна (посміхається). Еге ж! А чого ж ти так злякалася?

Марія. Як ти прийдеш до мене ще раз з таким страшенно серйозним обличчям, я знов злякаюсь. Обіцяю тобі. От побачиш.

Стук з передпокою.

Марія. Ввійдіть. Ну, заспокоїлася трошки ти? Га? (Обнімає її).

Входить Середчук.

Середчук (низько вклоняється, трохи п'яненький). Я дуже звиняюсь. Я на маленьку минуточку... Добрий вечір.

Марія. Доброго здоров'ячка. (Вітається).

Ніна. Драстуйте. Ну, як Михась? Ви були в нього? Дали побачення?

Середчук. Дали, дали. Сьогодні вже бачились. Бачились, як же. Нічого, просив кланяться вам. (До Марії). А вам особливо казав поклониться. Так і сказав напослєд: «А Марії Антонівні особливо поклоніться».

Марія (примушено посміхаючись). Чого ж так?

Середчук (хитро). Та так уже...